У Городку родинам трьох загиблих захисників вручили посмертні нагороди

28 травня 2026 р. 18:52

28 травня 2026 р. 18:52

Рідні Героїв отримали нагороди

28 травня у Городку посмертні нагороди вручили родинам трьох полеглих воїнів Городоцької громади — Віталія Кулібаби , Миколи Машталера та Олександра Кушніра . Їх відзначили за мужність, військову службу та вірність Україні.

Цих трьох воїнів об’єднує Городоччина — земля, де вони народилися та жили, працювали, мали родини, були частиною своїх громад. Віталій Кулібаба — з Городка, Микола Машталер — із Лісоводів, Олександр Кушнір — із Лісогірки. Кожен із них мав своє мирне життя, свою роботу, своїх близьких і свої мрії.

Усі троє в різний час стали на захист України. Олександр Кушнір боронив Миколаїв у перші тижні повномасштабного вторгнення. Микола Машталер служив водієм і перевозив українських військових на Харківщині. Віталій Кулібаба також воював на Харківському напрямку. Їхні долі різні, але фінал один — вони загинули, мужньо виконуючи військовий обов’язок та захищаючи свою землю від ворога. За свою непохитність та відвагу їх удостоєно високими державними нагородами.

— Відзначення державними нагородами — це, по суті, єдине, чим ми можемо подякувати матерям, дружинам, дітям полеглих захисників. Тому для мене це почесна, відповідальна і потрібна місія. Маю за честь бути тут і передати державні нагороди, — зазначив Валерій Черватюк, перший заступник начальника Хмельницької районної військової адміністрації, який вручав нагороди рідним полеглих у Городку.

​Валерій Черватюк Фото: Городок.City Автор: Наталія Попович

До родин Героїв звернувся і підполковник Хмельницького районного ТЦК та СП Володимир Марусій. Він не приховувала емоцій, говорячи про дітей, які залишилися без батьків, і про жінок, яким тепер доводиться жити з непоправною втратою.

— Важко дивитися на ці сльози, на чергові переживання. Найважче — дивитися на молодь. Два сини залишилися без батька. Батька, який хотів би обійняти, приголубити і провести сина у свідоме життя. Це сльози болю, але водночас — сльози гордості за людей, які віддали найдорожче — своє життя за те, аби ми могли жити в Україні, — сказав він.

Фото: Городок.City Автор: Наталія Попович

Міський голова Неоніла Андрійчук зазначила, що в такі моменти важко говорити гучні промови. Водночасгромада має пам’ятати не лише факт загибелі воїнів, а й історії їхнього життя.

— Ми сьогодні горді тим, що серед наших земляків є Герої. Герої, які вчинили той поступок, який держава оцінила так високо. І це дуже важливий сигнал для нашої молоді, для дітей наших Героїв. Бо для кожного з нас сьогодні слова «душу й тіло ми положим за нашу свободу» — це не пустий звук. Це життя, яким живуть наші воїни на передовій, — сказала міський голова.

Державні нагороди

Відповідно до Указу Президента України, медаллю «За військову службу Україні» посмертно нагороджено матроса Олександра Кушніра. Медаль отримала його мати Олена Борисівна.

Відзнакою Міністра оборони України «Лицарський хрест» посмертно нагороджено сержанта Миколу Машталера. Відзнаку отримав його син Роман.

Орден «За мужність» III ступеня свого батька — головного сержанта Віталія Кулібаби отримав його син Артем. Поруч із ним були однокласники, які прийшли підтримати друга у цей важкий момент.

— Сьогодні ми прийшли підтримати свого товариша, однокласника Артема. Хочемо висловити йому співчуття. Він зараз переживає дуже нелегкий період у житті. Ми хочемо побажати йому сили, здоров’я, щоб він не здавався, йшов до своїх цілей і продовжував життя далі, — сказав однокласник Артема Костянтин Тархан.

Дружина Віталія говорила про чоловіка крізь сльози.

— Для нас він був найкращим татом і чоловіком. Це біль, я не можу висловити цю біль, яка мене з’їдає щодня. Діти сумують, хоч і не показують цього, але їм важко разом зі мною. Я пишаюся ним, але я не хотіла так його зустрічати. Я хотіла зустріти його живим Героєм, а не отримувати цю нагороду, — сказала Ольга.

