«У Старокостянтинові ми стали лікарями і знайшли свій дім»: історія молодого подружжя медиків

27 липня 2026 р. 08:52

27 липня 2026 р. 08:52

Подружжя сімейних лікарів Вероніки та Вадима Середюків працює у КНП «Старокостянтинівський ЦПМСД» з 2022 року. Щодня вони приймають десятки пацієнтів, їздять у найвіддаленіші села громади, телефонують своїм підопічним після роботи, а вдома обговорюють складні клінічні випадки. Для сімейної пари медицина стала не просто професією, а способом життя. Для Starkon.city вони розповіли, чому обрали цей шлях, як знайшли своє місце у Старокостянтинові та що для них означає бути лікарем.

Для Вероніки шлях у професію почався ще в дитинстві.

— Мені було 12 років, мама дуже важко хворіла, була прикута до ліжка, і саме тоді я зрозуміла, що мене тягне в медицину. Я доглядала за нею, запам'ятовувала ліки, багато чому навчилася ще тоді, — згадує лікарка.

Після дев'ятого класу вона вступила до Хмельницького ліцею-інтернату з хіміко-біологічним профілем.

— Я розуміла, що хочу пов'язати життя з медициною. Навчання було дуже непростим, але з часом я втягнулася.

Саме там Вероніка на вступних іспитах познайомилася з Вадимом. Відтоді вони вже не розлучалися.

У Вадима історія вибору професії трохи інша.

— Чесно кажучи, особливого покликання не було, більше – це бажання батьків. Після дев'ятого класу вони запитали, куди хочу вступати, і я вирішив обрати медицину, — ділиться Вадим.

Вероніка жартує, що чоловік із дитинства був добре знайомий із лікарнями.

— То руку ламав, то ногу. Встиг побувати в лікарні не один раз.

Вероніка та Вадим разом вступали до медичного університету. Спочатку їх зарахували до Івано-Франківська, однак несподівано Вероніка отримала можливість навчатися на бюджеті у Вінниці.

— Моєю мрією було навчатися у Вінниці. Вадим, звісно, поїхав зі мною. Куди я — туди й він.

Під час навчання молода сім'я пережила непростий період: народження доньки, академічну відпустку та заробітки Вадима у Польщі.

— Він навіть казав, що, можливо, вже не повернеться в медицину. Але я відповіла: "Шість років навчання не можуть бути марними". І він повернувся.

Після закінчення Вінницького національного медичного університету Вероніка та Вадим Середюки приїхали на інтернатуру до Старокостянтинівського центру первинної медико-санітарної допомоги. Міста вони майже не знали, однак із перших днів відчули тут підтримку.

— Ми взагалі не знали Старокостянтинова. Знайомі привезли сюди. Директор Центру ПМСД Анатолій Іванович Швець та увесь колектив дуже тепло прийняли нас, жодних труднощів не було, — пригадують лікарі.

Саме інтернатуру подружжя називає періодом, коли теорія перетворилася на справжню практику.

— Книжка — це книжка, а практика — це практика. Ми працювали під наглядом досвідчених лікарів, вели прийоми, займалися пацієнтами денного стаціонару. Саме тоді зрозуміли, що готові працювати самостійно.

Після отримання сертифікатів Вадим очолив амбулаторію у Великих Мацевичах та веде прийом у амбулаторії №2, а Вероніка очолила амбулаторію №3.

— Чесно кажучи, я дуже хвилювалася. Пам'ятаю, заходжу в амбулаторію, а колеги обговорюють: "Цікаво, хто ж буде новим завідувачем?". А я стою і мовчу. Думаю: зараз скажуть, що прийшла молода, недосвідчена — і вже керівник. Але все виявилося зовсім інакше. Колектив мене дуже тепло прийняв. У третій амбулаторії ми справді стали однією великою сім'єю. Я не боялася запитувати, а колеги завжди допомагали й підтримували.

Завдяки роботі під час інтернатури пацієнти добре знали молодих лікарів, тому декларації почали підписувати дуже швидко.

— Приблизно за півтора місяця ми вже повністю набрали своїх пацієнтів.

Переїзд до іншого міста для молодої сім'ї лікарів був непростим випробуванням. Разом із професійними викликами постало й побутове питання — оренда житла, вартість якої для молодих спеціалістів є суттєвим фінансовим навантаженням.

Керівник Центру первинної медико-санітарної допомоги Анатолій Швець добре розумів ці труднощі. Він неодноразово порушував питання забезпечення молодих медиків житлом, адже переконаний: щоб громада мала кваліфікованих лікарів, необхідно створювати для них належні умови праці та життя. Саме тому він особисто звертався до міського голови Миколи Мельничука та неодноразово вносив пропозиції щодо надання службового житла молодій сім'ї.

Коли питання було вирішено позитивно, Анатолій Швець запросив подружжя до себе й повідомив добру новину.

— Ми навіть не очікували такого. Для нас це була величезна радість. Я не могла стримати сліз і одразу зателефонувала мамі, — пригадує лікарка.

