“На кілька хвилин ми знову були вдома”: історії ветерана про земляків, яких війна звела на Донеччині

18 вересня 2026 р. 05:52

18 вересня 2026 р. 05:52

В і й н а р о з к и д а л а ї х п о р і з н и х ф р о н т а х , а л е Х е р с о н щ и н а з а л и ш и л а с я с п і л ь н и м д о м о м . В е т е р а н і п а р а м е д и к Ф а з е л ь М а н а н з г а д у є з е м л я к і в , я к и х в и п а д к о в о з у с т р і ч а в н а Д о н е ч ч и н і , д о п о м а г а в п о р а н е н и м , р а з о м і з я к и м и с л у ж и в і п е р е ж и в а в в т р а т и . Д л я к о г о с ь ц і з у с т р і ч і с т а в а л и о с т а н н і м и , д л я к о г о с ь — п о ч а т к о м н о в о ї д р у ж б и , а л е к о ж н а б о д а й н а к і л ь к а х в и л и н п о в е р т а л а д о д о м у , н а Х е р с о н щ и н у .

“Серед вибухів, військової техніки, постійної напруги раптом чуєш знайомий голос:

— Привіт, Фазелю!

І вже за мить розумієш: це земляк. Людина з Херсонщини, яка знає твоє селище, твоїх людей, твоє життя.

Для когось це просто кілька хвилин розмови. А для тих, хто далеко від дому, це дуже цінно — наче повернення додому”.

Ветеран і парамедик Фазель Манан згадує своїх земляків та побратимів, яких зустрічав на війні. Деякі з цих історій закінчилися боляче. Деякі — щасливо. А деякі залишилися в пам’яті просто як короткі моменти людського тепла посеред війни.

Ігор Кучев — історія, яка досі не відпускає

Я дуже добре пам’ятаю той час. Тоді я перебував у Петропавлівці й мав відрядження на Курахове. Ігор зателефонував мені та сказав, що хоче приїхати. На той момент, здається, працював в Одесі, у трамвайному депо.

Я добре знав Ігоря і знав, що він дуже хороший механік. Тому поговорив із командиром і попросив, щоб Ігор приїхав до нас та служив механіком. Командир погодився.

Я зателефонував Ігорю:

— Ігорю, приїжджай. Будемо чекати.

Сказав йому приїхати до Херсона, а там мій друг Олег Баркаренко якраз займався ремонтом автомобіля. Машину вже підготували, і я домовився, що Ігор зможе на ній приїхати до нас.

Ігор приїхав. Пам’ятаю, як ми зустрілися, пішли разом пообідати. Потім командир підготував для нього необхідні документи та направлення до Херсонського обласного і міського військкоматів.

Ігор залишився на кілька днів у Олега Баркаренка в Херсоні. Проходив медичний огляд. Здається, тоді виникли певні проблеми із серцем — потрібно було зробити УЗД. Тож йому довелося їхати до Одеси.

Минуло приблизно два-три тижні. Телефоную Ігорю:

— Ігорю, чому ти не приїхав? Ми ж тебе чекаємо. Що сталося?

І він розповів, що через записи у військовому квитку, де було зазначено, що свого часу він служив у танкових військах під час строкової служби в Німеччині — НДР, його направили зовсім в інший підрозділ.

Так Ігор опинився на іншому напрямку. Його відправили на Донеччину.

І сьогодні я час від часу думаю про той випадок. Думаю: а що було б, якби тоді все склалося інакше? Якби Ігор приїхав до нас механіком? Можливо, він був би зараз живий...

Але доля розпорядилася інакше. Ігор загинув, захищаючи Україну. Світла йому пам’ять.

“ Д я д ю Ф а з е л ю , я я к в д о м а п о б у в а в ”

Якось у Кураховому біля нашого складу, де ми збирали перев’язувальні матеріали, турнікети, бандажі та все необхідне для військових, я сидів і займався своєю роботою.

Раптом хтось постукав мене по плечу:

— Дядю Фазелю, добрий день!

Я повернувся.

— Добрий день.

— Ви мене не впізнали?

Обличчя мені було знайоме.

— Чесно кажучи, не пам’ятаю. Ти, мабуть, з іншої бригади?

Тоді ми майже не спали, роботи було дуже багато, людей проходило багато, тому всіх запам’ятати було неможливо.

