Вимушений переїзд, війна, втрата батьків: історія скрипальки Вікторії Кунєвої з Болградської громади

15 листопада 2026 р. 18:14

15 листопада 2026 р. 18:14

Вікторія Кунєва бачить яскраві сни, сповнені щастя, родинного тепла й любові. У них вона знову вдома — у своїй квартирі в Бахмуті, поруч із найріднішими людьми: молодими, турботливими батьками. Та щойно дівчина прокидається, омріяна реальність зникає. Натомість повертається болюча дійсність: війна змусила її залишити рідний дім, батько загинув, захищаючи Україну, а згодом Вікторія втратила й маму, яка померла від тяжкої хвороби. Своєю історією дівчина поділилася з журналісткою Бессарабія.UA.

Історія родини, яка починалася з кохання

Батьки Вікторії — Владислав та Олена — одружилися у 2001 році. Рідні й близькі називали чоловіка Славіком. Він був родом із Дебальцевого Донецької області. Своє життя чоловік присвятив військовій справі: за розподілом протягом десяти років проходив службу в 25-й аеромобільній дивізії, яка дислокувалася в Болграді.

Саме тут чоловік зустрів майбутню дружину Олену — уродженку села Виноградівка Болградського району.

“Мама розповідала, що тоді 16-річна працювала в магазині на території військової частини. Тато часто туди заходив — так і зародилося їхнє кохання з першого погляду”, — згадує Вікторія.

Молода пара згодом переїхала до Артемівська, нині Бахмута. У 2003 році в родині народилася донечка — єдина дитина, оточена батьківською любов’ю та турботою.

Дівчина пам’ятає свого батька завжди веселим і життєрадісним. У родині Ільчуків була особлива новорічна традиція: саме Владислав щороку прикрашав квартиру до свята.

“Ми разом їздили купатися на кар’єр, відвідували цікаві місця, дивилися на терикони. Навіть коли робочі графіки у батьків не збігалися, вони по черзі мене розважали”, — згадує Віка.

Маму Вікторія згадує як жінку, яка завжди дбала про близьких і майже ніколи не ставила власні потреби на перше місце. Олена була вимогливою до порядку — не лише в речах, а й у думках. Доньку балувала, називала принцесою та намагалася дарувати їй найкраще.

Особливими для дівчини залишилися прості родинні моменти: походи до кінотеатру “Перемога” у Бахмуті, піца салямі та улюблений коктейль, який вона й досі замовляє в закладах на згадку про маму.

Велику роль у вихованні Вікторії відіграла й бабуся Тетяна Леонідівна. Дівчина розповідає, що вона багато зробила для її становлення.

У п’ять років Вікторія почала займатися музикою. На сімейній нараді вирішили, що дівчинка навчатиметься гри на скрипці, так само, як сестра бабусі.

Згодом вона з успіхом закінчила Бахмутську школу мистецтв, Бахмутський фаховий коледж культури і мистецтв імені Івана Карабиці та Харківську державну академію культури. Вікторія стала професійною скрипалькою, артисткою симфонічного оркестру.

Війна змусила залишити Бахмут

Після завершення військової служби Владислав працював дільничним у районному відділку поліції. Згодом, вийшовши на пенсію у званні капітана, не сидів без діла. Працював на місцевих підприємствах, зокрема на заводі шампанських вин і підприємстві “Бахмут-Хліб”. Олена завжди працювала у сфері торгівлі та обслуговування.

У березні 2022 року Владислав отримав повістку й одразу погодився приєднатися до війська. Досвід військової служби він мав ще з молодих років, а бажання знову стати до лав армії не полишали його з 2014 року.

Владислав не приховував, наскільки боляче йому було бачити руйнування рідного краю. Доньці він розповідав, що не віддасть ворогу жодного клаптика української землі, не дозволить знищити свій дім. Водночас намагався заспокоїти рідних і переконував, що в нього все добре, а служба не надто складна.

