Евакогоспіталь №1341 у Кременчуці: історія медиків та воєнного подвигу

29 вересня 2025 р. 11:29

29 вересня 2025 р. 11:29

Напередодні Дня визволення Кременчука від німецьких загарбників, який святкується щороку 29 вересня, наша редакція розпочинає друк серії матеріалів, присвячених подіям у місті під час Другої світової війни. Наш перший матеріал підготовлений за сприяння фахівців архівного відділу Кременчуцької міської ради та присвячений медикам евакуаційного госпіталю.

У лютому 1940 року Рада Народних Комісарів СРСР ухвалила постанову «Про додаткове розгортання санітарних установ для забезпечення військ діючої армії». Цей документ передбачав створення масштабної мережі військових госпіталів та евакуаційних пунктів. Уже до листопада того ж року на папері існувала ціла система медичних закладів, розподілених по ключових містах. Серед них був й Кременчук.

Це були лише плани, які з початком німецько-радянської війни перетворилися на реальність. За мобілізаційним планом передбачалося сформувати евакуаційні госпіталі на 450 тисяч ліжок, з яких понад 35 тисяч мали розміститися в межах Харківського військового округу.

У нашому місті головним осередком медичної роботи став місцевий військовий госпіталь. На початку війни його переформатували у 388-й евакуаційний госпіталь на 400 ліжок. Паралельно почали діяти:

- 48-ме управління головного польового евакуаційного пункту з евакоприймальником;

- 714-й польовий пересувний госпіталь;

- евакогоспіталі №№1057, 1058, 1059;

- наркомздравівські госпіталі №1339–1343, де працював цивільний медперсонал.

Загальне керівництво в Кременчуці здійснював начальник військового госпіталю бригадний лікар Леонід Томилов. Завдяки його злагодженій роботі вже 26 червня 1941 року більшість шпиталів приймала перших поранених. Згодом керівником 388-м госпіталю став військовий лікар 3-го рангу Іван Каменєв.

Загалом до роботи долучалися не тільки кременчуцькі медики, а й лікарі та медсестри з навколишніх районів. Так, основу персоналу евакогоспіталю №1341 склали дівчата з Лохвицького району. Величезну допомогу надавали й місцеві жінки — вони доглядали за пораненими, часто працюючи поруч із досвідченими лікарями.

Госпіталь №1341: від Кременчука до Косино

Окрема сторінка історії — евакогоспіталь №1341. Його сформували рішенням міського відділу охорони здоров’я 24 червня 1941 року, мав 400 ліжок у різних приміщеннях:

- сучасного училища №26;

- Кременчуцької музичної школи та автошколи на вул. Сержанта Мельничука (раніше вул. Чкалова);

- дерев’яній споруді в Міському саду, імовірно, так званий, курзал.

Його профілем стало лікування вогнепальних ушкоджень опорно-рухового апарату. Госпіталь був і навчальною базою: тут проводили курси для начальників госпіталів, головних лікарів та провідних хірургів.

У серпні 1941 року через загрозу захоплення міста німецькими військами шпиталь евакуювали до села Андріївка Харківської області, а потім до Косино, Кіровської області.

Люди, які творили історію

Керівниками госпіталю в різний час були Сергій Йосипович Лопата (червень 1941 – березень 1942) та Марія Павлівна Сотнікова (березень 1942 – жовтень 1945). Вона — лікарка з Новосибірська. Народилася у 1909 році, закінчила Томський стоматологічний інститут, мала досвід роботи у сфері організації охорони здоров’я. З початком війни служила в евакогоспіталі №1402 в Куйбишеві, а з 28 лютого 1942-го очолила евакогоспіталь №1341.

Керівниця госпіталю Марія Сотникова

У березні того ж року госпіталь передислокували до Кіровської області, на роз’їзд Коса. Умови були майже непридатні: без водогону, електрики й каналізації. Проте завдяки організаторському таланту Сотнікової колектив швидко став злагодженою командою.