Він відповів:

— Так, з іншої. Але я з Горностаївки.

Ім’я та прізвище цього хлопця я називати не буду. На це є свої причини.

Він розповів, що ще з перших днів повномасштабної війни був у Миколаєві й одразу пішов захищати Україну. Хороший хлопець. Справжній.

А напередодні волонтери привезли нам різні смаколики, солодощі.

Я кажу:

— Ходімо, якраз чай поп’ємо. Є солодощі.

Посиділи разом, поговорили. Я ще поклав йому із собою пакет зі смаколиками.

Потім ми обійнялися. І, чесно кажучи, обоє трохи розплакалися.

А він сказав:

— Дядю Фазелю, я як вдома побував…

І в ту мить ми ніби справді на кілька хвилин опинилися не посеред війни, а вдома — у нашому селищі.

Посеред війни — як удома

Ще одна історія пов’язана з Червоною Поляною — селом нашого району, яке зараз входить до Костянтинівської громади.

Там жив наш земляк, ветеран АТО Іван Білоущенко, якого всі знали як “Ваньок”. Колись він зустрічався з моєю другою донькою і часто приїжджав до Горностаївки.

Одно разу Іван дізнався, що я служу на Донеччині, й зателефонував:

— Де ти зараз?

Я назвав йому місце.

Іван уже був сержантом, служив артилеристом.

— Та ми від вас метрів за триста-чотириста. Зараз під’їдемо.

І справді, через деякий час він приїхав разом зі своїм побратимом. Ми поговорили, сфотографувалися.

Зустріч Фазеля Манана із земляком Іваном Білоущенко (ліворуч) Фото: Фазель Манан / Facebook

І знаєте, яке було відчуття? Ніби ми знову зустрілися десь на Горностаївщині, а не посеред Донеччини. Такі моменти на війні особливо цінні.

“Ти ж служиш на Донеччині? У мене сина поранили…”

Один мій хороший знайомий із нашої громади зателефонував мені дуже схвильований:

— Фазелю, ти ж служиш на Донеччині? У мене сина вчора поранили. Зв’язок із ним пропав. Ти не можеш дізнатися, де він і що з ним?

Він назвав мені бригаду та батальйон.

Його син до війни поїхав до Київської області, мав там хорошу роботу. Але з початком повномасштабної війни добровільно пішов захищати Україну.

Я сказав:

— Дайте мені кілька хвилин. Я зараз спробую все з’ясувати. Будьте на зв’язку.

Я зателефонував Сергію з іншої бригади, медику, моєму доброму знайомому, який теж був із Херсонщини, із Берислава. Пояснив ситуацію, назвав прізвище.

Сергій відповів:

— Так, Фазелю, привезли його.

Спочатку всі думали, що поранення не дуже тяжке. Планували, що лікарі оглянуть його, залишать на кілька днів — і все буде добре. Але раптом хлопець почав втрачати свідомість. Його терміново відправили до Покровська. У Покровську тоді працював мій побратим Володя Пушкарьов.

Я зателефонував йому:

— Володю, ти там? Перевір, будь ласка, чи привезли такого-то.

— Так, щойно привезли.

Я попросив:

— Володю, будь ласка, як тільки його відправлятимуть далі, зробіть усе можливе, щоб його швидше доправили до Дніпра. І повідом мені.

Минуло буквально кілька хвилин.

Володя зателефонував:

— Його вже відправляють. Везуть до Дніпра.

Я одразу подзвонив батькові.

— Не хвилюйтеся. Його відправили до Дніпра. Будемо далі тримати ситуацію на контролі.

І слава Богу, ця історія закінчилася добре.

Хлопець вижив, пройшов лікування та реабілітацію і згодом повернувся до строю.

Впізнав не одразу…

Він також родом із нашого району, а сьогодні його доля пов’язана з Костянтинівською громадою. З відомих причин не називатиму його імені та прізвища.

Це було наприкінці 2024 року. Я був у справах в одному із сіл на межі Донецької та Дніпропетровської областей. Вийшов від стоматолога — і раптом почув:

— Фазель!

Обертаюся — стоїть чоловік, худорлявий, із бородою.

— Ти що, мене не впізнав? А я вже пів року знаю, що ти десь у Донецькій області. Я тебе шукав.

