Залишив по собі добру пам’ять і невгамовний біль: у Кременчуці попрощалися з воїном Максимом Козубенком

09 березня 2026 р. 15:37

09 березня 2026 р. 15:37

Світла пам'ять!

Сьогодні під склепінням Свято-Миколаївського собору панувала особлива, важка тиша, яку переривав лише тихий плач. Мешканці Кременчука, товариші та велика родина зібралися разом, щоб віддати останню шану Максиму Івановичу Козубенку — людині з великим серцем, відданому сину та люблячому батькові.

Максим пішов до війська у січні 2025 року. Як розвідник-кулеметник, він був готовий стояти за свою землю до кінця. Та доля розпорядилася інакше: підступна хвороба виявилася сильнішою за волю солдата. 4 березня 2026 року його серце зупинилося в лікарні рідного Кременчука.

"Сьогодні відбувається поховання Козубенка Максима Івановича, який народився 17 листопада 1985 року. Був призваний на військову службу під час мобілізації у січні 2025 року. Служив у званні солдата на посаді розвідника-куламетника. Помер, на жаль, 4 березня 2026 року в м. Кременчук, перебуваючи на лікуванні" , - повідомив офіцер цивільно-військового співробітництва Віталій Іванчиков.

Усе життя Максима було нерозривно пов’язане з рідним Кременчуком — містом, де він народився, зростав і яке згодом пішов захищати. Його шлях становлення проходив через коридори 17-го ліцею та навчання у 22-му училищі, де він здобував фах і гартував характер. Максим був людиною праці, простою та щирою, чиї руки знали ціну справжній роботі. Понад усе в житті він цінував свою родину, а найбільшою його гордістю та втіхою були дві доньки. Попри життєві випробування та розлучення, він назавжди залишився для них батьком, чия любов і турбота тепер оберігатимуть їх з небес.

«Він мене винянчив...»

Рідна сестра Максима ледь стримує сльози, згадуючи їхнє спільне дитинство. Для неї він не просто старший брат із різницею у чотири роки — він був тією людиною, яка, як кажуть у народі, «винянчила» її.

«Він завжди був за мене горою. До нього можна було зателефонувати у будь-яку хвилину, і я знала: він вислухає, сяде поруч і обов’язково підтримає... Він за мене був горою. До нього можна було зателефонувати в будь-який момент — завжди вислухає, підтримає», — згадує вона з невимовним болем.

Максим був людиною справи, чиї руки не боялися важкої праці. Працював на будівництвах, робив ремонти, допомагав людям — де була потреба в майстрові, там і був Максим. Можливо, саме ця самовіддана праця, коли він «усе брав на себе», і підкосила його здоров’я. Сестра згадує, як він пішов на службу: рідні дізналися про це вже по факту, коли Максима забрали. Він не хизувався своїм вибором, а просто пішов виконувати обов’язок, попри проблеми зі спиною, які згодом дали ускладнення на ноги.

Його служба тривала зовсім мало — близько двох місяців, аж поки стан не став критичним. Тільки в лікарні з’ясувалося, що справжня причина болю набагато страшніша — онкологія. Рік боротьби після операції, виснажливі курси хіміотерапії... Максим боровся за життя так само мужньо, як готувався боротися за країну.

Сьогодні біля собору зібралася величезна родина: з’їхалися родичі з навколишніх сіл, прийшли близькі. Попри складні життєві перипетії, Максим залишив по собі добру пам’ять і двох доньок, які були частиною його душі. Велика родина, яка сьогодні плаче за ним, — це найкраще свідчення того, якою світлою людиною він був.

Поховали Героя на Свіштовському кладовищі у секторі почесних поховань Захисників і Захисниць України. Поряд із тими, хто віддав життя за наш спокій.

Низький уклін батькам за сина. Вічний спокій душі воїна Максима. Слава Україні!

Валерія Макряшина

Фото авторки

Полтавські