Міський голова Микола Мельничук підтримав ініціативу керівника Центру, і Старокостянтинівська міська рада надала молодим сімейним лікарям службове житло. Саме можливість отримати власну квартиру стала одним із ключових чинників, який переконав молоду сім'ю залишитися працювати й будувати своє життя у Старокостянтинові.

Директор КНП «Старокостянтинівський ЦПМСД» Анатолій Швець послідовно працює над тим, щоб до медичного закладу приходили молоді фахівці. Він щиро вболіває за свій колектив, підтримує лікарів не лише у професійних питаннях, а й допомагає вирішувати життєві проблеми, розуміючи, що саме така підтримка є запорукою розвитку медицини в громаді. Забезпечення молодих спеціалістів житлом стало ще одним прикладом того, як спільні зусилля керівника закладу та міської влади допомагають залучати й утримувати кваліфіковані медичні кадри. Саме наявність житла стала вирішальним фактором, який допоміг сім'ї лікарів залишитися у Старокостянтинові.

Сьогодні Середюки називають Старокостянтинів вже своїм домом.

— Тут почалася наша професійна історія, тут ми працюємо, виховуємо доньку й відчуваємо себе частиною громади.

На запитання, що найбільше подобається у професії, Вероніка та Вадим кажуть: бути корисними людям.

— Буває, що приходимо додому, відкриваємо ноутбуки й далі працюємо. Сидимо на різних кінцях дивана, між нами грається донька, а ми розбираємо картки пацієнтів або обговорюємо складні випадки, — усміхається Вероніка.

Професійні дискусії нерідко переростають у справжні сімейні дебати. Найгарячіші суперечки виникають тоді, коли хворіє їхня донька.

— Удома дитину лікую я, і тоді вже між нами починаються справжні лікарські дискусії. Напевно, у багатьох сім'ях медиків так, — ділиться Вероніка.

Попри різні погляди на окремі клінічні ситуації, подружжя завжди радиться одне з одним.

— Якщо трапляється якийсь складний випадок, ми обов'язково телефонуємо одне одному, радимося. У кожного бувають ситуації, коли потрібен погляд збоку. Це дуже допомагає.

Вадим зізнається, що дружина значно емоційніше переживає за своїх пацієнтів.

— Вероніка все бере близько до серця. Вона може ввечері сама телефонувати пацієнтам, щоб дізнатися, як вони почуваються.

Особливо це стосується найменших пацієнтів.

— Батькам дітей до року я завжди даю свій особистий номер телефону. Для мене важливо, щоб вони могли звернутися, якщо щось турбує.

Саме така готовність бути поруч навіть після завершення робочого дня, кажуть лікарі, і є невід'ємною частиною професії сімейного лікаря.

Разом з тим найбільше лікарка радіє роботі саме з дітьми.

— Діти, яких колись тримала немовлятами на руках, тепер приходять до мене своїми ніжками. Це неймовірне відчуття.

Особливо зворушують маленькі знаки уваги. Наприклад, на день народження Вероніки діти приносили їй свої малюнки.

За роки роботи більшість пацієнтів стали для подружжя добре знайомими людьми.

— Ми знаємо їхні історії, переживаємо разом із ними, радіємо їхнім успіхам. Саме це і є найбільшою цінністю роботи сімейного лікаря.

У середньому за день лікарі приймають по 30 пацієнтів. Буває й більше — 35–40, а іноді й понад 40.

— Але моя робота — це не лише прийом в амбулаторії. Щосереди я виїжджаю у села, які входять до нашої дільниці. Разом із медичною сестрою об'їжджаємо Григорівку, Воронківці, Капустин, Попівці та інші населені пункти. Загалом це близько 13 сіл, — розповідає Вероніка Середюк. — Ми відвідуємо маломобільних пацієнтів, людей поважного віку, лежачих хворих. Навіть якщо людина ще може ходити, але їй уже понад 80 років і важко добиратися до амбулаторії, ми їдемо до неї. Для сімейного лікаря важливо знати своїх пацієнтів особисто, бачити, в яких умовах вони живуть, як змінюється їхній стан здоров'я.

Такі виїзди нерідко перетворюються на справжні пригоди.

— Було всяке: і під дощ потрапляли, і машиною застрягали на польових дорогах, трактором нас витягували. Бувало, що пацієнти вибігали назустріч із парасольками чи приносили сухий одяг. Такі моменти дуже запам'ятовуються.

Вадим двічі на тиждень веде прийом у Великих Мацевичах. І на запитання, де працювати легше — у місті чи в селі, відповідає без вагань.

— Напевно, із сільськими людьми. Там дуже цінують увагу лікаря. Для багатьох літніх людей найважливіше, що лікар прийшов, вислухав, поговорив, підтримав. Іноді їм потрібні не лише ліки, а й добре слово.

Водночас у сільській місцевості є й свої труднощі.

— На жаль, трапляється, що люди звертаються вже із занедбаними хворобами. Особливо там, де немає фельдшера. Коли ж у селі працює хороший фахівець, ситуація зовсім інша.

Лікарі переконані: якісна медицина неможлива без сильної команди.