З квітня 1943-го й до 6 травня 1945 року госпіталь №1341 утримував перехідний Червоний Прапор обкому ВКП(б) і облвиконкому, як найкращий у регіоні.

Сотнікова дбала не лише про поранених, а й про цивільних. Під її керівництвом проводили протиепідемічні заходи у селах, забезпечували медичну допомогу місцевому населенню. Вона мала величезний авторитет серед поранених та колег, про неї говорили як про вимогливу, але дуже людяну керівницю.

Старша медсестра з Кременчука

Ще одна знакова постать госпіталю №1341 — старша медична сестра Улита (Юлія) Осипівна Бранчукова. Вона не лише працювала у госпіталі від перших днів його існування в Кременчуці, а й після війни повернулася в місто.

Фотопортрет старшої медсестри госпіталю №1341 Улити Бранчукової

Її біографія вражає. Учасниця боїв на Хасані 1938 року (серія збройних зіткнень між Радянським Союзом та Японською імперією через територіальні суперечки поблизу озера Хасан), вона пройшла Другу світову війну від перших до останніх днів. Влітку 1941-го саме кременчужанка разом із колегами під бомбами організувала у парку Залізничників (назва сучасного Міського саду) відділення на 100 місць просто неба.

У Косино, куди передислокували госпіталь, Бранчукова очолила медсестер: приймала ешелони з пораненими, носила їх на руках, доглядала, часто без відпочинку.

В особливій пам’яті залишилися поранені з блокадного Ленінграда. Виснажені, на межі життя й смерті, вони вимагали постійної опіки. Медсестри годували їх з ложечки, поїли кожні дві години, піклувалися про них вдень та вночі.

Палата госпіталю, що розміщувався у Кременчуці, з пораненими

У День Перемоги 8 травня 1945 року Улита Осіповна із колегами вибігла на вулицю — зі сльозами радості та сміхом. А повернувшись у рідний Кременчук, побачила руїни. Її дім згорів, залишилося лише попелище. Єдиною радістю стала зустріч із матір’ю.

У післявоєнні роки жінка працювала у санчастині Дніпробузької рятувальної служби, у Кременчуцькій залізничній лікарні.

У 1950 році партійна організація залізничної поліклініки рекомендувала Бранчукову на посаду завідуючої яслами станції Кременчук. Починала вона з маленького закладу на 25 дітей, а йдучи на пенсію, вона передала у спадок своєму молодому колезі вже немалий дитячий комбінат на 9 груп. Він був добре обладнаний пральнею, кухнею тощо. Згодом його передали на баланс автозаводу.

Але пані Бранчукова відпочивати не звикла. Бездіяльність стала для неї важким тягарем, тож вона знову пішла працювати у один з дитсадків автозаводу, а згодом стала ветеранкою підприємства. Її часто запрошували у робітничі та учнівські колективи розповідати про війну. А ще вона активно виконувала громадські доручення.

Кременчужанка Улита Бранчукова на заходах у дитсадку №27. 1983 рік.

За свою працю Улита (Юлія) Бранчукова отримала державні нагороди, але головною відзнакою стала повага й любов людей. Колеги та підлеглі згадували її як енергійну, чуйно­сердну, справедливу людину, яка завжди віддавала себе роботі.

Завдяки старанням Бранчукової у післявоєнні роки вдалося відновити документи та списки медичного персоналу госпіталю №1341. Саме вони сьогодні зберігаються в архівному відділі Кременчуцької міської ради й дозволяють нам бачити не лише сухі дати, а й живі, людські історії.

Зустріч співробітників госпіталю у день 30 річчя Перемоги. Зліва направо: Лідія Гуменюк, Улита Бранчукова, Марія Сотникова, Тетяна Сергієнко

Історія евакогоспіталю №1341 — це історія двох жінок, лікарки Марії Сотнікової та медсестри Улити (Юлії) Бранчукової, які в різний спосіб, але однаково віддано служили людям. Їхня праця — це приклад того, що навіть у найтемніші часи людяність та милосердя залишаються найбільшою силою.

Олег Булашев

Фото архівного відділу Кременчуцької міської ради

Полтавські