І тільки тоді я зрозумів — це ж наш земляк!

— Василю — ти?

До війни він був кремезним, повненьким чоловіком, важив понад сто кілограмів. А тепер переді мною стояла зовсім інша людина — схудла, змучена, з бородою.

Ми обійнялися, сіли поговорити. Він, як і багато наших земляків, залишив окуповану територію, втратив чимало з того, що мав до війни, а згодом пішов захищати Україну. На той час уже був сержантом.

Говорили про рідні села, наших земляків, життя до війни. Про те, як багато всього змінилося.

Мабуть, найбільше мене вразило саме те, що до війни ми просто знали одне одного як земляки. А війна розкидала нас по різних містах, областях, фронтах. І ось посеред чужої землі ми випадково зустрілися.

Поговорили, обійнялися і розійшлися.

Приблизно через тиждень я зателефонував йому. Він не відповідав. А через кілька днів сам передзвонив:

— Ти знаєш, мене поранило. Вивезли. Зараз я у Вінницькій області.

Згодом я дізнався, що він втратив ногу. Сьогодні він — інвалід війни.

Ми й сьогодні спілкуємося, підтримуємо зв’язок. І щоразу, коли згадую ту випадкову зустріч, думаю про страшну ціну цієї війни.

Людина, яку я пам’ятав зовсім іншою, зустріла мене, а через тиждень була тяжко поранена і втратила ногу.

Я не називаю його імені та прізвища з причин, про які не можу розповідати. Але хочу, щоб він знав: його пам’ятають. Його не забули. Він — захисник.

Таких історій про наших земляків багато. І кожна з них болить.

“Херсон” — живе нагадування про дім

А ще зі мною служили два брати — Борис та його брат, Олексій земляки з Великої Олександрівки Херсонської області.

І була у нас ще одна особлива “побратимка” — якось до нас прибилася вівчарка.

Хтось питає:

— Як назвемо собаку?

— А давайте назвемо її Херсон.

Так у нас з’явився Херсон.

— Херсон, сюди!

— Херсон, ходи сюди!

Вона так до нас звикла, що майже не відходила.

Для нас це була не просто собака. Її ім’я нагадувало про рідну Херсонщину — про дім, який залишився далеко, але був поруч у наших думках.

Побратими-земляки з Великої Олександрівки допомагають готувати медикаменти для відправки на Херсонщину Фото: Фазель Манан / Facebook

Зв’язок, який залишається навіть на відстані

А ще я хочу згадати Олексія Баранова — сина нашого покійного земляка, лікаря Олексія Івановича Баранова.

Я добре знав його батька. І коли згадую Льошу, то думаю: мабуть, щось передається від батьків до дітей. Його батько все життя допомагав людям як лікар. А син у час війни теж був там, де міг бути потрібним іншим.

Льоша теж був поруч зі мною під час війни. Щоправда, особисто ми тоді не зустрічалися — переважно телефонували один одному.

На початку повномасштабної війни йому були потрібні певні медикаменти, аптечка та необхідні речі. Я, чим міг, допомагав і передавав йому необхідне.

Був у нас і спільний знайомий — медик Женя. Через нього ми часто передавали один одному необхідні речі, інформацію, слова підтримки. І зараз ми з Льошею час від часу телефонуємо один одному.

Льоша надіслав мені прапор своєї 72-ї бригади. Цей прапор і сьогодні зберігається у мене.

Коли дивлюся на нього, згадую не лише Льошу. Згадую його батька, наші розмови, людей, з якими нас звела війна. І думаю про те, як багато може триматися на простому людському зв’язку — коли у важкі хвилини ти знаєш, що десь поруч є свої.

Зустрічі, що на мить повертали додому

У кожного з цих людей — своя історія. Хтось загинув. Хтось був поранений і повернувся до строю. Хтось просто на кілька хвилин зустрів земляка посеред війни.

Але Фазель Манан пам’ятає їх усіх, бо на війні особливо цінуєш своїх. Коли далеко від дому раптом чуєш рідний голос, бачиш знайоме обличчя або просто дізнаєшся: “Він теж із Херсонщини”, — стає трохи легше.

Можливо, саме тому ці зустрічі так глибоко закарбувалися в його пам'яті. Бо кожна з них хоча б ненадовго повертала його додому — на Херсонщину.

Херсонські