Кумарі й тобічани: які таємниці можуть приховувати назви рідного краю

04 листопада 2026 р. 11:30

04 листопада 2026 р. 11:30

Звідки походять назви Кумарів й тобічан? Чи залишили тюркські мови слід у місцевій топоніміці? І що археологічні знахідки розповідають про минуле цієї землі? Своїми пошуками, версіями та спостереженнями ділиться краєзнавець Дмитро Ростемберський.

Дмитро Ростемберський Фото: з особистого архіву

З Дмитром Ростемберським ми знайомі ще з довоєнного часу. Тоді перетиналися як громадські активісти. А від початку повномасштабного вторгнення зустрічалися вже в різних проєктах допомоги військовим. Тож Дмитра я знала насамперед як людину, яка долучається до спільних справ і не стоїть осторонь.

А нещодавно у фейсбуці мені трапився його допис про Кумарі . І я побачила Дмитра з іншого боку — як людину, яка захоплено досліджує історію рідного краю. У дописі було стільки цікавих деталей, що просто перегорнути стрічку далі не змогла.

Навколо Кумарів давно ходить чимало розмов. Козацьке минуле, кургани, незвичайні знахідки, скарби, які нібито досі приховує Кодима. Що з цього має історичне підґрунтя, що збереглося в родинних переказах, а що поки залишається загадкою? Про це і розговорилися.

Усе почалося з прізвища

Кумарі сьогодні: тихі вулиці й минуле, що оживає в розповідях місцевих Автор: Олена Гавлінська

До краєзнавства Дмитра привела власна родинна історія. Приблизно у 2013-2014 роках йому написали в «Однокласниках» люди з росії з таким самим прізвищем — Ростемберські. Повідомили, що теж походять із Кумарів і, можливо, є його родичами.

— Вони вже збирали матеріали й складали родинне дерево. Воно починалося десь із 1700-х років. Найдавнішим із тих, кого вдалося знайти, був Климентій Ростемберський, який жив у Кумарях, — розповідає Дмитро.

Про Климентія в родині збереглися цікаві перекази. Казали, що був він чоловіком надзвичайної сили. Навіть розповідали, нібито одним ударом убив коня.

А ще переказували, що двоє його синів за царських часів виступили проти влади й потрапили на каторгу до Сибіру. Там, імовірно, вони й залишилися, а від них пішла окрема гілка родини.

— От тоді я й почав розпитувати своїх дідів, прадідів: хто де жив, що пам’ятає. А потім зацікавився вже самим селом. Хотілося зрозуміти, як усе починалося, хто тут мешкав, що було раніше. Так одне потягнуло за собою інше, — каже Дмитро.

Кумарі: козацьке поселення і давніша історія

Тут родинні історії переплітаються з минулим усього села Автор: Олена Гавлінська

Сама історія села значно давніша, ніж може здатися на перший погляд. У науковій статті Ольги Волос «До історії заселення прикодимських поселень Миколаївщини» Кумарі віднесені до козацьких поселень. Відлік історії села дослідниця веде від 1718 року. У праці також згадуються дослідження археолога Віктора Станка, присвячені давньому минулому цієї місцевості, зокрема палеоліту й мезоліту.

За матеріалами дослідження, на формування сільської громади вплинув різний склад поселенців. Східну частину села заселяли слов’яни, західну — вихідці з Молдови. Люди займалися переважно вівчарством і землеробством: вирощували пшеницю, тютюн, баштанні культури. Частина мешканців ходила в чумаки. У XIX столітті село розвивалося активніше, адже неподалік пролягали торгові й військові шляхи.

А от із походженням назви Кумарі все не так просто. Одна з версій, яку наводить дослідниця, пов’язує її з тюркським словом «кумар», що могло означати густий туман. Він часто стелиться в річковій низині, де розташоване село.

Дмитро теж намагався розібратися в цій назві. Чув і версію про санскритське слово «кумарі», яке означає молоду дівчину, але більше схиляється до тюркського походження.

— У нас у назвах місцевості чимало тюркських слів. Тому мені ближче пояснення, пов’язане з густим туманом. Село стоїть у низині біля річки, тож така версія цілком можлива, — розмірковує він.

Але є ще одне слово, яке давно не давало йому спокою, — «тобічани». Так називали жителів тієї частини Кумарів, що розташована на горі.

