«Кожен робить те, що може»: волонтерська історія Наталії Короткової та п’ятої гімназії

30 жовтня 2026 р. 12:38

30 жовтня 2026 р. 12:38

Спочатку були маскувальні сітки, тканина для балаклав і перший збір на теплі речі для військових. Потім — «донат замість квітів», допомога різним підрозділам, підтримка переселенців і маленький благодійний запас, який виручає в термінових ситуаціях. Директорка Первомайської гімназії №5 Наталія Короткова розповідає, як волонтерство стало частиною життя шкільної громади й чому важливо знаходити сили продовжувати.

Подяка від військового Фото: з архіву Наталії Короткової

Ідею написати про Наталію Короткову мені підкинула волонтерка Ірина Григорук . І я відразу подумала: «Звісно треба». Адже добре знаю, скільки всього вона робить разом зі своїм колективом. І якось навіть дивно, що досі не розповіла про це читачам.

Ми з Наталею знайомі давно. Настільки, що іноді здається: знаю її цілу вічність. Для мене вона завжди була людиною, на яку можна покластися: принципова, врівноважена, мудра. Не з тих, хто багато говорить. Вона із тих, хто спокійно робитиме своє і не чекатиме, що хтось обов’язково це помітить.

Війна нас зблизила ще більше. З’явилися спільні волонтерські проєкти, допомога бійцям, розмови про те, кому зараз найпотрібніше й де ще можемо стати в пригоді.

Чесно кажучи, трохи вагалася, перш ніж запропонувати Наталі розповісти про її волонтерство. Знала, що розмова про власні заслуги — точно не її історія. Та вона погодилася і коли пояснила чому, я ще раз упевнилася, що не помилилася в ній. Адже Наталія розповідає не про себе, а про свій колектив. Про людей, які відгукуються, донатять, шукають потрібне, долучаються до зборів. Про те, що все це можливо лише разом. І якщо їхній досвід надихне когось іще, якщо хтось після прочитаного теж захоче допомогти, — значить, розмова була недаремною.

Тож я запрошую вас познайомитися з Наталею Коротковою не лише як із директоркою гімназії, а і як із людиною, для якої допомога військовим давно стала частиною життя. А ще побачити тих, хто поруч із нею. Бо за кожною справою, яку ми зазвичай пов’язуємо з однією людиною, часто стоять десятки інших. І мені дуже хочеться, щоб про них теж знали.

У п'ятій гімназії Автор: Наталія Клименко

«Я була впевнена, що домовляться»

Розмову починаємо з перших днів повномасштабного вторгнення. Про те, як Наталя пережила той час і з чого для неї почалося волонтерство, ми ніколи не говорили по-справжньому. Тепер говоримо.

Напередодні вторгнення одна з колег Наталі, чий чоловік був військовим, попереджала: щось насувається, але вона не хотіла в це вірити.

— Я була впевнена, що нічого не буде, що це все просто розмови. Казала: не вірте, не накручуйте нікого. Не може такого бути, це ж XXI століття, домовляться попри 2014-й, домовляться.

Навіть коли війна почалася, здавалося, що вона не може тривати довго. У колективі жартома влаштували своєрідний тоталізатор: кожен ставив 50 гривень і називав термін, за який, на його думку, все мало закінчитися. Найдовше припущення — три місяці. Ті гроші згодом передали на перший волонтерський збір.

За кожною передачею стоїть спільна робота багатьох людей Фото: з архіву Наталії Короткової

А тоді війна раптом стала дуже близькою.

На третій день до Наталії без попередження приїхали діти з Миколаєва. Вони встигли виїхати, коли в місті розводили мости. Син розповідав, як довго стояв у черзі на заправці, щоб дістатися до родини з дитиною.

Саме тоді, пригадує Наталія, прийшло справжнє усвідомлення того, що відбувається. Треба було думати не лише про сьогоднішній день, а й про те, що робити, якщо війна прийде до Первомайська.

— Перше, що я сказала колегам і дітям: я точно не буду працювати на окупантів. Не знаю, що робитиму, можливо, щось вирощуватиму й продаватиму на базарі. Але точно не працюватиму ні вчителькою, ні директоркою, щоб популяризувати російську програму. Із України я теж не збиралася виїжджати.

А поки родина звикала до нового, страшного життя, Наталія разом із невісткою шукала, чим можна допомогти. Почали з найпростішого й найпотрібнішого: плели маскувальні сітки, нарізали тканину для балаклав. Щодня працювали по півтори-дві години, а у вихідні могли залишатися за роботою від ранку до вечора. Знайома швачка шила необхідні речі вдома, а вони допомагали кроїти тканину.