— Нам дуже пощастило з медичними сестрами. У Вадима це Яна Василівна Денисенко, у мене — Майя Іванівна Мосейчук. Вони — наша опора. Майя Іванівна має величезний досвід, завжди підкаже, якщо я десь через поспіх щось можу пропустити. Яна у Вадима — справжня права рука, вона тримає все під контролем. Без такої підтримки працювати було б значно важче, — говорить Вероніка.

Сьогодні найчастіше сімейні лікарі працюють із пацієнтами, які мають гіпертонію, цукровий діабет, болі у спині, головні болі та наслідки хронічного стресу.

Медики відзначають позитивні зміни у державній програмі «Доступні ліки».

— Сьогодні перелік безоплатних препаратів значно розширився. Пацієнти можуть отримувати необхідні ліки в аптеках, а для жителів віддалених сіл працює доставка через «Укрпошту». Це справді допомагає людям лікуватися.

Водночас одним із найбільших викликів залишається самолікування.

— Люди читають поради в інтернеті, дивляться TikTok і просять призначити конкретний препарат. Але кожен організм індивідуальний, тому лікування має підбирати лікар.

Вероніка каже, що для неї найважливіше — довіра пацієнтів.

— Я не ображаюся, якщо людина змінює сімейного лікаря. Моє завдання — зробити все можливе для її здоров'я. Якщо потрібно, консультуюся з колегами, адже спільна робота завжди дає кращий результат.

Звичайно, не всім можна догодити. Буває, люди приходять уже негативно налаштованими. Але якщо спокійно поговорити, пояснити, чому саме так потрібно діяти, більшість змінює свою думку. Лікар має не просто призначити лікування, а допомогти людині зрозуміти, чому воно необхідне.

Лікарка додає, що не боїться визнавати, якщо певне лікування не дало очікуваного ефекту.

— Якщо пацієнт приходить і каже, що препарат не допоміг, для мене це не проблема. Навпаки, це важлива інформація. Ми аналізуємо ситуацію, коригуємо лікування й шукаємо рішення разом. Саме так і будується довіра між лікарем і пацієнтом.

Наразі Вероніка працює у програмі «Скринінг здоров’я 40+» і переконана, що дана можливість уже довела свою ефективність.

— Близько 120 моїх пацієнтів уже пройшли обстеження. Люди поступово розуміють, наскільки важливо перевіряти здоров'я ще до появи симптомів.

За словами лікарки, програма дає змогу оцінити ризики серцево-судинних захворювань і цукрового діабету завдяки розширеному переліку лабораторних досліджень.

— Саме завдяки скринінгу ми виявили чимало нових випадків діабету. Люди навіть не підозрювали про хворобу, адже не мали виражених симптомів.

Не менш важливо вчасно виявити ризики інфаркту чи інсульту.

— Багато пацієнтів уперше дізнаються, що високий холестерин — це не просто цифра в аналізах, а реальна загроза здоров'ю.

Під час профілактичних оглядів лікарі нерідко виявляють і інші проблеми: артеріальну гіпертензію, захворювання щитоподібної залози, варикоз, онкологію, порушення роботи клапанів серця, а іноді навіть перенесені інфаркти.

— Якщо бачу складний випадок, завжди консультуюся з колегами. Командна робота допомагає швидше знайти правильне рішення для пацієнта.

Водночас лікарка наголошує, що скринінг має чітко визначений перелік обстежень.

— Коли люди розуміють його мету, вони починають більше цінувати можливість безкоштовно перевірити своє здоров'я.

Вероніка переконана: медицина потребує людей, які свідомо обрали цю професію.

— Лікарів сьогодні дуже не вистачає. Але медицина — це не просто диплом, а спосіб життя.

Хоча сама колись мріяла стати терапевтом, нині не шкодує, що працює сімейною лікаркою.

— Сімейний лікар відповідає за здоров'я людини від народження і до глибокої старості. Це непросто, адже потрібно постійно переключатися між різними пацієнтами, але саме це робить професію цікавою.

Лікарка переконана, що хороший медик ніколи не припиняє навчатися.

— Ми з Вадимом постійно відвідуємо конференції, семінари, лекції. Медицина змінюється, тому знання потрібно постійно оновлювати.

Не менш важливими за професійні знання лікарі вважають людяність і емпатію.

— Пацієнт має відчути, що може тобі довіряти. Якими б не були власні проблеми чи настрій, їх не можна приносити на роботу.

Напередодні професійного свята подружжя Вероніки та Вадима Середюків бажають колегам насамперед здоров'я, миру та професійного розвитку.

— Бажаємо не зупинятися на досягнутому, навчатися, обмінюватися досвідом й удосконалювати свої знання. І, звичайно, миру — адже саме його сьогодні найбільше потребують і медики, і пацієнти.

Окремі слова вдячності Вероніка адресує своїй родині.

— Для мене найбільшою опорою є наші з Вадимом батьки, і, звичайно, чоловік, який завжди поруч. Саме підтримка близьких дає сили працювати й допомагати людям.

Фото Анни Дерейчук

Хмельницькі