31-річна саперка Світлана Кістерець із Шосткинського району вже майже 10 років на війні

31 жовтня 2025 р. 12:57

31 жовтня 2025 р. 12:57

Говорять, що війна – не жіноча справа. Але в неї жіноче обличчя: нині сотні українок служать у війську, а за статистикою за роки повномасштабної війни кількість представниць прекрасної статі в ЗСУ зросла на 40%.

Попри стереотипи, жінки в армії займають не лише «тилові» посади, а й поряд з чоловіками несуть службу, стоять на лініях вогню та виконують бойові задачі. Багато із захисниць вже стали справжніми героїнями нашого часу: бойові медикині, розвідниці, снайперки, саперки, операторки БпЛА… Ми маємо про них знати, аби не «розкисати» від цивільних сірих буднів, поганого настрою чи погоди. У кожної з таких жінок – своя історія, без скарг та нарікань, незважаючи на жорстокі умови та випробування, через які їм довелося пройти.

Знайомтеся, наша героїня – 31-річна Світлана Кістерець (позивний «Карма»), штаб-сержант ІІІ категорії групи цивільно-військового співробітництва штабу 1-го механізованого батальйону 158-ої окремої механізованої бригади. А до поранення жінка декілька довгих років була саперкою.

Військовий шлях довжиною в десятиріччя

У це складно повірити, але життя цієї тендітної на вид дівчини вже скоро як 10 років пов’язано з військовою службою. Світлана родом із Середини-Буди, ще школяркою мріяла працювати в структурах МВС або ЗСУ. Однак на той час не склалося: дівчина вивчилася на бармена-офіціанта, а вже через три роки, у 2016-му, все ж наблизилася до своєї мрії – підписала контракт із ЗСУ.

“З того часу я на службі, – розповідає військова. – В навчальному центрі, куди відразу потрапила, за чотири місяці нас всьому навчали. Кухня, медицина, нескінченний полігон. Стрільби, замінування, розмінування… Після цього з «учебки» одразу поїхала в зону АТО. П’ять років служила у 48-й бригаді (Кам”янець-Подільський).

Спершу наш батальйон був у Новоайдарі Луганської області. Коли ще сіли в Львові на потяг – зрозуміла, куди їдемо. Жили в будівлях, де до цього була птахоферма (це відчувалося, коли добре натопиш «буржуйку»). Спочатку були наряди на блокпости, які намагалися прорвати «сусіди». Зовсім скоро – задачі з мінування. Пам’ятаю одне з перших, як потрібно було замінувати міст, щоб впали тільки опори.

До речі, на першому місці служби я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Саша теж сапер, на місяць раніше мене прибув до батальйону з навчального центру. Завжди працювали разом, у парі. У всьому підтримували один одного. Наразі він вже демобілізувався”.

Ще був Соледар, потім Щастя. Часто на одному місці були по кілька місяців. По закінченню контракту ми звільнилися – хотіли повернутися в цивільне життя. Та не вийшло…

Почався другий етап війни

«Коли у лютому 2022-го розпочалося повномасштабне вторгнення, ми з чоловіком були в Середині-Буді, а найближчою до нас була 58-ма бригада, – продовжує жінка. – Ми туди зателефонували – кажуть, щоб до них добиралися самостійно. Тож зібрали речі, люди нас трохи підкинули, далі ще 40 км йшли пішки. Так для Світлани та Олександра почався другий етап війни…».

Перша локація з «повномасштабки» – Вертіївка на Чернігівщині, куди ворог сунув, як і на рідну Сумщину. Далі півтора року був Бахмут (звідки виводили дуже рідко), Серебрянський ліс на Донбасі, Харківський та Запорізький напрямки… Найгарячіші точки на лінії зіткнення.