Віталій Кулібаба народився 26 квітня 1977 року у Городку. Тут минуло все його життя: дитинство, навчання, робота, сім’я. Городок був для нього рідним містом, а люди, які знали Віталія, згадують його як щиру, позитивну, відповідальну людину, на яку завжди можна було покластися.

У мирному житті Віталій багато працював, виконував різні роботи, їздив на заробітки. До мобілізації був працівником ТДВ «Городоцьке». Колеги кажуть: він належав до тих людей, які не підводять. Востаннє один із них спілкувався з Віталієм за два тижні до загибелі. Тоді захисник казав, що в нього все добре, і дуже чекав на відпустку, аби підлікуватися.

Пам'ятне фото Віталія Кулібаби Фото: Городок.City Автор: Маріанна Шкаврон

Та найперше Віталія пам’ятають як люблячого чоловіка і турботливого батька. Він дуже любив проводити час із дітьми: не пропускав змагань сина, піклувався про доньку, разом із ними рибалив, плавав, катався на ковзанах.

Після мобілізації городоччанин став на захист України. Служив на Харківському напрямку. Його життя обірвалося 4 листопада 2025 року внаслідок удару FPV-дрона у населеному пункті Осинове Куп’янського району.

10 листопада Віталій повернувся додому «на щиті». Поховали Геоя на Алеї Слави у Городку. Йому назавжди залишилося 48 років.

Микола Машталер народився у Лісоводах. Тут закінчив школу, здобув професію і працював водієм. Спершу — у колгоспі, згодом — на пасажирських маршрутах. А останні понад десять років був водієм шкільного автобуса у Лісоводському ліцеї.

Щоранку рівно о 07:50 він виїжджав на свій маршрут: із Лісоводів — на Борщовецькі хутори, далі — у Кремінну, до станції «Лісоводи» та ліцею. Школярі знали: дядя Коля не запізниться. А батьки були спокійні, бо їхні діти їдуть із людиною, якій можна довіряти.

Пам'ятне фото Миколи Машталера Фото: Городок.City Автор: Наталія Попович

До лав Збройних сил України Микола Машталер вступив у березні минулого року. На службі він теж був водієм — перевозив українських захисників. 20 серпня на Харківщині його життя обірвалося: ворог поцілив безпілотником в автобус, яким він віз військових. За словами односельчан, після удару Микола Петрович встиг відкрити двері автобуса і цим урятував життя пасажирам. Самого себе врятувати не зміг.

25 серпня 2025 року Лісоводи проводжали свого Героя в останню путь. Поховали воїна у рідному селі. Йомубуло 53 роки.

Олександр Кушнір народився і виріс у селі Лісогірка. Тут минуло його дитинство, тут він закінчив місцеву школу. Згодом навчався у Лісоводському професійно-аграрному ліцеї.

До війська Олександра призвали 11 листопада 2020 року. Він служив у бригаді морської піхоти в Одесі. Попри молодий вік, його називали представником еліти українського війська — сильним, мужнім, відповідальним воїном, який обрав шлях служіння Україні.

Пам'ятне фото Олександра Кушніра Фото: Городок.City Автор: Маріанна Шкаврон

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Олександр став на захист Миколаєва. Саме там, у боях за Україну, обірвалося його життя. Серце 20-річного воїна зупинилося 18 березня 2022 року. Через кілька днів, 22 березня, його зустрічали навколішки мешканці Городка та села Купин, де захисник проживав останні роки.

23 березня у Купині відбулося заупокійне богослужіння. Поховали Олександра Кушніра у його рідній Лісогірці — на землі, де він народився, виріс і звідки пішов захищати Україну.

Три історії — одна ціна свободи

Віталій Кулібаба, Микола Машталер та Олександр Кушнір були різного віку, мали різні життєві дороги і різний досвід. Один був люблячим батьком із Городка, другий — водієм шкільного автобуса з Лісоводів, третій — зовсім молодим морським піхотинцем із Лісогірки. Але всіх трьох об’єднало головне — вони стали на захист України і віддали за неї своє життя.

Їхні нагороди тепер зберігатимуть рідні. Але справжня пам’ять про Героїв має жити не лише в родинних домівках. Вона має звучати у школах, на уроках, у розмовах із молоддю, у громаді, заради якої вони воювали.Бо саме завдяки таким людям Україна вистояла. І саме завдяки таким людям вона продовжує жити.

Хмельницькі