«Ми вже стали однією сім’єю»: історія мінометника з Тернопільщини

14 листопада 2026 р. 21:27

14 листопада 2026 р. 21:27

Віталій на позивний «Вітас» — із Тернопільського району, йому 37 років. Від початку повномасштабного вторгнення чоловік у лавах Збройних Сил України. Сьогодні Віталій — сержант, головний сержант і командир міномета в 105-й окремій бригаді територіальної оборони.

Історію сержанта розповіли в 105 бригаді ТРО.

До війська прийшов за повісткою в 2022 році. Каже, довго не вагався: отримав її, наступного дня з’явився до військкомату, а ще за день уже був у строю.

Від самого початку Віталій потрапив до мінометної батареї. Спершу був старшим навідником міномета, згодом командування помітило його відповідальність і вміння працювати з людьми. Так він став командиром міномета.

Дорожить колективом

За роки служби «Вітас» добре вивчив свою справу, але особливе значення для нього має колектив. Із багатьма побратимами вони служать разом від перших днів. За цей час, каже, навчилися розуміти одне одного без зайвих слів, підміняти й підтримувати в роботі.

У підпорядкуванні Віталія — четверо військовослужбовців. Він задоволений тим, як хлопці ставляться до своїх обов’язків, і добре знає: від злагодженості кожного залежить спільний результат.

«Ми один одного розуміємо, один одного підтримуємо. Тут, навіть у цій роботі, можемо один одного підмінити», — розповідає «Вітас».

Посада командира передбачає відповідальність не лише за виконання завдань, а й за людей. Перед виходом на вогневу позицію Віталій завжди намагається налаштувати побратимів, підтримати їх і допомогти зберігати спокій. Розуміє, що кожен хвилюється, адже всі усвідомлюють небезпеку.

Робота мінометників сьогодні пов’язана з постійними ризиками: дрони, обстріли, складні умови на позиціях. Проте підрозділ продовжує виконувати поставлені завдання, шукає можливості діяти безпечніше та зосереджується на результаті.

«Ми знаємо, що маємо там відпрацювати. Нам треба це зробити», — пояснює військовий.

За роки служби побратими стали для Віталія ще однією родиною. Він зізнається, що тривале перебування на війні змінює сприйняття звичайного життя. Навіть під час відпустки вдома відчуваєш, наскільки звик до людей, із якими щодня ділиш службу.

Вдома — дружина і діти

А вдома на нього чекають дружина, син і донька. З рідними Віталій намагається зв’язуватися щодня, іноді по кілька разів. Їхня підтримка для нього дуже важлива. І, звісно, він чекає на кожну можливість приїхати додому, побачити сім’ю та провести час разом.

За час служби Віталій отримав не одну відзнаку. Серед них — Хрест Сил територіальної оборони. Свою роботу оцінює насамперед через відповідальність перед підрозділом і побратимами.

Він не приховує, що хотів би бути вдома. Але розуміє, чому зараз має бути тут. Тому продовжує служити, підтримувати своїх хлопців і виконувати поставлені завдання. Бо за кожною бойовою роботою стоїть колектив. А за кожним військовим — люди, які чекають його повернення.

Нагадаємо, раніше «20 хвилин» розповідали історію «Поляка» з 50 окремої артбригади — як далекобійник із Борщева опанував українську САУ «Богдана».

Додайте 20 хвилин до вибраних джерел у Google

Тернопільські