– У Бахмуті ще на початку нам дали НАТОвські протитанкові міни, які реагують на метал, – згадує Світлана. – Коли приїхали ставити ці перші магнітні міни, якраз розпочався наступ. По дорозі рухалися дві броньовано-розвідувально-дозорні машини з бурятами. Спочатку ми поклали радянських «теемок» (протитанкова міна) – перша машина підірвалася. Друга звернула, аби прорватися через об’їзд, а нас ворог став накривати з арти та міномету. Комбат говорить – ти маленька, снайпер не побачить, вилазь із засідки і спробуй «підкласти» НАТОвську міну. Це був листопад – дощ, холод, повзу по багнюці. Часу не було, тож встигла поставити міну на землю (потрібно – врівень із землею). Тільки повернулася назад – автівка підірвалася на «магнітці», яка реагує на наближення металу в радіусі 7 метрів. Це був мій перший досвід роботи з такими мінами. На жаль, тоді загинув наш комбат, земляк із Шостки, який поїхав оглянути позиції – росіяни влучили в його автівку. Він був старший за мене всього на чотири роки…

До речі, екіпіровка саперів, яку вони завжди носять на собі (плюс ще міни в руках вагою до 10 кг кожна), важить чимало. Якщо говорити про Світлану, то майже стільки, як вона сама. Броня, каска, автомат, турнікети, ремінно-плечова система (з патронами, магазинами тощо), аптечка, саперська сумка та міни затягують понад 50 кг, а то й всі 70 кг! Як говорить саперка, носила сама себе!

«Це може бути дорога в один кінець…»

Так Світлані та її вірному напарнику Олександру говорив командир, коли вони йшли на чергове завдання. Й вони це розуміли – тож завжди трималися один одного та діяли злагоджено.

– На окраїні Бахмута за колишнім матрацним заводом знаходилися наші позиції, – розповідає військова. – Автівку ми сховали на заводі, а до позицій потрібно було ще йти 6 км пішки. Для проходу піхоти ми мали залишити невелику доріжку, все інше «закрити». Це було під самісіньким носом в орків. Спочатку ми йшли по дорозі, потім звернули до яру. Він дуже глибокий – води по пояс! А на дворі – лютий… Нас від ворога розділяє посадка, де вже не лишилося жодного дерева, – якихось 70 метрів. Доки сиділи в яру – чула як «сусіди» кашляють в своїх окопах.

Далі група розділилася, кожен виконував свою роботу. Нас із чоловіком «засік» дрон. Він максимально знизився, спостерігаючи, чим ми займаємося. Ми встановили міни, зірвали чеки, збираємося повертатися – як починається обстріл артою. Перший снаряд ліг поряд, заховатися немає куди. Саша кричить: «Швидко до яру!». Біжимо й здається, що він від нас віддаляється, хоча до нього десь 200 м. А по нас гатять! Бронік тисне, дихати нічим. Добігли! Чуємо, що вертається дрон. Десь треба сховатися. Посеред яру у воді – кущ глоду. Тож ми «злилися» з тим кущем, простояли в крижаній воді, завмерши понад 15 хвилин. Дрон покружляв і полетів. Слава Богу, ми лишилися живі. Ось така робота сапера, коли дороги назад вже може й не бути…

«Ні, Саня, не все. Все буде добре!»

Одного разу біля села, яке поряд з Соледаром, потрібно було замінувати дорогу. Там їздив російський танк, який рівняв село з землею.

«Цивільних на цьому боці села вже не було, танк виїхав на горбок та по черзі стріляв по кожній хаті, – згадує Світлана. – Ми знаходилися в одному з будинків, чекаючи на команду. Неподалік була схована наша автівка. Десь о 7 ранку «приходи» стали все ближчими. По рації повідомили, що скоро по нас буде працювати танк. Довелося сховатися в підвалі. Чуємо – «приход» через двір. Один боєць вже почав знімати прощальне відео для дружини. А ми з чоловіком тримаємо один одного за руки. Він каже: «Світуля, мабуть, все». «Ні, Саня, не все. Не може так бути! Все буде добре!», – відповідаю. І в оцей останній «приход» в танка закінчився бойовий комплект. Тобто у нас є 7 хвилин, поки він перезаряджається, вибратися з пастки. Чоловік підігнав машину, я підхопила зброю, яка була в командира взводу (щоб він швидше біг), всі на ходу до неї вскочили й помчали. Вискочили на блок-пост і далі – на Бахмут. Багато було таких ситуацій, добре, що ми всі їх пережили. На жаль, багатьох побратимів вже немає…

