вологість:
тиск:
вітер:
«Іноді здається, що про полон просто забувають»: у Кременчуці відбулася акція на підтримку полонених і зниклих безвісти
Поруч із родинами військових на акцію «Не мовчи, полон вбиває» виходять і пересічні містяни, для яких чужого болю не існує.
«Не мовчи, полон вбиває» — із цим гаслом у неділю, 22 листопада, жителі Кременчука та гості міста знову вийшли до міського палацу культури «Кредмаш». Учасники акції вишикувалися вздовж дороги з прапорами та плакатами, щоб нагадати водіям і перехожим: сотні українських воїнів досі перебувають у російському полоні або вважаються зниклими безвісти.
О 9:00 площа біля палацу культури завмерла. Загальнонаціональна хвилина мовчання об’єднала присутніх у спільній пам’яті про загиблих захисників і тих, за чиє повернення досі триває боротьба.
Зазвичай кістяк таких зібрань — матері, дружини та діти військових, які роками живуть у невідомості.
Проте поруч із ними на площу виходять і ті, чиїх рідних немає у списках полонених, але хто не може залишатися осторонь. Серед них — Кароліна, яка переїхала до Кременчука з Донецької області.
Дівчина розповідає, що вперше долучилася до такого заходу ще в Чернігові, відвідувала акції у Світловодську, а тепер регулярно приходить до «Кредмашу». Попри те, що серед її близьких родичів немає полонених чи зниклих безвісти, у війську служить багато її друзів і знайомих. Саме бажання підтримати родини, які щодня чекають на звістку, змушує її знову і знову брати до рук плакат.
«В принципі, це просто можливість підтримати родини, частина яких чекає на своїх рідних, що зникли безвісти або перебувають у полоні. Особисто в мене немає нікого в полоні, але мені хочеться якось підтримати. Усе це політично так складно. Іноді мені здається, що про полон просто забувають — тільки говорять, але дій дуже мало», — ділиться Кароліна.
Водії проїжджаючих авто традиційно підтримували учасників акції сигналами клаксонів, а перехожі зупинялися, щоб вшанувати пам’ять воїнів.
Кожен плакат на цій площі — це нагадування тиловому місту, якою ціною виборюються спокійні недільні ранки та звичне життя. Доки хоча б один український військовий залишається в неволі, про нього мають пам’ятати й говорити вголос.
За кожним портретом, що тримають змерзлі руки, стоїть чиєсь зупинене життя, нескінченне очікування дзвінка і віра в те, що ім’я рідної людини колись пролунає у списках на обмін.
І доки на площу виходять навіть ті, хто прийшов просто підтримати незнайомих людей, у цієї боротьби залишається голос, який неможливо заглушити.
Валерія Попова
Фото та відео Мирослави Ковальчук
Джерело: kg.ua
Новини рубріки
У Кременчуцькому краєзнавчому музеї з’являться зарядні станції EcoFlow
22 листопада 2026 р. 14:23