Там, де вода має пам’ять: старовинні криниці, джерела та водоспади Хмельниччини

12 вересня 2026 р. 10:35

12 вересня 2026 р. 10:35

Поділля — край, де вода не просто дає життя, а часто стає частиною історії. Джерела тут живлять ставки й водоспади, ховаються у кам’яних криницях та гротах, пов’язуються з давніми ремеслами, легендами й навіть релігійними традиціями, розповідає історик Дмитро Полюхович.

Маліївці: джерела, які живлять палац і водоспад

Маліївці на Хмельниччині передусім відомі палацово-парковим комплексом графської родини Орловських. Своєю красою ця пам’ятка значною мірою завдячує двом надзвичайно потужним джерелам.

Перше розташоване просто біля палацу. Якщо спуститися від нього до ставків, можна побачити непримітну хатинку чи невеликий сарайчик. Усередині — джерело, яке наповнює чималий резервуар. Звідти насос подає воду, схоже, чи не для всього села.

Води вистачає і для невеликого озерця збоку, і для фонтану «Лев». На світлині видно левову морду, з пащі якої витікає струмінь. Щоправда, на лева вона схожа не дуже. Рік тому скульптуру замінили на нову — її вирізали з каменю за старими фотографіями.

Друге, не менш потужне джерело знаходиться на протилежному схилі. Його води вистачає, аби наповнити озерце й дати життя знаменитому Малієвецькому водоспаду — одному з наймальовничіших і найромантичніших в Україні.

Водоспад рукотворний. У XVIII столітті джерельну воду на вершину скелі подавали дерев’яним жолобом, а сьогодні — залізною трубою. Про силу джерела можна судити з кількості води, що безперервно струменить по скелі.

Рудківці: джерела, криниця та втрачена капличка

Рудківці, що входять до Новоушицької селищної територіальної громади, на Хмельниччині відомі передусім як популярне місце відпочинку на Дністрі. Але є тут і зовсім інший куточок села, який поки що не поглинула зона відпочинку.

Місця надзвичайно мальовничі. Саме тут до Дністра впадає річка Матерка, що колись протікала глибоким каньйоном. Після створення водосховища каньйон перетворився на красиву затоку, схожу на норвезькі шхери.

Ця частина Поділля колись славилася каменотесами. Тож не дивно, що місцеві кринички ховали у складених з обтесаних кам’яних блоків «будиночках». Найцікавіше джерело знаходиться у скельній капличці-гроті. Як його знайти, підкажуть місцеві.

Колись це була чи не найромантичніша джерельна капличка Поділля. На жаль, після «покращення» 2012 року вона втратила значну частину свого шарму.

Раніше тут був невеликий грот під мальовничою скелею, з-під якої струменіло джерело з дуже смачною водою. На початку ХХ століття грот власним коштом перетворив на капличку та освятив місцевий селянин Микола Михайлюк.

Невідомо, хто встановив два ідентичні кам’яні хрести обабіч підскельного джерела. Навряд чи це був Михайлюк. За стилем вони належать до хрестів, характерних для першої половини ХІХ століття.

Згодом місцеві православні вирішили замінити унікальну капличку-печеру на стандартну «часовєнку». Разом із нею зникла значна частина автентичності цього місця.

Над яром-затокою, нижче від валів городища, стоїть ще одна мальовнича криниця. Вона цікава не лише тлом, а й двома великими старовинними кам’яними жолобами для напування худоби.

Кам’янка: «війтова кам’яниця» чи «вірменська криничка»

До давнього надзбручанського містечка Сатанів належить село Кам’янка, у дівоцтві — Війтовина.

Колись цей присілок дідичі містечка надавали у користування сатанівським війтам. Прибуток від села був їхньою своєрідною заробітною платнею.

За радянської влади топонімічну згадку про колишні магдебурзькі вольності визнали «ідеологічно шкідливою» і замінили на Кам’янку — очевидно, на честь різнокаліберного каміння сусідньої Усикової, або Гусикової, гори.

На південно-східній околиці села можна побачити цікавий об’єкт, який місцеві старожили називають «війтовою кам’яницею» або «вірменською криничкою».

Це складена з каменю споруда, що оточує потужне джерело, яке б’є з підніжжя гори. Вода утворює чималий струмок, що впадає в річку Шондрову (Шмаївку) — притоку Збруча.

Місце виходу води знаходиться у невеликій кам’яній хатинці. Далі — озерце з рівним кам’яним дном, оточене невисоким муром.

На дні лежать великі плоскі брили — так зване «прало», де жінки прали білизну й одяг. Подекуди їх досі використовують за призначенням. За століття активного користування поверхня каміння стала гладенькою, мов скло.

Із цією криницею пов’язана легенда. Розповідають, що колись на Поділля прийшла чумна пошесть, і єдиним неотруйним джерелом води залишилася ця криничка.

Жадібний сатанівський війт, у користуванні якого було село Війтовина, нібито вирішив нажитися на людській біді й почав брати великі гроші з кожного, хто хотів набрати чистої води. Аби не допустити «халявників», він наказав обгородити джерело муром — звідси, за легендою, й назва «війтова кам’яниця».

