23 місії та 184 тисячі кілометрів: історія француза Рішара Дюкуломб’є, який привозить у Полтаву допомогу для військових

20 серпня 2026 р. 16:42

20 серпня 2026 р. 16:42

Рішар Дюкуломб’є живе на півдні Франції та працює комерційним директором будівельної компанії. Останні роки його життя вимірюються тисячами кілометрів за кермом мікроавтобуса Sprinter. Рішар зробив уже 23 масштабні гуманітарні місії з Провансу до Полтави, Сум та прифронтових зон. Загалом це понад 184 тисячі кілометрів автошляхами Європи та України.

Одружений з українкою, він сприйняв події 24 лютого 2022 року як власну відповідальність. Разом із родиною Рішар заснував асоціацію «Coeur d'Ukraine 2022» («Серце України 2022»), яка збирає обладнання та ліки у Франції. На Полтавщині його надійними партнерами стали волонтерка Світлана Нікітенко, керівник ДФТГ №3 Андрій Ясак та команда ГО «З Україною в серці».

Сьогодні Рішар системно підтримує 2-гу міську лікарню Полтави та підрозділи 116-ї окремої бригади ТрО, зокрема групу аеророзвідки «Solovey».

Ми поспілкувалися з Рішаром про його перший рейс у лютому 2022 року, емоційний порятунок людини з окупації, реалії волонтерства у Франції та віру в українську Перемогу.

— Рішаре, пам’ятаєте ранок 24 лютого 2022 року? Що саме змусило вас так швидко завантажити авто та вирушити в країну, де спалахнула велика війна?

— Причин діяти рішуче було багато. Близько 6-ї ранку за французьким часом у нас задзвонив телефон. Це була моя племінниця з Києва. Через вибухи та гуркіт бомб на фоні її голос було просто не впізнати. Моя дружина Наташа зі сльозами попросила мене їхати, щоб забрати рідних і вивезти їх у безпеку.

Про мої наміри дізналися місцеві французькі газети, і люди навколо почали масово зносити допомогу: їжу, гроші, одяг, ліки. Я  завантажив свій Mercedes Sprinter, причепив трейлер, а за мною вирушили ще двоє французів на власних авто, які прочитали про нас у пресі.

Ми їхали в повну невідомість. Рідні в останній момент вирвалися з Києва і чекали на мене в Карпатах. На угорсько-українському кордоні мені довелося простояти п’ять годин у очікуванні документів на гуманітарний вантаж. Саме там я побачив страшну картину: тисячі біженців і цивільні машини, з яких вискакували чоловіки у військовій формі. Вони цілували своїх дружин та дітей на прощання і на шаленій швидкості мчали назад на Схід. Тоді мені єдиний раз за всі мої поїздки було справді страшно.

— Як ваше рішення регулярно їздити в Україну сприйняли рідні та знайомі у Франції?

— Після першого рейсу допомога від французів продовжувала надходити, і я зрозумів, що не можу зупинитися. Проте практично до кінця 2023 року моя родина, сусіди та знайомі критикували мене. Вони не розуміли, навіщо я постійно ризикую життям і їжджу практично на лінію фронту.

Згодом мої фотографії, звіти та дописи у Facebook переконали більшість із них. Але насправді я з самого початку був налаштований рішуче, і відмовити мене від цього було неможливо.

— Позаду вже 23 експедиції. Яка з цих поїздок стала найважчою чи найбільш емоційною?

— Це була поїздка в грудні 2022 року. За кілька місяців до цього до мене звернулася літня сусідка з мого села у Франції. Вона розпачливо шукала українку Катю, яка дитиною щоліта приїздила до її родини за програмою підтримки дітей Чорнобиля. Зв’язок із нею зник багато років тому.

У мене була лише її підліткова фотографія та стара адреса в Херсоні. Коли місто звільнили від окупантів, я вирішив поїхати туди особисто разом із молодим французом Лоїком. Пам’ятаю, як на трасі Миколаїв — Херсон прямо над нашим авто пролетів український МіГ, а поруч працювала російська ППО. Це був мій перший такий близький контакт із війною.

У Херсоні під вибухами ми знайшли потрібний будинок, але нова мешканка сказала, що Катя давно виїхала на лівий берег Дніпра — тобто в глибоку окупацію. Здавалося, це глухий кут. На зворотному шляху я згадав про знайому співробітницю поліції з Миколаєва й написав їй. Через добу вона надіслала мені актуальний номер телефону.

Наташа набрала його з Франції — і це виявилася Катя! З’ясувалося, що вона ще в березні 2022 року вагітною змогла виїхати евакуаційним автобусом аж до Нідерландів. Наша сусідка одразу забрала її до Франції. Зараз у Каті росте чудова донечка, до них приїхала мама, і вони живуть у безпеці.

Та поїздка запам’яталася ще й жахливим холодом: поки ми годинами чекали на кордоні, я реально боявся обморозити собі ноги.

— Як ви познайомилися з волонтерами Полтавщини та потрапили на цей напрямок?

— Ми з дружиною та дітьми офіційно створили асоціацію «Coeur d'Ukraine 2022». У Полтаві доля звела нас із дуже активною волонтеркою Світланою Нікітенко. Я сказав їй, що хочу особисто їздити до бійців на фронт. Світлана познайомила мене з Андрієм Ясаком.

Спочатку Андрій наввідріз відмовлявся брати мене з собою через високі ризики для життя іноземця. Але згодом він побачив мою завзятість, і відтоді ми їздимо на передову разом. Зараз ми з Наташею є також членами полтавської ГО «З Україною в серці». Допомогу купуємо або у Франції, або прямо в Україні за зібрані кошти.

— Чи важче зараз збирати кошти у Франції, ніж на початку 2022 року?

— Так, це факт. Коли перші сильні емоції в суспільстві вщухли, пожертви від звичайних людей стали рідкістю.

Нам вдалося згуртувати групу французьких медиків, які знаходять для нас обладнання та ліки. Фінансово допомагає коло підписників у Facebook — цих грошей зазвичай вистачає на пальне та дорогу через усю Європу. І кожного разу перед новою поїздкою ми поставимо собі питання — чи вдасться знайти кошти цього разу? Щоб залучати людей, я постійно публікую фото та виступаю в місцевих ЗМІ у Франції.

— Розкажіть про свою підтримку 116-ї окремої бригади ТрО.

— Для мене це особиста історія. Мій друг Стас спочатку був цивільним волонтером, а потім мобілізувався до лав ЗСУ — у групу аеророзвідки «Solovey» 116-ї бригади ТрО.

Ми постійно на зв’язку. Нещодавно ми передали для його підрозділу три потужні генератори для автономного живлення техніки в полі. Раніше нам вдалося повністю профінансувати закупівлю одного автомобіля та частково другого, які ми привезли з Франції та передали бійцям.

— Що б ви хотіли сказати бійцям та всім українцям?

— Ця російська загарбницька війна — це підла спроба знову загнати вільну країну під імперське ярмо. Вона абсолютно неприйнятна для цивілізованого світу.

Я знаю Україну понад 30 років, але під час кожного візиту на Схід відкриваю її заново. Я бачу неймовірний дух єдності, опір та винахідливість. Мужність українського народу обов’язково принесе йому Перемогу. Ця Перемога належить вам по праву, і я щиро сподіваюся бути поруч із вами в Україні, коли цей день настане.

Живи, вільна Україно!

Відділ комунікації 116-ї бригади ТрО

Полтавські