«Ненавиджу дні без тата»: сила тилу 24-річної дружини військового з Біляївки, якій треба підтримка

12 жовтня 2026 р. 20:06

12 жовтня 2026 р. 20:06

Коли ми говоримо про війну, найчастіше уявляємо тих, хто тримає зброю. Та майже за кожним воїном стоїть надійний тил — жінки, які вимушені самостійно виховувати дітей, тягнути побут і жити від дзвінка до дзвінка. Біляївчанка Даша Хмельницька — одна з них. Їй усього 24 роки, але на її плечі випали зовсім не дівочі турботи. Її чоловік Михайло захисник України, наразі він на лінії зіткнення, і щоб зберегти йому та побратимам життя, Даша вперше змушена просити про допомогу громади. Її історія — це відверта розповідь про життя по той бік фронту, у якій багато жінок обов'язково впізнають себе.

«Ми не встигли нормально набутися разом»

Їхня історія починалася у 2018 на День міста, який вперше проходив на стадіоні у парку «Ялинки». Їй тоді було 18, Михайлу — 25. Познайомились, почали зустрічатись. Даша одразу помітила, як він до неї ставиться.

— Він був дуже уважний, постійно піклувався, дарував подарунки. Повна протилежність мого батька, — згадує дівчина. — Я тоді подумала, що з нього вийде гарний чоловік і чудовий тато.

Вже через чотири місяці після знайомства Михайло зробив їй пропозицію. А згодом народилася донька Влада. Хіба міг тоді хтось подумати, що зовсім скоро їм доведеться розлучитися, так і не встигнувши нормально набутися разом?

Коли почалася повномасштабна війна, маленькій Владі було всього рік і два місяці. Михайло працював на будівництві, укладав тротуарну плитку. Повістку йому вручили на блокпості.

Даша згадує, що знайомі тоді вмовляли його, мовляв, не йди, в тебе ж старі травми голови, ти зможеш списатися по здоров'ю. Через ті травми молодості Михайло і зараз живе на постійних сильних знеболювальних. Але він відмовився ховатися. Сказав, що піде, щоб потім не було соромно дивитися людям в очі.

Спочатку його підрозділ ніс службу на Одещині. Згодом — під Запоріжжям, де вони забезпечували зв’язок. Наразі Михайло у бойовій частині. Він старший оператор апаратної роти зв’язку, знаходиться на Херсонському напрямку.

Даша та її чоловік Михайло Автор: з архіву Даші

Збір шафи та підтримка телефоном

З 2022-го року, відколи чоловік одягнув піксель, Даші довелося стати і мамою, і татом, і господарем у домі. Звісно, інколи допомагали рідні, але жінка зрозуміла, що мусить вчитися справлятися сама.

— Я, бувало, дзвонила Міші і жалілася, що те не можу зробити чи інше. А він відповідав: «Лиши, я приїду і зроблю». Але, знаєте, у ті короткі дні, коли він все ж таки виривався додому, хотілося, щоб він не щось ремонтував, а проводив час разом, з родиною, — ділиться Даша.

Якось вона не стала чекати і сама зібрала дитяче ліжко та велику шафу. Зірвала тоді спину, каже, але хотілося вже порядку і вирішила: краще вже так, ніж красти їхній дорогоцінний спільний час.

Автор: з архіву родини Хмельницьких

Попри те, що Михайло у війську, Даша зізнається: часто саме він стає для неї головним психологом.

— Насправді, це він мене більше підтримує, ніж я його, — усміхається вона. — Коли мені страшно, я одразу його набираю. Особливо, коли гучно літає і чути вибухи. Ще й можу сваритися, чому він так довго телефон не бере! А він питає: «Ти в якій кімнаті? Відійди подалі від вікна», заспокоює. Навіть якщо я просто йду вулицею і лякаюся собак, я дзвоню Міші. Розумію, що він далеко і нічим фізично не зарадить, але від того, що я з ним на зв'язку, мені стає легше.

«Я ненавиджу дні, коли тата немає»

Маленькій Владі зараз майже шість. Незабаром у неї день народження, і дівчинка дуже засмучена, бо мріє святкувати його тільки з татом.

Війна для неї довгий час була чимось незрозумілим. Даша пояснювала їй просто: «Тато захищає нас, щоб сюди не прийшли погані дяді».

— Десь до років чотирьох вона всім розповідала, що її тато на роботі ремонтує машини, — згадує мама. — У частині Михайла було старе авто, яке він постійно лагодив. І от коли ми зідзвонювались по відео, вона питала: «Що ти робиш?». А він: «Тато ремонтує машину».

Даша помічає, що чим дорослішою стає донька, тим важче їй дається розлука. Вона часто плаче у дитсадку і чекає, коли за нею прийде саме тато. А якось під час відеодзвінка навіть почала сварити командира — благала, щоб той нарешті відпустив тата додому.

— Я ненавиджу дні, коли я без тата, — тихенько зізнається сама Влада, яка сидить поруч і чує, що мова про неї.

Влада з татом Михайлом Автор: з архіву родини Хмельницьких

Міф про 100 тисяч і робота нянею

У суспільстві міцно засів стереотип: якщо ти дружина військового, значить, щомісяця гарантовано отримуєш на картку 100 тисяч гривень.

— Ну звісно. Саме через це я і пішла працювати нянею, — з гіркотою та сарказмом говорить Даша.

Вона пояснює, що Михайло не отримував бойових, оскільки підрозділ зв’язківців знаходився не на лінії фронту. А зарплата солдата була «такою великою», що родині навіть довелося залізти у борги. Саме тому їй довелося шукати собі підробіток.

Волонтерство з візочком і перший у житті збір

З початку повномасштабної війни Даша ніколи не стояла осторонь. Згадує, як клала маленьку Владу у візочок і щодня ходила пішки з мікрорайону Промінь на Кіпенка до мами. Там вони разом з іншими волонтерами готували їжу для військових на блокпостах. А потім пізно ввечері, так само, з візочком, поверталася назад. Вона брала участь у багатьох благодійних ярмарках, допомагала збирати і пакувати передачі. Навіть маленька Влада долучалася — малювала пальчиковими фарбами обереги. Як потім з'ясувалося, від цих дитячих малюнків військові на фронті плакали.

1,5-річна Влада малює для військових Автор: з архіву родини Хмельницьких

Михайло, говорить Даша, не раз просив відкрити збір для їхнього підрозділу, але Даша завжди відмовляла.

— Я вважала, що є хлопці, яким ці гроші потрібніші. Знала, що у Міші в частині хлопці скидалися своїми зарплатами з іншою бригадою, купували самі все необхідне. Думала, що вони вже якось самі впораються, — зізнається вона.

Але сьогодні ситуація інша. Михайло служить у 162-й окремій механізованій бригаді, на лінії зіткнення. Над ними постійно висять ворожі дрони. Щоб вижити і безперебійно забезпечувати зв'язок, підрозділу критично необхідний детектор дронів та надійний засіб радіоелектронної боротьби. Загальна вартість обладнання — приблизно 60 тисяч гривень.

Тому сьогодні 24-річна Даша вперше переступає через свою скромність і звертається по допомогу до громади. Вона — міцний тил свого чоловіка тут, вдома, але захистити його там може лише наша спільна підтримка.

Кожен ваш донат — це шанс зберегти життя хлопцям. І надія для маленької Влади, що колись її тато зможе забирати її вже зі школи.

Допомогти підрозділу Михайла можна за реквізитами:

4874 1000 2323 160

Одеські