Серебрянський ліс – справжнє пекло на землі

2023 рік для Світлани та Сашка нічим особливо не відрізнявся від попередніх (хіба що найзапеклішим був Серебрянський ліс, який знаходиться на стику Лиманського та Сіверського напрямків) – мінували поля, дороги, посадки, будь-що, аби закрити підходи до позицій хлопців. Або ж «затягували», як кажуть сапери. Були завдання й з розмінування, коли росіяни закидали ділянки в Серебрянському лісі протипіхотними мінами. Знайти таку міну металошукачем неможливо – вона майже вся складається з пластику. До того ж працювати доводилося під обстрілами…

– Серебрянський ліс – це було справжнє пекло, звідки вийти практично нереально, – згадує Світлана. – Тут ніколи не бувало тихо. Синій смог над землею, безперервні вибухи, нескінченні атаки дронів, постріли… Ще особливість цього лісу – пісок. При кожному «приході» бліндаж ним засипало. І ось нам вже було потрібно перебазуватися до іншого бліндажу. Відстань – до сотні метрів. Та коли ми до нього перебігали мене закинуло в одну з ям, що утворилися від «прильоту», та повністю засипало ґрунтом. Темінь, чую лише якийсь наростаючий звук – хтось мене кличе на ім’я. Потім – хтось витягує за броню. Це був мій Сашко. Очі протер від піску. Далі – треба йти до автівки, а я не можу стати на ноги. Як виявилося, стегно на одній нозі було розірване уламком до кістки! Вже коли повернулися, побачила, що зачепило й другу ногу. А вже через два дні – попри нестерпний біль – знову поїхала на позиції, бо мала бути поряд з чоловіком…

«Навіть у відпустці є відчуття, що зараз треба кудись їхати…»

Згодом через втрати бригаду розформували. «Залишки» потрапили в 66-ту бригаду під Слов’я нськ. «Там я була в резерві, а чоловік звільнився, – продовжує жінка. – Після поранення все ж довелося пролікуватися. Дякую лікарям нашого обласного госпіталю, що поставили на ноги. У підрозділ – як сапера – мене вже ніхто не хотів брати, оскільки я тоді ходила з паличкою (на місці ще поставлю міну, а щоб дійти та донести – ні). Наразі вже краще, однак по східцях підійматися важко – потрібно повністю міняти колінний суглоб. Слава Богу, що нога лишилася. А волосся втратила ще на Донбасі… Ось вже рік, як я служу у 158-й новоствореній бригаді на Сумському напрямку. Займаюся безвісти зниклими, оформленням документів тощо».

Про особливі військові будні Світлані нагадують численні нагороди. Серед інших – орден «За мужність» III ступеня, «Золотий хрест». Всі вони знаходяться в окремому місці – поряд з прапорами частин, де несла службу, та відзнаками чоловіка, яких теж чимало.

А ось чим буде займатися в мирному житті – жінка поки не знає. «Я вже так звикла до служби, що не розумію, як це без неї, – зізнається Світлана Кістерець. – Навіть, коли буваю у відпустці, є відчуття, що зараз зателефонують, що треба їхати на завдання…».

«На нашого штаб-сержанта можна покластися на 100%»

Олексій Полях, начальник групи цивільно-військового співробітництва штабу І механізованого батальйону 158-ої окремої механізованої бригади, зі Світланою тісно співпрацює з липня – коли створилася група ЦВС.

“Ми з нею удвох починали, – говорить офіцер. – Свєта дуже відповідальна. Хоча спочатку говорила, що паперова робота не для неї, однак на нашого штаб-сержанта завжди можна покластися. Ми нею дуже пишаємося та цінуємо. До Дня захисників та захисниць України їй дали звання молодшого сержанта.

А ще вона дуже любить тварин. Світлана завела у нас котиків, піклується про них, купує корм, годує, прибирає, прилаштовує в добрі руки. Ось таке у неї відкрите та добре серце…”.

Джерело: Ваш шанс

Автор: Ірина Чирченко

Сумські