Страждаючи від свавілля війта, численна сатанівська вірменська громада звернулася по допомогу до своїх одноплемінників у Кам’янці-Подільському. Ті нібито вирішили викупити криницю.

За легендою, війт запросив таку суму, що гроші, у золотих монетах, довелося везти аж на двох запряжених волами возах. Викупивши джерело, щедрі вірмени дозволили всім охочим безкоштовно брати воду. Так, буцімто, й виникла назва «вірменська криниця».

Втім, існує інше пояснення. «Вірменською» її могли назвати завдяки майстрам-вірменам, які спорудили цю гідроспоруду.

Попри зовнішню простоту, конструкція досить складна й майже не має аналогів в Україні. Подібне можна побачити хіба що в Язловці, нині селі Бучацького району Тернопільської області, де вірмени також працювали.

Гусятинський жолоб та надгробки

Колись Гусятин був єдиним містом, що лежало по обидва береги Збруча. У 1772 році річка стала кордоном і розділила містечко на два окремі населені пункти з однаковою назвою.

Джерело, про яке йдеться, розташоване у «східному» Гусятині — на території Хмельницької області.

Запам’яталося воно передусім кам’яним коритом-жолобом, встановленим перед джерелом. Для цієї частини Поділля така конструкція досить незвична, хоча на півдні Хмельницької області та у Вінницькій області подібні жолоби трапляються доволі часто.

Наприклад, один із них можна побачити біля скельного монастиря в Бакоті.

Цікава й дорога, що веде до джерела. Вона тягнеться крутими схилами долини Збруча. Для підпірних стін за радянських часів тут використали надгробки.

І це справжній «інтернаціонал»: українські, польські та єврейські…

Кузьмин: тут були міква та «прало»

Кузьмин — колишнє містечко, а нині село у складі Городоцької міської територіальної громади на Хмельниччині.

Пам’яток тут вистачає: одне лише давньоруське городище на околиці варте уваги. Але наша розповідь — про джерела.

За якихось два десятки метрів праворуч від старої синагоги першої половини ХІХ століття б’ють потужні джерела.

Найбільше з них утворює мальовниче озерце, береги якого обкладені камінням. Колись тут була міква — місце, яке євреї використовували для ритуального омовіння. Та її давно розібрали.

Друге джерело, обкладене кільцем зі складених вапнякових брил, і досі служить звичайною криничкою.

Біля джерел колись облаштували й «прало» — спеціальне місце, де кузьминські жінки прали білизну. Про це нагадує специфічна плоска каменюка, схожа на велике жорно.

Найсмачніша вода? Нове Поріччя

Недалеко від Кузьмина, у тій самій Городоцькій громаді, лежить село Нове Поріччя.

Тут є джерело з, мабуть, найсмачнішою водою не лише на Поділлі, а й, можливо, в усій Україні. Принаймні так вважають кілька великих груп затятих мандрівників, які об’їхали чи не всю країну.

Якість місцевої води помітили дуже давно. У 1876 році власник села Генрик Скибневський звів тут велику броварню. Відомо, що якість пива значною мірою залежить від якості води.

Втім, власним пивом пан Генрик насолоджувався недовго. Вже наступного року він продав свої новопорічанські володіння російській графині Катерині Ігнатьєвій — правнучці фельдмаршала Кутузова.

Графиня господарством не переймалася й одразу здала броварню в оренду, а згодом продала її Леону Кляве.

Леон Генріхович був відомим на все Поділля пивоваром. Згодом, продавши виробництво в Новому Поріччі, він збудував пивоварню в Проскурові — нині Хмельницькому. Сьогодні пивні гурмани знають її під назвою «Хмельпиво».

Продукцію порічанської броварні знали не лише на Поділлі, а й у Києві, Петербурзі, Відні та Москві.

У 1914 році, з початком Першої світової війни, в Російській імперії запровадили «сухий закон», і броварня закрилася.

У пореволюційні часи спочатку зникло обладнання, а потім хазяйновиті подоляни розібрали споруди на будматеріали.

Сьогодні від броварні залишилися лише грандіозні та дуже мальовничі льохи.

Шарівка: найкрасивіше джерело?

Мабуть, одне з найкрасивіших джерел Поділля можна було побачити в селі Шарівка — колишньому містечку Шаравці.

Уявіть собі скельний амфітеатр завдовжки близько 20 метрів і заввишки 2,5–3 метри. Із цієї скелі з півметрової висоти спадало півтора десятка сріблястих струменів.

Це був справжній природний фонтан із чистою та, за відгуками, дуже смачною водою. Струмені утворювали невелике озерце, з якого витікав чималий струмок.

На жаль, фотографії не здатні передати всю дивовижність цього видовища.

Кілька років тому місцеві селяни вирішили «покращити» джерело. Тепер воду звідси зручніше набирати, однак сама пам’ятка зазнала значних змін і втратила частину своєї первісної краси.

Історія цих джерел — це не лише історія води. Це розповідь про старі ремесла, єврейські та вірменські громади, давні поселення, палаци й броварні, про побут подолян і про те, як люди століттями пристосовували природні багатства до своїх потреб.

Та водночас це історія про крихкість таких місць. Одне необережне «покращення» може зробити джерело зручнішим, але позбавити його того, заради чого сюди й приїздять, — автентичності.

Модератор

Хмельницькі