«Так хочеться, щоб всі були живі...»: у Кременчуці прощалися із кулеметником Валерієм Лисенком

25 червня 2026 р. 13:59

25 червня 2026 р. 13:59

Вічна пам'ять!

Бувають люди, поруч із якими завжди почуваєшся спокійно й затишно. Саме таким — надійним, тихим і надзвичайно добрим знали Валерія Лисенка. Сьогодні в Міському палаці культури було важко дихати від болю, адже громада прощалася не просто з воїном, а з рідною для багатьох людиною, частинкою чийогось дитинства, сусідського життя та сімейного тепла.

Біля труни зібралися ті, хто любив Валерія найбільше: дружина, мама, син, брат, а ще — сусіди та друзі, з якими він ділив життя ще з хлопчачих років. Вони прийшли не заради гучних промов, а щоб просто побути з ним востаннє, згадати його добру посмішку і вклонитися за його велике серце.

Валерій був простим роботящим чоловіком, столяром-меблярем. Усе своє мирне життя він будував, створював затишок і завжди, за першим покликом, ішов на допомогу іншим...

Про військовий шлях Валерія розповів лейтенант Віталій Іванчиков, офіцер відділення цивільно-військового співробітництва. У січні 2024 року Валерія мобілізували до лав захисників. Він служив у званні солдата на посаді кулеметника стрілецького відділення.

« Загинув, на жаль, 5 березня 2025 року, виконуючи бойове завдання по захисту України, мужньо виконавши військовий обов'язок в районі п. Лебедівка Суджанського району Курської області » , - розповів офіцер.

Довгі місяці чоловік вважався зниклим безвісти, і вся родина жила цією хиткою надією, яка, на жаль, так боляче обірвалася.

Найкраще про людину говорять спогади тих, хто знав її з самого дитинства чи ділив поруч сусідський побут. Валерій залишив по собі надзвичайно світлий слід.

Олександр, близький друг загиблого, ледве стримуючи емоції, згадує, що їхня дружба тривала ще з далекого 1976 року:

«Ми з ним виросли разом, він гуляв на моєму весіллі, ми дружили все життя. Валерій був дуже доброю, чуйною, спокійною та ввічливою людиною. Навіть коли зрідка вдавалося поспілкуватися по телефону з фронту, він нічого зайвого не розповідав...

Для мене його загибель — це сильний удар, я досі в шоці...

Не віриться, що його більше немає», - розповів Олександр .

Сусідка та подруга родини Ірина згадує, яким надійним був Валерій:

«Дуже важко... А мамі як це перенести? Ми жили разом, постійно спілкувалися. Валерій був надзвичайно хорошою, спокійною людиною, ніколи не відмовляв, завжди першим ішов на допомогу. У такі дні важко підібрати слова, але в голові лише одне прохання: хай би скоріше все це закінчилося. Нестерпно кожного дня ховати таких людей, яким ще жити й жити...» , - розповіла Ірина і зачитала прості й такі пронизливі рядки поетеси Юлії Пахарчук:

«Так хочеться, щоб все це закінчилось.

Так хочеться, щоб всі були живі,

Щоб люди між собою не сварились,

Щоб стихнули всі війни на землі».

Після прощання у Міському палаці культури, воїна відспівали у Свято-Миколаївському соборі. Свій останній спочинок Валерій Лисенко знайшов на Свіштовському кладовищі — його поховали з усіма військовими почестями у секторі почесних поховань Захисників і Захисниць України.

Жодні слова не здатні загоїти рану в серцях родини, але пам'ять про Валерія — людяного, доброго столяра, який став мужнім кулеметником заради безпеки своєї родини — житиме вічно.

Світла пам'ять Захиснику!

Валерія Макряшина

Фото Мирослави Ковальчук

Полтавські