— Спочатку мені здавалося, що це люди, які жили по той бік річки. Потім почав шукати схожі слова, звернув увагу на назви, пов’язані з горою. Можливо, з часом слово змінилося. Тут жили різні народи, говорили різними мовами, тож люди могли переінакшувати почуті слова. Але що саме означає «тобічан», сьогодні вже ніхто з місцевих не пояснить.

Остаточного пояснення Дмитро поки не знайшов. Саме такі загадки й не дають йому поставити крапку в пошуках.

Кургани, з яких видно далеко

У знайомих краєвидах Кумарів — чимало історій, які ще чекають на свої пояснення Автор: Олена Гавлінська

Про кургани Дмитро багато чув від дідуся. Той працював головним зоотехніком у колгоспі «Більшовик» і добре знав місцевість. Розповідав, що колись навколо Кумарів їх було чимало.

Один стояв біля школи. Під час будівництва дороги його розгорнули. За спогадами старших людей, там знаходили людські кістки й поховання. Старожили тоді застерігали, що так руйнувати давні насипи не можна.

Інший курган зберігся біля лісу. А якщо піднятися до Верхніх Кумарів, на горі відкривається широкий краєвид — звідти видно Кінецьпіль, Багачівку та інші місця.

Саме розташування цих висот наштовхнуло Дмитра на цікаве припущення: можливо, кургани колись використовували як частину сигнальної системи.

— Я думаю, що це могла бути семафорна система у козаків. Коли бачили ворога, запалювали багаття, щоб передати звістку далі. Якщо стати на тому кургані, видно інші висоти в долині. Дуже далеко відкривається краєвид, — пояснює він.

Поки що це версія самого Дмитра, яка потребує наукового підтвердження.

Хутір Запоріжжя

Кожна частина села має свої спогади Автор: Олена Гавлінська

Дмитро шукав не лише старі кургани. Хотів побачити й місця, де колись жили люди, навіть якщо від поселень майже нічого не лишилося.

Так він знайшов місце колишнього хутору Запоріжжя неподалік Кумарів. Мешканці його згодом перебралися ближче до села. Дмитро їздив на місце, розпитував людей, які ще пам’ятали хутір. Вони навіть намалювали йому, де стояли хати й як було облаштоване поселення.

— Зараз там залишилися дамба і стара криниця. Одну криницю вже зруйнували, від неї лишилася тільки яма. А інша ще є в полі. І була вона дуже цікава: воду підіймали за допомогою коней, які ходили по колу. Така дерев’яна конструкція була, — розповідає Дмитро.

Якір, човни й легенди про скарби

Кумарі у 2026-му Автор: Олена Гавлінська

Чимало загадок пов’язано й із Кодимою. Місцеві розповідали Дмитрові, що колись річка була судноплавною, хоча ходили не великі кораблі, а невеликі човни.

Один із таких переказів стосується якоря, який, за словами людей, знайшли біля містка близько 2015 року. Його пов’язували з козацьким човном, можливо, «чайкою».

— Я шукав той якір, хотів його побачити. Але його вже здали на брухт. Власник прийомки сказав, що знає, що це за річ, і продавати не хоче, бо вона дорого коштує. Чи зберігся якір досі, не знаю, — каже Дмитро.

Достеменно встановити, якому судну належав якір, поки не вдалося. Так само немає підтвердження, що це була саме козацька «чайка». Але сама історія добре вписується в місцеві розмови про давню Кодиму.

А розмови про скарби тут і справді давні. Дмитро чув легенду про човен із золотом, який нібито затонув у річці. Є й переказ про старий колодязь біля лісу, де начебто заховали скарб.

До речі, подібну легенду записав і краєзнавець Олександр Росохацький у нарисі про Надкодимщину, опублікованому на сайті Одеського історико-краєзнавчого музею. У ній розповідається про давню повноводну Кодиму, якою нібито ходили військові галери й вантажні судна. Одного разу корабель, навантажений золотом, сріблом, монетами й коштовностями, потрапив у бурю та затонув. Згодом його, за переказом, занесло мулом.

Автор звертає увагу, що подібні розповіді поширені в різних місцях півдня України. Десь ідеться про корабель зі скарбами, десь — про карету Наполеона. Тож це передусім частина місцевого фольклору, а не доказ того, що на дні Кодими справді лежить скарб.

У Кумарях Дмитро чув ще одну історію. У 1970-х роках до старого колодязя біля лісу нібито приїхали двоє чоловіків із металошукачем і почали щось шукати. Сторож повідомив про них міліцію, після чого чоловіків забрали разом із обладнанням. Що саме вони шукали й чи знайшли щось, так і залишилося невідомим.

