Келеберда — колишня суперниця Кременчука, що тричі відроджувалася з попелу

25 жовтня 2025 р. 17:37

25 жовтня 2025 р. 17:37

Там, де пам'ятають козацьку славу.

А чи знали ви, що свого часу Келеберда конкурувала з Кременчуком? Так, певний час це було цілком серйозно. Адже тоді, коли в Кременчуці була одна церква, у Келеберді — дві. Коли в Кременчуці стало дві, тут уже було чотири. А коли в місті звели три, у Келеберді налічувалося вже сім храмів!Тобто Келеберда була таким самим стратегічним містечком, як і наш Кременчук.

Про це мені та іншим землякам розповів легендарний екскурсовод із Горішніх Плавнів — дядько Микола.

Він пояснив, що ми живемо на Придніпровській низовині, і землю тут майже не обробляли — вона часто підтоплювалась водою. Люди займалися ремеслами, бо городи змивало, а села часом опинялися під водою. Та рятувала скеля — височина, на яку сходили під час паводків. Саме тут є Скеля Реєст — така ж, як у Кременчуці.

За історичними даними, Келеберда була сотенним містечком Полтавського полку.У XIX столітті тут мешкало понад 12 тисяч людей. Було 7 церков, 4 приходські школи, ремісниче училище, а ще 4 пристані — хлібна, вовняна, лісова та пасажирська (її відкрили у 1872 році). У містечку працювало 20 магазинів, діяли щоденні базари, щороку проходили 4 ярмарки. У Келеберді було 30 артілей: ловили рибу, плели з лози меблі, заготовляли мушлі, виготовляли ґудзики й навіть прикраси.

Сьогодні це невелике село: один храм, два магазини, клуб і підприємство, що спеціалізується на ставковому господарстві.Спасо-Преображенський храм — сучасний. Його ініціатором і меценатом став колишній електрослюсар Полтавського АЗК, а нині мільярдер Олександр Мороз, який зараз мешкає у Відні. На його пожертви зведено не лише храм, а й музей козацтва, що постає навпроти.

У храмі все нове: ікони, оздоблення, обладнання. Є й святині — нещодавно тут встановили найбільше розп’яття Ісуса Христа, вирізьблене з цільного шматка мармуру вагою понад дві тонни.
Настоятель, отець Микола Гандзюк, активно веде сторінку у Facebook, де пояснює багато речей, пов’язаних не лише з храмом, а й із православ’ям загалом.

Храм став популярним місцем паломництва — сюди приїздять мешканці Горішніх Плавнів, адже це єдиний храм громади, що підпорядковується Київському патріархату.
Він розповів, що нещодавно сюди привезли мощі княгині Ольги та інших святих. Нині триває реконструкція, яку планують завершити до Різдва.

Якщо потрапите в Спасо-Преображенський храм — зверніть увагу на двері, створені методом гальванопластики. Одна стулка важить 400 кілограмів, а центральні двері загалом — півтори тонни. Такі є лише двоє у світі: одні — в Україні, другі — в Румунії.

«Наостанок хочу сказати, — говорить отець Микола , — що храм — це місце, де ми беремо Божу благодать. Бо часто люди приходять лише тоді, коли біда чи потрібно щось посвятити. Але важливо бути з Богом завжди, під Його благословенням».

Нам  пощастило піднятися на дзвіницю храму: вдарити у дзвони, побачити все навколо на десятки кілометрів — води Кам’янського водосховища, острови, вкриті осінньою позолотою, і навіть протилежний берег.

А як же поїхати з Келеберди, не дізнавшись, чому вона так називається? Дядько Микола розповів дві версії.

Перша — від козака на прізвище Берда, який оселився тут. Коли інші переселенці відповідали, звідки вони, казали: «Коло Берди». З часом ця фраза перетворилася на Келеберду.
Друга — що назва походить від татарських слів «кале» або «кала» — фортеця, башта, і «берда» — річка, тобто «укріплення над річкою».

Кажуть, Келеберда — мов птах Фенікс. Її тричі знищували й тричі вона відроджувалася.Першого разу — під час татарського набігу 1696 року, потім — у 1709-му, коли російське військо полковника Яковлєва спалило містечко за наказом Петра І.Востаннє — восени 1943 року, коли під час радянської переправи через Дніпро з 595 хат уціліло лише 13.
«Горіли небо й земля, а вода в Дніпрі кілька днів була червоною від крові», — так записано в архівах колишньої Келебердянської сільської ради.

Є навіть легенда про царицю Катерину ІІ, яка «проспала» Келеберду, пливучи Дніпром. Коли прокинулась і побачила позаду лише куполи семи церков, сказала генералу:
«Диви який хитрий — шість церков на березі! Не дам Келеберди!» Так і лишилося поселення вільним козацьким містечком. І аж до 1918 року в графі «національність» місцеві писали: «козак» або «козачка».

Є й романтична історія про скелю закоханих — місце, де колись збиралася молодь. Дядько Микола каже: якщо доторкнутися до певного каменя, це — до поповнення в родині.

Поруч із храмом — скульптура коня й Тараса Бульби. Кінь здається малим, бо скульптор спеціально розрахував пропорції так, щоб із Дніпра, з борту суден, вони виглядали гармонійно.
Поряд — стара гармата, знайдена на Ізмаїльському причалі. Її привезли сюди, й тепер вона стоїть як нагадування про бойову історію цього краю.

Келеберда не старіє — вона просто тихо плине крізь час, як човен по Дніпру. Її історія — не з книжок, а з вітру, води й людських сердець. Тут кохання і віра, біль і відродження сплелися в одну мелодію, яку ще довго співатимуть дзвони Спасо-Преображенського храму.

Олена Ліпошко

Фото авторки

Полтавські