Дівчина свідомо пішла на війну

17 травня 2026 р. 18:56

17 травня 2026 р. 18:56

Ганна ніколи не могла й подумати, що в 25-ть у неї вистачить мужності і сили, аби піти захищати Батьківщину. В голові раз по раз зринали щасливі і водночас болючі спогади про колишні події. Вони були такими далекими. Хоча минуло, зрештою, лише якихось шість років. А скільки різного відбулося та довелося уже пережити…

Дівчина жила щасливо й безтурботно, мріяла про сімейний затишок. Адже тоді минув рік, як зустрічалася з Марком. Двоє навчалися, були студентами вишу, їх захоплювало програмування. Планували заробляти чималі кошти. Але, коли розпочалось повномасштабне вторгнення русні, усе раптово обірвалося. Війна внесла свої корективи. Ганна відразу наполягала, що їм обом потрібно записатися в територіальну оборону.

• Ти ж розумієш, – казала Ганна коханому, – якщо сюди прийдуть москалі, вони все знищать і майбутнього вже не буде. А ми молоді, здібні маємо не стояти осторонь таких історичних подій.
• Усе це просто красиві слова, – ніяк не погоджувався з нею Марк. – На війні можна загинути, тебе й мене гіпотетично покалічать. Треба сидіти тихенько. Я не вірю, що це жахіття надовго. От побачиш, все швидко закінчиться.

Словом, Марк і його батьки доклали усіх зусиль та фінансів, аби він таки виїхав до Польщі і там зміг спокійно навчатися. Він, звісно, і її просив, щоб вони разом поїхали до мирної Європи. Проте Ганна так не вважала. Через рік досягла свого. Опанувала фах оператора дрона й опинилась на Покровському напрямку.

Її найрідніші люди – мама і тато теж спочатку не розуміли доньки.

• Ганнусю, – благала ненька, – ти ж така тендітна дівчина. Отямся, ніхто насильно тебе на жахливу війну не тягне. Тобі народжувати діток потрібно, а не наражати себе на небезпеку.
• Доню, – просив батько, – життя одне, думай завжди про себе.
• Які ж ви егоїсти? – обурювалась Ганна. – Навіщо тоді виховували мене правильно? Постійно наголошували, що перейматися треба іншими. Бути порядною, доброю, милосердною. А коли рашисти прийшли, які шматують, тероризують, знищують міста і селища, іншої пісні заспівали. Я не зможу так жити, я інша. Та й ніяк не второпаю, чому я впевнена, що потрібно ставати на захист України, а мій коханий хлопець просто втік?

І Ганна таки зробила по-своєму. Батьки опісля наче змовилися, перестали з нею розмовляти. Мабуть, образилися, що не послухала їх. Вони ж хотіли для неї, свого єдиного сонечка, якнайкращої долі.

Минуло пів року, ненька таки не витримала, сама подзвонила:

• Не сплю, молюся за тебе щодня годинами. Думаю з татом, як ти там в холодних приміщенням даєш собі раду?
• У мене все нормально, тримаюся. Наш командир класний. Хлопці оберігають мене, як сестру рідну. Бо маємо гасло – віра, солідарність, єдність.
• Може, все ж повернешся додому? – обережно просила мама.
• Не можу, у мене контракт. Схоже, війна надовго і це не жарти. Боротьба триває.

Якось навіть Ганна щеня врятувала. Почула гучний,  проникливий гавкіт. Песеня затиснуло під завалами старого приватного будинку. Побратими допомогли витягнути Джека – таке ім’я дала йому дівчина.

Коли настав час йти у відпустку, Ганна вирішила  забрати Джека з передової, повезла чотирилапого друга, якого прихистила, батькам. Тепер вона відповідала за нього. Лише тоді між нею і рідними крига скресла. Обіймалися та цілувалися, плакали. Все було по-справжньому.

• У сусідній дім, – розповідав тато, – шахед прилетів. Сім’я загинула. Я візуально знав їх. Шкода людей. Ти права була, що не можна стояти осторонь цієї проклятої війни. Ми з мамою ходимо в одне приміщення, маскувальні сітки плетемо. Як у нас люблять жартувати – мереживо перемоги. Усім щось потрібно робити для захисту. Вибач нас, що не спілкувалися з тобою. Лише завдяки військовим почуваємося господарями в своїй хаті. Вони ефективно знищують ворожі дрони. Люба, насправді ми пишаємося тобою. Виростили хорошу людину, справжню патріотку, ти наша героїня. Зробила правильний і гідний вибір.
• Не перебільшуй, тату. Я звичайнісінька військова, виконую свій обов’язок.

…І як би важко не було Ганні, вона, як і тисячі їй подібних, не перестає мріяти. Хоче побудувати власне помешкання, оселитися там з батьками і собакою Джеком, де залікує душевні рани війни та насолоджуватиметься тишею й спокоєм. А також прагне зустріти мужнього чоловіка, знову закохатися. Обов’язково народити дітей, які більше, вірить, ніколи не ховатимуться від звуків повітряних тривог.

Якщо кожен з нас бодай по міліметру буде щось робити корисне задля нашої перемоги, то ми обов’язково її наблизимо. Правда ж на нашому боці. Смерть окупантам! Слава Україні!

Оксана ВОЛОШИНА

Тернопільські