Архів зник

Рідне село Дмитра Ростемберського — і місце його краєзнавчих пошуків Автор: Олена Гавлінська

Із цією історією Дмитро пов’язує ще одну загадку — зникнення старого архіву Кумарів.

Він розпитував про нього працівницю місцевої бібліотеки. За її словами, документи зберігалися там, але приблизно в 1970-х роках зникли. Куди поділися й чому, ніхто точно не знає.

— Мені здається, це могло бути пов’язано з історіями про скарби. Тоді саме був інтерес до таких пошуків. Можливо, комусь стало цікаво, що записано в тих документах. Але це тільки моє припущення, — зауважує Дмитро.

Звісно, пов’язувати зникнення архіву з пошуками скарбів без доказів не можна. Але сама історія наштовхує на запитання: що саме зберігалося в тих документах і чи можна ще десь знайти їхні сліди?

Є й інше можливе джерело — старі церковні книги. Колись Дмитро говорив із місцевим священником. Той розповів, що на горищі церкви зберігаються давні записи, зокрема поминальні книжки, де зазначали імена людей, за яких молилися парафіяни.

— Священник тоді не заперечував, щоб я подивився. Казав, що домовимося про день, коли можна буде піднятися й усе переглянути. Але так і не склалося. Це було ще приблизно у 2015 році. Не знаю, чи збереглися ті книжки досі, — каже Дмитро.

Історії, які ще чекають на дослідника

Сьогоднішні краєвиди села — тло для історій Автор: Олена Гавлінська

Є в Дмитрових розповідях і старий базар, який, за місцевими переказами, колись був у Кумарях. Люди знаходили там монети різних часів, зокрема турецькі. Монети траплялися й на городах неподалік, їх знаходили під час звичайних польових робіт.

Ще одну історію Дмитро почув від дідуся. Той розповідав, що під час війни партизани, відступаючи, заховали кулемет «Максим» і патрони. Мали повернутися по зброю пізніше. Дідусь навіть передав онукові карту з позначеним місцем.

Дмитро вирішив перевірити цю розповідь і знайшов чоловіка, який колись жив неподалік.

— Я прийшов до нього з тією картою, розповів, що шукаю. А він одразу зрозумів, про що йдеться. Пригадав, що в 1975 році купив хату, а в городі був рів. Попросив трактор, щоб його розрівняли. Трактор зняв кришку ящика, а там були патрони. Він повідомив про знахідку, приїхали з військкомату й усе забрали. Казав, що зброї та боєприпасів було стільки, що вивезли цілий «Урал», — переповідає Дмитро.

Є в селі й інше місце, пов’язане з оборонними позиціями. Поруч із будинком, де зараз живуть батьки Дмитра, колись був рів, звідки вели вогонь. Після війни його засипали, але земля там і досі просідає.

— Дід казав, що там теж щось може бути. Але я йому відповідав: якщо там снаряди, хто ж буде копати? Невідомо, що можна знайти, — говорить Дмитро.

Війна поставила пошуки на паузу

Веселка у Кумарях Автор: Олена Гавлінська

З початком повномасштабного вторгнення Дмитро на певний час відклав краєзнавчі дослідження. Три роки їздив на фронт, допомагав військовим. На історичні пошуки просто не залишалося часу.

— Три роки їздив на фронт, допомагав хлопцям. Не було часу цим займатися, — розповідає він.

Тепер Дмитро потроху повертається до своєї краєзнавчої роботи. Знову шукає інформацію, зіставляє перекази, повертається до запитань, на які поки не знайшов відповідей.

А ще його приємно здивувала реакція людей на допис про Кумарі.

— Я подивився статистику: на той момент було вже 76 тисяч переглядів. Навіть із Польщі люди написали. Приблизно три відсотки переглядів були звідти. Не думав, що це настільки зацікавить, — каже Дмитро.

Для нього це ще одне підтвердження: людям цікаво знати, звідки вони родом, хто жив на цій землі до них і що залишилося від попередніх поколінь.

— Я думаю, що цим завжди важливо цікавитися. Люди мають знати, хто вони, звідки їхнє походження. Бо як це — жити й зовсім не цікавитися? — запитує Дмитро.

І це ще не вся історія. Під час розмови Дмитро згадав чимало інших знахідок, родинних переказів і загадок Кумарів, які заслуговують на окрему увагу. До його пошуків ми ще повернемося. Тож далі буде.

Миколаївські