Кількамісячні катуваня та п’ять років таборів: ...

07 липня 2026 р. 18:04

07 липня 2026 р. 18:04

Володимир Грінченко був одним із тих, хто закладав підвалини української археології та музеєзнавства. Юнак із Диканщини, який починав свій шлях як лаборант у Полтавському краєзнавчому музеї, швидко виріс до науковця світового рівня.

Володимир Грінченко був молодим і перспективним вченим, проте йому випало жити в часи, коли українськість була злочином. Він прожив сорок вісім років і залишив по собі якісний науковий доробок: звіти з досліджень та розкопок, які проводив сам археолог, та публікації.

Володимир Грінченко народився 15 липня 1900 року в селянській родині на хуторі Цокурівка неподалік села Велика Рудка Диканського повіту. Попри всі спроби батька покращити матеріальний стан сім’ї, довгий час Володимир з близькими жив у скруті, поки у 1921 році вони не отримали ділянку поміщицької землі для господарювання. Це значно зміцнило фінансове становище Грінченків, тому молодий Володимир зміг втілити свою любов до історії.

22-річним юнаком він долучився до колективу Центрального пролетарського музею Полтавщини (зараз Полтавський краєзнавчий музей імені Василя Кричевського) як лаборант археологічного відділу. Разом із ним там працювали видатні дослідники, які стали наставниками для молодого науковця, зокрема Володимир Щербаківський, Михайло Рудинський, Костянтин Мощенко, Олександр Тахтай та інші.

Із колегами Володимир Грінченко досліджував Полтавщину: брав участь в історико-етнографічній експедиції до села Яреськи Шишацького району, обстеженні неолітичних поселень на берегах річки Псел, проводив археологічні розвідки у Нижньому Поворсклі, Кременчуцькому і Кобеляцькому повітах. У 1924 році він долучився до археологічної експедиції Михайла Рудинського поблизу села Мачухи в урочищі Таранів Яр. Там дослідники виявили пам’ятки ранньоскіфської доби, тобто сьомого–шостого століть до нашої ери.

Перший етап репресій проти української інтелігенції почався ще у 20-х роках минулого століття. Тоді звільняють багатьох музейних колег Володимира Грінченка, зокрема його друга й наставника Михайла Рудинського. Той радить молодому археологу будувати свою кар’єру у Катеринославі (зараз місто Дніпро) під керівництвом Дмитра Яворницького. Саме там розпочався найплідніший і найвизначніший етап у професійній діяльності Володимира Грінченка.

У 1927–1932 роках тривала масштабна Дніпрогесівська історико-археологічна експедиція, під час якої група дослідників знайшла й зберегла багато пам’яток перед будівництвом За п’ять років досліджень науковці провели 99 розкопок археологічних об’єктів, 33 з них керував Володимир Грінченко. Він головував археологочіними розвідками, під час яких знайшли десятки унікальних стоянок, поселень та могильників різних епох, зокрема ранньосередньовічні керамічні майстерні у балках Канцерка та Кринична, курганну групу Кічкаського некрополю, поселення на острові Перун, в урочищі Сагайдачного, у балці Куценькій, могильники біля Вільного порогу і в балці Криничній, кам’яні споруди в балці Скотоватій, кілька черняхівських поселень та купу інших об’єктів.

Проте найважливіше відкриття чекало на дослідника влітку 1930 року на околицях Запоріжжя, біля села Вознесенка. Там група археологів під керівництвом Володимира Грінченка виявила унікальний поховальний комплекс VIII століття, відомий сьогодні як Вознесенський скарб. Серед знахідок були залізні шабель, коштовні прикраси, срібна та золота оббивка для піхов, а також знамениті срібні фігурки орла та лева, які, ймовірно, були навершям корогви візантійського легіону. Це важливе відкриття вписало ім'я Володимира Грінченка в історію археології.

Професійний успіх та визнання супроводжували Володимира Грінченка і після завершення великої експедиції на Дніпровській греблі. У 1933–1935 роках він завідував відділом у Харківському історичному музеї, здобув репутацію одного з найкваліфікованіших музейників України. Талант організатора та глибокі знання Володимира Грінченка помітили в Києві та у 1936 році запросили на роботу до Центрального історичного музею.

Проте період професійного розквіту був недовгим — уже в серпні 1937 року проти нього розгорнули кампанію цькування в пресі. Через наклепницькі публікації, де його звинувачували у «злочинному нехтуванні обов’язками», вченого звільнили з посади.

Неможливість займатися улюбленою справою спричинила у Володимира Грінченка серйозні проблеми зі здоров’ям. Чоловік почав слабувати на серце й був прикутий до ліжка. Пізніше на кілька місяців дослідник зміг повернутися до роботи за фахом, поки 18 квітня 1938 році його не заарештували за звинуваченнями у контрреволюційній та антирадянській діяльності. Попри моральний і фізичний тиск під час допитів, Володимир Автономович виявив неабияку стійкість: він не визнав жодного звинувачення.

17 жовтня 1939 року, через півтора роки після арешту, його засудили до п’яти років у виправно-трудових таборах Красноярського краю. Радянська машина не оминула й сім’ю Володимира Грінченка: його дружину та дітей ж родину виселили із їхньої житла. Через Другу світову війну він був змушений працювати в табірній системі аж до кінця 1946 року.

Повернутися в Україну Володимир Грінченко зміг лише в 1947 році. Оскільки влада лишила можливостей жити та працювати у Києві, археолог із сім’єю виїхав до Полтави, де готувався до нових розкопок поблизк села Мачухи.

Підірване здоров'я не дало йому завершити задумане: 18 квітня 1948 року серце Володимира Грінченка перестало битися.

Постать видатного науковця реабілітували аж у період Хрущовської відлиги. 18 липня 1956 року Київський обласний суд визнав звинувачення стосовно Володимира Грінченка безпідставними.

• археолог
• Володимир Грінченко
• історія
• історія Полтавщини
• новини Полтави
• новини полтавщини
• Полтава
• полтавська область

Полтавські