Як гуляла Полтава 90-х: спогади очевидця про еп...

11 листопада 2026 р. 16:48

11 листопада 2026 р. 16:48

Класифікувати тогочасні полтавські заклади – справа тонка. Усі вони, звісно, були генделями, але генделями абсолютно різних рангів: від елітарно-дискотечних ресторанів до класичних підвальних і розливайок із записом у зошит.

Екскурсію тогочасним містом оповідач ЗМІСТу веде з центру, де на другому поверсі театру імені Гоголя гриміло легендарне «Фігаро». За його спогадами, це був танцювальний заклад підвищеної мажорності, а контингент складали «розфуфирені жінки та замажорені чоловіки» на п'ятих BMW, які вже тоді могли дозволити собі справжні фірмові джинси.

Зовсім поруч, у старому дворі педінституту та підвалі студентського гуртожитку, вирувало життя іншого калібру. Там гули «Ворсклянка» та «Глобус» – дискотеки, куди міські парубки ходили движувати, напиватися й залицятися до майбутніх учительок. Згодом на цьому ж місці виріс загадковий «Стелс», який наш оповідач описує зі щирим подивом. Довжелезний коридор, столики обабіч, барна стійка в кутку й овальний півметровий подіум із жердиною, на якій перед публікою крутилася в спідній білизні добряче життям пошарпана танцівниця.

Якщо ж хотілося бійки – прямували до міського будинку культури біля стадіону, де на другому поверсі функціонував клуб «Еберц». Туди місцеві регулярно ходили розім'ятися та помірятися кулаками з іноземними студентами. А за головний притон і епіцентр міського угару вважався «Робін Гуд» біля парку, де кабаре щовечора супроводжувалося важкими гулянками. Поруч, тодішньою вулицею Паризької комуни (нині Пилипа Орлика), світився дзеркальними колонами й дерев'яними стінами бар «Три дев'ятки».

Полтава того часу жила підвальними секретами. Наприклад, на Котляревського під годинниковою майстернею ховався китайський «Марс». За словами оповідача, це була шикарна й неймовірно дешева кафешка. Здоровенна миска рису з овочами коштувала лічені копійки, через що там не гидували святкувати навіть корпоративи.

Але найритуальнішим місцем він вважає легендарну «Хвилинку» на Шляндрі. Це був крихітний заклад без єдиного сидячого місця, де лише прикручені до стін дошки й високі стільці. Туди приходили за унікальним вайбом і каву варили в турках на гарячому піску, а до неї брали обов'язкові сто чи п'ятдесят грамів коньяку. Фірмовою закускою служили розламані на смужки плитки шоколаду або поштучні цукерки. За цими дошками пліч-о-пліч мирно штовхалися й киряли офісні працівники, базарні торгаші, блатні з уголовниками та міліціонери.

За ЦУМом ховався глухий пивний куток, легендарний заклад від «Полтавапиво», місцеві дали йому назву «карман». Там ковтали пиво, заїдали сухою рибою й за відсутності телевізорів просто уявляли собі футбольні матчі або гортали м'яті газети. А якщо треба було перехилити чарку без зайвих церемоній, місто пропонувало мережу «2х2» – мікроскопічні кімнатки на чотири столики одну на зупинці Зигіна, іншу навпроти театру Гоголя над підвальними сходами.

Далі по Гоголя, біля філармонії, стояла так звана «Трьошка» – здоровий просторий ресторан із височенними стелями та окремими дерев'яними кабінками для приватних розмов. А на Спаській наливали в «Калині», похмурому приміщенні з червоним оксамитом часів пізнього застою, та в «Помідорі», де завітрені бутерброди з ковбасою й оселедцем служили єдиним прикриттям для міцного шмурдяку.

Окремим культурним феноменом оповідач називає «Коровай». Коли звичайний хліб у місті відгоняв сирими дріжджами, їхня випічка здавалася манною небесною. Другий же «Каравай», типова радянська скляшка, усередині ділився порівну. З одного боку торгували здобою, з іншого – розливали монастирський кагор і вина.

Випити на вул. Європейській можна було навіть без копійки в кишені. У непримітній прибудові місцевий люмпен пив у борг, записуючись у спеціальний господарський зошит. А біля ОЦЕВУМу вирувала своя екосистема. З правого фасаду діяв «Орфей», де після змін заливали очі нічні метелики, навпроти в п'ятиповерхівці пафосно сяяла «Парсуна» з відбірними довгоногими офіціантками, а поряд цілодобово чадів «Вогник». Там же в скверику розгортала свій польовий бенкет легендарна баба-собачиха – жінка, яка з судків і каструль годувала таксистів та нічних гуляк домашнім пюре, відбивними й салатом «Шуба».

Оповідач згадує, що на околицях градус напруги був ще вищим. На зупинці «23 Вересня» гримів клуб «Спайдер», а поруч стояла безсмертна наливайка «Аміго», чий відкритий літник не зачинявся навіть у люті січневі морози. На сусідньому риночку в закладі «Вікма» регулярні поножовщини були звичною справою.

На Браїлках, навпроти 11-ї школи, панував ресторан «Баку». Наш оповідач пригадує, як особисто грав там на піаніно, поки за сусідніми столами випивали напівкримінальні елементи разом із бійцями міліцейського УБОЗу. Тут морди вже майже не били – конфлікти вирішували відразу короткоствольною зброєю.

Місто було поділене на зони впливу. Біля ліхтаря в центрі збиралися неформали і довговолосі фанати «Арії» та рокери, яких періодично ганяли гопники. Поруч, у «Золотому фазані», тихцем збиралася перша полтавська квір-тусовка. А на Івановій горі, у підвалі помпезної «Лілеї», через тотальну крадіжку посуду пиво відпускали суто в трилітрових банках на компанію, додаючи по півлітровій скляній баночці на кожного замість келихів.

Полтавські