“Пізніше ми дізналися наскільки відповідальними були завдання, які виконував батько. Він служив у батальйоні К2 54-ї окремої механізованої бригади, добре орієнтувався на картах і брав участь у виконанні складних бойових завдань на багатьох ділянках Донецького напрямку”, — ділиться дівчина.

У квітні 2022 року Вікторія разом із мамою прийняли рішення виїхати з Бахмута до Болграда, де проживала бабуся Надія по материнській лінії.

“Я добре пам’ятаю, як ми з мамою готувалися до від’їзду і їхали містом. Вона весь час озиралася та плакала. Було видно, що вона прагне запам’ятати, який вигляд має Бахмут, і прощається з ним. А я, мабуть, через свій вік ще сподівалася на диво”, — розповідає Вікторія.

Дорога була непростою: спочатку вони дісталися Дніпра, де провели ніч, потім — Одеси, а звідти вже вирушили на південь Одещини. Родина згадує, що дивом не скористалася потягом через Краматорськ, саме 8 квітня російські війська обстріляли залізничний вокзал міста.

Бабуся Тетяна довго не наважувалася переїхати до незнайомого їй регіону. Особливо боляче було залишати квартиру в будинку, який вона колись сама проєктувала.

Їй довелося покинути не просто рідну оселю, а й місто, становлення та розквіт якого вона бачила на власні очі, а згодом стала свідком його руйнування російськими обстрілами.

Після переїзду родина Ільчуків придбала будинок у селі Табаки Болградської громади. Нову оселю намагалися облаштувати так, щоб вона нагадувала їхню квартиру в Бахмуті. Згодом, витративши чималі кошти, рідним вдалося перевезти з Донеччини частину меблів, аби зберегти в новому домі частинку колишнього життя.

Понад рік рідні не бачили Владислава. Нарешті у квітні 2023-го родина возз’єдналася — чоловік приїхав у довгоочікувану відпустку. Тоді подружжя вирішило влаштувати невелику весільну церемонію в колі найближчих людей, адже на початку спільного життя такого важливого для них моменту не було.

Зцілюватися творчістю та благодійністю

Після вимушеного переїзду до Болграда Олена долучилася до волонтерської діяльності, а Вікторія змогла адаптуватися до нового життя й не полишила улюблену справу. Тривалий час викладала у Болградській школі мистецтв ім. Данила Крижанівського, увійшла до складу Молодіжної ради Болградської міськради та долучилася до культурного й громадського життя громади.

Дівчина бере участь у благодійних концертах і зборах на підтримку ЗСУ, реалізує творчі музичні проєкти.

Саме на одному з виступів Віка привернула увагу прикордонника  Володимира — уродженця Болграда. Восени 2022 року він наважився написати їй в соціальній мережі. Спочатку вони довго спілкувалися на відстані, а перша зустріч перетворила віртуальне знайомство на справжню історію кохання.

“Цікавий факт — мій тато колись мріяв стати прикордонником. Згодом ця мрія ніби здійснилася через мого чоловіка. Тато дуже пишався своїм зятем”, — розповідає Вікторія.

Пропозицію одружитися хлопець зробив Вікторії восени 2023 року, а на 12 жотвня 2024 планувалося весілля.

Мама мріяла побачити доньку у весільній сукні

Олена дуже хотіла побачити доньку у білій сукні. Родина заздалегідь планувала святкування весілля та розраховувала, що батько зможе приїхати у відпустку. Однак незадовго до призначеної дати Олені стало зле. Жінка опинилася на операційному столі. Лікарі виявили у неї одне з пухлинних утворень.

Тоді Вікторія хотіла скасувати весілля, проте мама наполягала, щоб донька не відмовлялася від омріяного дня. Через тяжкий стан жінка не змогла бути присутньою на святі особисто, тож дивилася церемонію в прямому ефірі. У день весілля молодята приїхали до лікарні, аби мама могла побачити їх.

Далі для Вікторії настав непростий період. Їй довелося швидко подорослішати, адже тепер вона, ще зовсім молода дівчина, взяла відповідальність за догляд і турботу про маму.

