«Він загинув рік тому, виконуючи свій обов’язок»: у Кременчуці попрощалися із захисником Віктором Мітченком

31 серпня 2026 р. 15:56

31 серпня 2026 р. 15:56

Через рік після загибелі повернувся на щиті.

Дорога додому для Віктора Мітченка тривала цілий рік. 16 серпня 2025 року захисник України героїчно загинув, виконуючи свій військовий обов’язок та захищаючи територіальну цілісність держави під час російської агресії. Лише через рік його тіло вдалося повернути додому в рамках репатріації.

Прощання відбулося у Свято-Миколаївському соборі.

Провести захисника в останню путь прийшли рідні, друзі, сусіди та побратими.Для тих, хто знав Віктора по службі, його загибель стала втратою побратима, який віддав найдорожче — власне життя — за Україну.

«Сьогодні ми прощаємося з воїном, який віддав своє життя за незалежність нашої держави. Він загинув рік тому, виконуючи свій військовий обов’язок.Це, звичайно, невосповнена втрата для всіх нас. Життя кожної людини, кожного воїна — це найвища цінність, яка може бути взагалі.Вічна пам’ять і шана нашому загиблому побратиму», — розповів представник Національної гвардії України 17-ї Полтавської бригади, в якій служив загиблий герой із позивним Баритон.

За словами побратимів, останній бій Віктора відбувся 16 серпня 2025 року. Відтоді для його рідних розпочалося болісне очікування.

У невимовному горі — родина Віктора. Рідна сестра Наталія розповіла про його життя, дитинство, навчання та шлях до війська.

«Він народився у Чернігівській області, у місті Новгород-Сіверський, 2 червня 1978 року. Пізня дитина в родині, його оберігали.Він вивчився у ВПУ №7 на зварювальника. Потім вступив до Ніжинського механічного коледжу. Пішов звідти в армію, а коли повернувся, не закінчив навчання.Після коледжу працював, де доводилося, як доводилося. У нього була родина — дружина, дитина. Дуже добрий, дуже добрий він.В армію він пішов добровільно. Спочатку його не хотіли брати, бо в нього була хвороба. Потім у 2024 році таки забрали. Повезли в навчальний центр, хоча спочатку ніхто не хотів його брати через хворобу.Він служив, спочатку був у розвідці, був поранений. Потім повернувся сюди. Після цього потрапив уже в Нацгвардію, де й служив до самої загибелі.Звісно, це тяжка втрата. Він загинув 16 серпня, це був його останній бій. Непоправна втрата», — розповіла рідна сестра Наталія.

Пам’ять про Віктора зберігають і його сусіди. Для них він був не просто людиною, яка жила поруч, а чуйним чоловіком, до якого завжди можна було звернутися по допомогу.

«Він хороший був чоловік. Він відзивчивий: що попросиш, що він може зробити — зробить. Не було такого, щоб там щось погане було.Я знала з першого дня, що він пішов служити, тому що на Facebook він мені написав у месенджері. Я йому говорила: «Бережи себе». Він присилав мені фотографії, що він в армії», — говорить сусідка Марія.

Війна назавжди змінила життя не лише родини Віктора, а й людей, які були поруч із ним. Для його сусідів особливо боляче усвідомлювати, що чоловік, якого вони знали як доброго і готового допомогти, більше не повернеться до свого дому. А ще одна історія пов’язує Віктора з війною особливо тісно. Зять сусідки Оксани воював разом із ним — чоловіки були в одному окопі.

«Хороший хлопець, гарний сусід, ніяких проблем не було. Сказав, що забирають в армію, і пішов. Він з моїм зятем в одному окопі був, але він і досі безвісти зниклим вважається. Ще один їхній товариш був поранений, але вже, напевне, знову забрали. Рік минув, підлікувався», — розповіла Оксана.

Після відспівування захисника поховали у секторі почесних поховань Захисників і Захисниць України на Свіштовському кладовищі.

Рік очікування завершився прощанням. Та для родини, друзів, сусідів і побратимів Віктор Мітченко назавжди залишиться живим у спогадах — добрим, чуйним чоловіком, який свого часу сказав, що захищатиме Україну, і до останнього залишався вірним своєму військовому обов’язку.

Олена Ліпошко

Фото авторки

Полтавські