Так волонтерство поступово ввійшло в Наталине життя, а невдовзі стало й спільною справою шкільної громади.

Представники шкільної громади передають зібрані кошти на потреби військових Фото: з архіву Наталії Короткової

Від «донату замість квітів» до постійної допомоги

Перший шкільний збір виник із конкретної потреби. У колеги Наталії чоловік і син пішли до ЗСУ в перші дні вторгнення. Військовим на гарячому напрямку знадобилися теплі шапки й шкарпетки. Наталія звернулася до працівників закладу, і вже за дві години люди зібрали кошти на замовлення необхідних речей.

— Так воно саме по собі й рушило. Почалася співпраця, почалися звернення, і ми ось так рухалися, — згадує директорка.

Важливою передумовою стала довіра, яку Наталія вибудовувала з колективом і батьками ще від початку директорської роботи у 2020 році. Коли почалася повномасштабна війна, вона одразу повідомила шкільну громаду: збори на розвиток закладу призупиняють, як і діяльність благодійного фонду. Розуміла, що людям буде важко, і не хотіла додатково навантажувати родини.

Але допомога військовим — інша справа. Однією з перших спільних акцій стала ініціатива до 8 Березня: замість квітів учителям — донат на ЗСУ.

Спочатку батькам було непросто відмовитися від звичного привітання . Дехто приносив квіти й водночас донатив. Наталія пояснювала: якщо вже витрачаєте гроші на букет, чому б не передати цю суму військовим?

Поступово ідея прижилася. «Донат замість квітів» став традицією.

Сьогодні до допомоги долучаються не лише працівники гімназії, а й учні, їхні батьки та колеги-керівники інших закладів освіти. Коли Наталія розуміє, що людей для певної справи бракує, звертається до керівників шкіл і дитячих садків. Хтось допомагає особисто, хтось залучає свій колектив.

— Люди роблять добрі справи й реалізують щось, коли їх рухати, коли їх запалити. Тому я дуже вдячна своєму колективу, своїм учням і їхнім батькам. У мене таке відчуття, що вони чекають, поки я кину якусь інформацію про черговий збір.

При цьому директорка розуміє: важливо зберігати баланс. Не можна щодня оголошувати нові збори й очікувати, що люди постійно матимуть однаковий ресурс. Тож команда долучається до потреб у міру можливостей, але намагається не залишати запити без уваги.

Військові приїжджають до гімназії, щоб подякувати за підтримку Фото: з архіву Наталії Короткової

«Ми там, де потрібно»

За п’ять років допомога, яку організовує шкільна громада, охопила різні напрямки фронту. Серед тих, із ким особливо тісно співпрацюють, — військові 40-ї бригади, де служать знайомі колег і близькі їм люди. Та Наталія наголошує: це не означає, що іншим підрозділам допомагають менше.

— Для мене, якщо людина у військовій формі, це вже дуже близька людина. Я не можу сказати, що хтось ближче, а хтось далі. Ми завжди там, де потрібно. Намагаємося на 99% запитів, які до нас надходять, так чи інакше допомогти. Не кажу «закрити», бо ми долучаємося до різних запитів.

Допомога надходить військовим на Харківщині, Київщині, Сумщині, Донеччині, а також місцевим підрозділам протиповітряної оборони. Подяки, які зберігає директорка, — не за одну акцію чи окрему покупку. За ними стоїть тривала співпраця.

Змінюються й самі потреби. На початку повномасштабної війни збирали кошти на дрони й тепловізори, адже їх бракувало. Тепер потрібні комплектуючі для ремонту й удосконалення безпілотників, автомобілі, зимову гуму, ліки та речі для побуту.

— Допомоги менше хлопці не потребують. Просто вона інша. Раніше ми купували дрони, бо їх було дуже мало. Зараз збираємо на ремонтні складові, бо техніку треба вдосконалювати, адаптувати до місцевості й завдань. Раніше купували тепловізори, тепер переважно ремонтуємо машини й купуємо автомобілі, бо треба рухатися. А швидкість на фронті зараз, як ніколи, дуже важлива.

Є й потреби, про які не завжди згадують у великих зборах. Військові довго перебувають на позиціях, тому потребують додаткових ліків і звичайних побутових речей. А ще іноді допомога потрібна тим, хто щойно переїхав до Первомайська й починає життя на новому місці.

Для таких ситуацій у гімназії створили власний «внутрішній благодійний гаманець». Це невеликий запас коштів, який формують працівники закладу. Є також канцтовари й речі, які можна передати тим, хто їх потребує.