Останній зв’язок із татом

Поки Олена проходила обстеження, Владислав також мав проблеми зі здоров’ям та лікувався в Києві. Саме цей період став для родини одним із небагатьох проміжків, коли всі могли побути разом. Подружжя знало про тяжкий діагноз мами, але певний час намагалося приховувати його від доньки, поки вона здає екзамени.

“Вже тоді я відчувала, що щось не так. У голові промайнула дивна думка, що може статися щось погане”, — згадує Вікторія.

Донька добре пам’ятає останнє прощання з батьком після лікарняного. Вона розуміла, наскільки сильно хвороба мами вплинула на всю родину, але водночас хвилювалася й за тата, якому належало повертатися на передову, де особливо важливі зосередженість і пильність.

8 лютого, у день народження Вікторії, батько надіслав їй відео з позиції. На ньому він був із котиком — навіть на передовій Владислав дбав про тварин.

22 лютого 2024 року о 12:37 Владислав востаннє зателефонував дружині. Того дня 51-річний захисник загинув унаслідок влучання ворожої ракети по позиції у Сіверську Бахмутського району. Коли капітан перестав виходити на зв’язок, Олена намагалася з’ясувати, що сталося.

“Ми з мамою перебували на лікуванні та спочатку припускали, що тато знову захворів. Тому вирішили зателефонувати побратимам. Єдине, що я почула у слухавці, було  “Кеп — 200”. Тоді я втратила свідомість”, — пригадує Вікторія.

Важку звістку дівчина мусила повідомити й бабусі Тетяні Леонідівні, яка втратила єдиного сина. Прощання з капітаном відбулося у селі Табаки — саме тут він придбав будинок для своєї родини, сподіваючись після війни нарешті бути поруч із рідними.

“Ми поховали тата, але в той момент були розбиті всі. Але я не встигла потужити, бо мала триматися заради мами. Було таке відчуття, ніби я постійно витягую її з лап смерті”, — ділиться дівчина.

На жаль, 13 січня 2025 року Олени не стало. Вікторія незадовго до 22-річчя залишилася без батьків.

Пам’ять, яка допомагає рухатися далі

Одним із символів нерозривного зв’язку з батьками для неї стало татуювання з написом “Моя синичка”, зробленим почерком її рідних. Саме так Владислав лагідно називав своїх дівчат. Для Вікторії цей напис — нагадування про любов, родинне тепло, політ і свободу.

Попри пережите, дівчина намагається рухатися вперед. Поруч із нею — коханий чоловік, друзі та улюблена справа. Вона продовжує займатися музикою, розвиватися творчо та будувати плани на майбутнє. У 2026 році Вікторія стала лауреаткою Донецького обласного конкурсу “Молода людина року — 2026”. Також вона вступила на бюджетну форму до магістратури Харківської державної академії культури.

Вікторія зізнається, що великі втрати змінили її погляди на життя. Тепер вона інакше оцінює важливість матеріальних речей і більше цінує людей поруч.

“Хотіла б, щоб мама та тато мною пишалися та знали, що я їх люблю. Я не розчарувалася в житті, просто в мене змінилися цінності. Мене ніби кинули в море й сказали плисти, хоча я не вміла. Але це мій шлях, і я його пройду, впораюся”, — говорить Вікторія.

Серед мрій Вікторії — продовжувати навчання, розвиватися у творчості та будувати майбутнє, яким пишалися б батьки.

А ще дівчина мріє про розвиток Болграда, адже це місто стало для неї близьким. Водночас Бахмут назавжди залишиться для неї рідним і вона вірить у його відродження, так само як вірила в це на початку вторгнення.

Історія Вікторії Ільчук-Кунєвої пронизує до глибини душі. Молода, талановита дівчина, яка зростала в атмосфері любові й турботи та, здавалося, жила у власній казці, втратила найдорожчих людей — обох батьків. Та навіть переживши ці страшні випробування, вона не зневірилася, знайшла в собі сили рухатися далі, творити та продовжувати мріяти.

Фото з архіву родини Ільчук та Любові Лунгу

Одеські