Від Афганістану до Чорнобиля: шлях військового із Шостки Володимира Півторака

16 квітня 2026 р. 16:04

16 квітня 2026 р. 16:04

Півторак Володимир народився 17 лютого 1960 року на Вінниччині.

“У той час я був офіцером Збройних Сил. Мав військове звання старшого лейтенанта. У серпні 1985 року повернувся з Афганістану. Служив командиром взводу в саперному батальйоні, який дислокувався у Шостці, а у травні 1986 року вже ліквідовував наслідки Чорнобильської катастрофи.

26 квітня 1986 року, після вибуху ядерного реактора, в СРСР було все спокійно. Інформація про аварію почала надходити із зарубіжних джерел. Перше офіційне повідомлення було зроблене тільки 28-го квітня.

“Я дивився ці новини. В них показали фото зруйнованого реактора. Хоч тоді фотошопу, мабуть, не було, але на світлині 4-й блок АЕС виглядав, як невеликий сарайчик. Диктор запевнила, що все під контролем і небезпеки для населення немає. Першого травня наша військова частина разом із навчальними закладами, підприємствами і організаціями міста Шостки вийшли на першотравневу демонстрацію! На свята багато людей виїздили на природу”, – розповідає Володимир.

Згодом, по закритих лініях зв’язку людям стала надходити більш тривожна інформація. Військові комісаріати почали мобілізацію військовослужбовців запасу, а військові частини, в тому числі саперний батальйон, у якому служив Володимир Півторак, розгортали підрозділи і в/ч за штатами військового часу. Почалася відправка сформованих підрозділів у зону Чорнобиля.

“Я пам’ятаю, як повернувся заступник начштабу капітан Корольов, який супроводжував мобілізованих в зону аварії. Ми заміряли радіометром випромінювання від його чобіт, і стрілка прибору показувала підвищений рівень радіації!”

Наприкінці травня 1986 року Володимир був у відрядженні на полігоні в н.п. Гончарівське, що під Черніговом.

“Доповідаю телефоном командирові нашої військової частини про виконану мною задачу. А він і каже: «Добре! Тільки ти вже не повертайся, а поїдеш із Гончарівська на Білу Церкву, а звідти на Чорнобиль. Прапорщик привезе тобі речі, які збере дружина. І забере техніку і солдатів назад». Наказ є наказ…”

Підвечір приїхав прапорщик, привіз речі та документи і Володимир автобусами відправився на Білу Церкву. У в/ч, в яку прибув, формувалася 212 Військова автоінспекція. Зі складів НЗ були зняті автомобілі ГАЗ-66. Їх розмальовували під автомобілі ВАІ та приводили в повністю робочий стан. Через день після приїзду чоловіка колона 212 ВАІ вирушила в напрямку Чорнобиля. 29 травня 1986 року вони прибули на місце дислокації між селами Оране та Дитятки, десь за кілометр від 30-кілометрової зони відчуження. Тут розбили свої армійські намети для проживання і обладнали парк техніки. Поряд знаходилася армійська бригада, в якій стали на забезпечення.

“Наша військова частина 212 ВАІ була невеликою. Начальник підполковник Ступчук, два його заступники, 8 інших офіцерів і прапорщиків і 9 солдатів строкової служби, які були водіями автомобілів. Офіцери були старшими інспекторами, прапорщики – інспекторами. Задачі ж для всіх були однаковими – забезпечувати безперебійний рух транспорту в чорнобильській зоні, регулювати напрямки руху транспорту і безпеку пересування. Моїм водієм був Коля Сюкало. Мені повезло з ним, так як це був кращий із водіїв і найкращий серед бійців – строковиків!”

30 травня Володимир з побратимами змінили військовослужбовців 211 ВАІ, які були в першій хвилі чорнобильців, і приступили до виконання обов’язків.

“Я заступив на чергування на одному із перехресть. Погода була жарка. Кожних 15-20 хвилин я зливав із респіратора вологу, яка під ним накопичувалася. З одного боку дороги стояв сосновий ліс, в якому ще доцвітали конвалії. Періодично роздавався тріск сосен, наче вони розколювалися. За майже півтора місяця мого перебування в зоні я не пам’ятаю, щоб був хоч один дощ. Казали, що хмари осаджують із літаків ще перед зоною, щоб опади не змивали радіацію в річки. Наша 212 Автоінспекція контролювала дороги на території України, це десь 2/3 Чорнобильської зони. За територію Білорусі відповідали війська Білоруського військового округу. У нас були перепустки в усі місця нашого сектору відповідальності. Оскільки на нас, 8 інспекторів, було 7 постів, кожен восьмий день був відносно вихідним, якщо не з’являлися додаткові задачі. Постами мінялися кожен день згідно графіку. Перший пост був на КПП Дитятки. П’ять інших – на основних перехрестях всередині Зони та біля вертолітного майданчика. Сьомий пост був мобільним. Сюди ми приїжджали на броньованій розвідувально-дозорній машині БРДМ. На роздоріжжі біля села Копачі стояв пост, приміщенням якого слугував звичайний вагончик. Раз на годину ми патрулювали 5 км дороги до самої Чорнобильської АЕС. При необхідності регулювали рух транспорту на майданчику перед центральним входом до АЕС. Одного разу прийшлось розблоковувати корок з вантажівок, які накопичилися на майданчику біля зруйнованого 4-го енергоблоку.

Водіями на БРДМах були вже військовослужбовці, призвані по мобілізації, а не строковики. Броньована машина знижує рівень проникаючої радіації в 2-3 рази. Звичайно ж поки ще сама не накопичила радіацію в своєму металі і не починала «світитися».

Історією Володимира Півторака поділилося Управління соціального захисту населення Шосткинської РДА

Сумські