«Я є, я живий, я вдома…» З полону повернувся Олександр Ремпа з Підгороднього

08 червня 2026 р. 21:10

08 червня 2026 р. 21:10

Олександр Ремпа долучився до війська на другий день повномасштабного вторгнення. У грудні 2023-го сказав матері, що йде на завдання і кілька днів не буде на зв’язку. Після цього були довгі місяці пошуків, молитви, акції на підтримку полонених і щоденне очікування. Лише 5 червня 2026 року родина дізналася: старший із чотирьох синів повернувся додому з російського полону.

«Вітаємо, ваш син Олександр Васильович Ремпа звільнений з полону. Він живий, цілий, здоровий. Невдовзі вам передзвонить», — ці слова мати Ольга Душатинська, каже, пам’ятатиме довіку. Саме після цього дзвінка вона вперше за майже два з половиною роки повірила, що її старший син Олександр Ремпа повернувся з російського полону.

Мати розповіла «20 хвилин», як хвилювалася і чекала кожного обміну. На жаль, тоді не було жодної звістки. А саме того дня, коли звільнила сина, не було ні передчуття, ні хвилювань, ні інформації. Доки не почула у слухавці, що 5 червня 2026 року Олександра Ремпу звільнили під час чергового обміну військовополоненими. А за якийсь час уже й Сашко подзвонив і мати почула: «Я є, я живий, я вдома…».

Потрапив в полон поблизу Мар’їнки

Олександр Ремпа із Підгороднього Тернопільського району народився 1 вересня 1994 року. Закінчив шосту школу у Тернополі і Галицький коледж, а після цього й ТНТУ, за фахом економіст, розповіла мати.

Олександр — найстарший із чотирьох синів у родині. Саме на нього, каже мати, завжди можна було покластися.

— Та він ще в першому класі їздив у шосту школу і ще меншого брата в садок водив. Перший клас! Я на нього могла покластися. Я йому довіряла. Він такий був від самого дитинства, — розповіла мати.

Сашко разом із братами грав у футбол за команду Підгороднього і змалечку прислуговував в місцевій церкві. У 2016-2017 рр. служив строкову службу. Коли почалось повномасштабне вторгнення, на другий день пішов у військкомат та долучився до лав 105 бригади. Служив на Сумському і Куп’янському напрямку, згодом — у 46 бригаді на Донеччині. Поблизу Мар’їнки у грудні 2023 року потрапив у полон, розповіла мати.

— Через кілька місяців після Саші в ЗСУ пішов і мій чоловік, він саме був на службі, коли син зник безвісти, — згадує Ольга Душатинська. — Це було 14 грудня 2023 року. Ми з ним говорили перед цим 11 грудня, син попередив, що йдуть на завдання, днів 3-5 з ним не буде зв’язку. 26 грудня ми отримали офіційне сповіщення, що Саша зник безвісти.

«Поможіть мені його вимолити»

Почалися довгі місяці невідомості. Щодня родина шукала будь-яку інформацію. Молилася. Ходила на акції на підтримку військовополонених і безвісти зниклих. Чіплялася за кожну надію.

— Навіть не знаю, як сказати, що мене рятувало, — пані Ольга зупинила розмову. —Звичайно, молилася. Просила Бога. І всіх просила: «Поможіть мені його вимолити». Що ще могла робити? Вірити і чекати. Знаєте, я ніколи не плакала. Ні тоді, коли Сашуня зник. Ні коли дізналася, що його звільнили. Ніби закостеніла на цей час. Якось усе тримала в собі. Знаю, що це неправильно. Але так було.

Разом із тисячами інших родин вона виходила на акції в Тернополі.  Тепер переконана: це теж було важливо.

— Люди підтримували, цікавилися, переживали. Це теж допомагало, — згадує Ольга Душатинська. — Бо коли тебе питають, коли не залишають самого з бідою — це багато значить.

Важив близько 50 кг

Навіть коли надія слабшала, мама продовжувала чекати. Про сина майже нічого не знали. Хіба те, що його утримують на території так званої днр. Потім хлопці, яких звільняли з полону, передавали рідним, що Сашка перевезли в росію. Запевняли, що він живий і тримається. А потім той дзвінок, коли почула у слухавці голос сина. Вона розпитувала, як він, як здоров’я. А син заспокоював, що все добре.Тільки сильно схуд.

— Коли Саша повернувся, важив близько 50 кілограмів, зараз трохи набрав — вже 57 кг, — каже мама. — Він невисокого росту, невеликий, але все одно дуже схуд. Попри виснаження, пам’ять не підвела. Номери телефонів усіх домашніх, друзів пам’ятає відмінно.

Що довелося пережити у полоні, рідні не розпитують. Аби ще більше не ятрити душу. Якось Сашко обмовився, що про все поговорять, згодом, коли буде вдома.

А от про рідних розпитує. Особливо про батька. Бо коли пішов на завдання, тато теж був на службі, і син не знав, де він зараз і що з ним. Сашко дуже зрадів, що батько зараз вдома, і  з ним все гаразд.

— Знаєте, що ще він питав, коли до бабусі дзвонив? Чи посадили городи, чи тримає курей, чи свиню годує, — мати сміється. — Оце його зараз хвилює. Він господарський дуже. Любить тварин, господарку.

Мріє про чотирилапого

Не встиг з полону повернутися, мріє про собаку. Про це в родині вже навіть жартують.

— Подзвонив і каже: «Я собаку хочу». Кажу: «То бери». А він мені, мовляв, вона дорого вартує. Я й кажу, що бери, місце знайдемо, пристроїмо, господарка велика, — каже мати. — Не знаю, де він встиг її нашукати, я такої породи навіть не знаю. А він щойно звільнився — і вже собака. Але як він хоче — купуємо. Буде у нього власний чотирилапий друг.

Зараз Сашко проходить медогляд, комісії, лікарів, потім буде реабілітація. Каже, що готують потрохи, але смачно і ситно. Часом навіть переїдає, хоча порції невеликі. Бо організм відвик, припускає мама. Та додає, що син жодного разу ще ні на що не поскаржився.

Не знав про одруження брата

Матір згадує ще одну важливу історію. Під час акцій вона познайомилася з колишнім полоненим Максимом Нікуліним, азовцем із Маріуполя, який перебував разом із Олександром у Кіровській колонії.

— Він мені каже, що ваш Саша молодець. Не тільки сам тримався, а й інших підтримував, — мати згадує розмову із колишнім бранцем росії. — Він просив обов’язково йому повідомити, коли Сашу звільнять. Я одразу ж подзвонила. Вони вже розмовляли і планують зустрітися. А для мене ці слова Максима означають не менше, ніж офіційні довідки та висновки лікарів.

Мама переконана, що саме віра допомогла їм дочекатися, а синові вистояти.

— Саша від малечку прислуговував в церкві, навіть перед полоном якось його на Великдень відпустили додому на добу — він щойно приїхав, отак в формі пішов одразу до церкви, — згадує мама. — Наш отець Анатолій, вже покійний, дуже за нього переживав, молився. Бог нас почув.

Сьогодні родина рахує дні до зустрічі. Через обов’язковий карантин та обстеження обійняти сина поки не можна. Але після довгих років невідомості це вже дрібниці, каже мама і додає: «Я два з половиною роки чекала — ще кілька днів почекаю…».

І батько, і троє молодших братів теж з нетерпінням чекають на зустріч із Сашком. Вже планують, коли, хто і як поїде до нього. Доки Саша був у полоні, один з молодших братів одружився. І тепер відбудеться знайомство з дружиною брата, яка стала частиною великої сім’ї.

Тернопільські