Якщо військовим терміново бракує невеликої суми, не потрібно чекати, поки оголосять збір і надійдуть внески: заклад може долучитися одразу, а згодом поповнити гаманець.

Так само підтримують переселенців. Комусь потрібні канцтовари для дітей, комусь — одяг чи взуття. Був випадок, коли родині, яка приїхала з Херсонщини й працевлаштувалася в закладі, знадобилася продуктова допомога на початку адаптації. Хоча спершу люди не наважувалися про неї попросити, колеги помітили потребу й підтримали їх.

Зібрану допомогу відправляють поштою Фото: з архіву Наталії Короткової

Волонтерство — не лише про гроші

Наталія зізнається: до повномасштабної війни її уявлення про волонтерство було іншим. Тоді вона сприймала його переважно як діяльність людей, для яких це основна робота. Сама ж могла долучитися до разової благодійної допомоги, наприклад, зібрати кошти для людини, яка захворіла.

Тепер волонтерство для неї — щоденна суспільна потреба й відповідальність, яка не обмежується професією чи колом близьких.

— Сьогодні я впевнена, що практично кожен, хто поруч зі мною, уже тією чи іншою мірою є волонтером. Історія про мою волонтерську діяльність — це не історія про мене. Це історія про моє оточення.

Вона не приховує, що суспільство втомлюється. Частково на довіру до волонтерів впливають і випадки недоброчесності, коли люди зловживають чужою довірою. Але, на думку Наталії, це не привід відмовлятися від допомоги: важливо знаходити тих, кому можна довіряти.

А ще не обов’язково починати з великої суми. Якщо вдома є потрібна військовим річ, якою більше не користуються, її можна передати через перевірених волонтерів. Наталія запрошує приносити такі речі до гімназії №5 на «Фрегаті»: там допоможуть знайти, кому вони стануть у пригоді.

— Я хочу нагадати людям, які живуть в Україні або за її межами, але підтримують Україну: військові потребують допомоги постійно й зовсім не менше, ніж на початку війни. Просто тепер запити інші.

Допомагати — і не забувати про себе

За п’ять років Наталія навчилася не лише організовувати людей, а й перебудовувати власне життя. Вона радить розставляти пріоритети й не віддавати іншим останнє, бо допомога має бути посильною.

— Я завжди кажу працівникам і батькам: ви не можете віддати останнє. Спочатку допоможи собі, аби зміг допомогти іншим. Треба розставляти пріоритети — і в житті, і в роботі, і в дружбі.

Наталія любить культурний туризм, але за час повномасштабної війни не їздила далеко відпочивати. Натомість знайшла місце сили — ліс. Вона може поїхати туди будь-якої пори року. Для неї це не лише про гриби, а й про можливість побути наодинці з собою, перезавантажитися.

Вона не засуджує тих, хто потребує іншого відпочинку, і переконана: кожному важливо знайти спосіб відновлювати сили. Адже волонтерство — це не одноразовий ривок, а тривала робота, для якої потрібен ресурс.

Ще одна зміна, яку принесла війна, — уміння жити сьогодні, не відкладаючи все на невизначене завтра. Наталія радить дозволяти собі маленькі радощі: купити улюблену їжу, нову сукню, знайти час для близьких. І в роботі вона намагається давати людям можливість перепочити, розуміючи, що ні діти, ні дорослі не можуть постійно жити лише обов’язками.

Гімназисти долучаються до зборів і підтримують військових донатами Фото: з архіву Наталії Короткової

«Війна — це справа всіх, хто вболіває за Україну»

Наостанок запитую Наталію, що вона сказала б тим, хто відчуває втому від волонтерства.

— Перезавантажтесь, знайдіть місце сили, поїдьте в ліс. Завітайте в п’яту гімназію, поспілкуйтеся з нами. Скажіть, чому ви втомилися.

Вона розуміє: люди мають різні обставини, можливості й межі. Але водночас переконана, що потреба допомагати нікуди не зникла.

— Війна — це справа не лише військових. Війна — це справа всіх, хто вболіває за Україну.

Наталія знає людей, які повернулися з-за кордону на початку повномасштабного вторгнення, і тих, хто залишився там, але постійно донатить. Для неї це різні способи бути причетними до спільної справи.

Вона також нагадує про те, що державна й міжнародна підтримка, хоч і необхідна, не завжди може спрацювати так швидко, як того вимагають обставини на фронті. Між запитом військових, оформленням документів і придбанням потрібного минає час, а потреба може виникнути вже сьогодні.

— Ми маємо бути тією паличкою-виручалочкою для нашого фронту, аби після війни кожен із нас міг сказати: я робив усе, що міг, для того, щоб ця війна закінчилася нашою перемогою.

Миколаївські