Про маму заборонено згадувати

01 серпня 2026 р. 10:17

01 серпня 2026 р. 10:17

Надію виховувала бабуся. Доки був живий дідусь, дівчинка відчувала тепло, турботу, ласку. Знала, що як тільки ввечері він переступить поріг обов’язково щось смачненьке дістане з кишені і, примруживши очі, посміхнеться:

• - Ану, моя пташечко, давай дивитися, що цього разу передав тобі зайчик?

Вечірні гостинці були невигадливими і простими, дбайливо загорнуті у шматок газети. Але вони були. Завжди. І тому дівчинка з нетерпінням чекала дідуся з роботи. Він підхоплював її на руки, високо підкидав над головою, а потім вмощував на колінах і діставав згорток. Жерстяна коробочка із смоктунцями-монпасьє, шматочок запашної халви або прозорий кількашаровий мармелад.

• - Балуй, балуй, - бурчала бабуся Катя. – Підросте – на голову сяде.

Не сіла. Бо не встигла підрости, як дідусь помер. Тихо, без хорувань, слів прощання. Уві сні.

Після смерті дідуся, баба, яка й при його житті була не вельми прихильною до Надійки, наче сказилася. В усіх своїх бідах та невдачах звинувачувала десятилітнє дівча. Змушувала й город полоти, й кролям траву рвати, і корову пасти. Весь час лякала:

• - Не будеш слухатися, здам в дєтдом!

Що таке «дєтдом» Надя не знала. Але з бабиних сердитих реплік уявляла, що це якийсь будинок без вікон, де строгі наглядачі муштрують дітей, б’ють, не дають їсти, видають усім однакові плаття на виріст. Що влітку у дівчаток немає босоніжок, вони ходять у туфлях на два розміри більших…

Однак, попри всілякі Надійчині старання, баба таки відвезла дівчинку у сиротинець. Дівчинка плакала, вмовляла рідну людину, клялася, що буде слухатися і всю роботу вдома виконувати – не подіяло, бабине рішення не змінилося.

Перші дні в інтернаті для сиріт Надія була схожа на маленьке залякане вовченя. Вона боялася виходити з кімнати, боялася йти з ровесницями до їдальні, боялася відповідати на заняттях.

Кілька місяців знадобилося вихователям щоби відігріти дитячу душу. Особливо Надійці сподобалася Таня Андріївна. Вона розчісувала дівчинці волосся і завжди вигадувала якусь новеньку зачіску. А ще вплітала у кіски принесені з дому різнобарвні стрічки, чіпляла заколочки, милі дитячі аксесуари.

• - Мої дівчата вже виросли, а з внуків – одні хлопці, - пояснювала колегам, а в душі дуже жаліла мале дівча.

Якось Надійку покликав черговий з охорони.

• - Йди, до тебе гості.

Злякалася, побігла до Тані Андріївни.

• - До мене хтось приїхав! Я боюся сама йти.

Вихователька взяла за руку, і вони вдвох пішли до воріт.

На лавці сиділа баба Катерина. У руках тримала якийсь пакет.

• - На ось, гостинці тобі.

Дівчинка стояла непорушно. Пакет взяла вихователька. Розмова не клеїлася. Сухі запитання – відповіді «так-ні». Таня Андріївна похвалила бабі Надійку:

• - Розумна і слухняна дівчинка, добра. Привчена до порядку. Завжди акуратно застеле своє ліжечко і дівчатам поправить. І вчителі у школі про неї гарно відгукуються, тямуща.

Вона попросила бабу завчасно повідомляти про свої візити, щоб дитина була не зайнята і налаштована на зустріч.

… У стінах інтернату пройшло 7 років. Надія закінчила школу, вступила до художнього технікуму. Жила в гуртожитку. Щосуботи її сусідки по кімнаті їхали додому, до рідних, вона ж залишалася в кімнаті наодинці зі своїми думками. «Як кожна рослина має коріння, так і в мене ж повинна бути мама! Чому бабця завжди забороняла про це питати? І дідусю не дозволяла нічого розказувати. Чому вони ніколи між собою не говорили про свою доньку, мою маму?»

Коли подруги поверталися, у гуртожитку стояв стійкий запах домашніх смаколиків: свіжоспеченого хліба, пиріжків, котлет, смажених карасів, запечених качок. І Галя, і Люда щиро припрошували до спільної вечері, пригощали маминим куховарством, а Надії від тих добреників аж горло стискало…

Після першого семестру, взимку на Новий рік вирушила дівчина на гостину до баби Катерини. Дуже їй хотілося і могилку дідуся відвідати, і таки допитатися у баби істину.

Баба Катя зовсім не здивувалася неочікуваній появі онуки. Вона вдивлялася у дорослу дівчину, немовби намагалася щось у ній розгледіти нове. Надія виклала на стіл скромні студентські гостинці: хліб, печиво, пачку масла, крупи та макарони.

• - Добридень, бабусю, - мовила. – Як поживаєте? Ось вам улюбленої тюльки привезла, зараз картоплі в мундирах наваримо.

Катерина мовчала. Вона тільки глипала на дівку, що крутилася, розпалюючи пічку. Он мотнулася в погріб, внесла відро картоплі, зверху кілька морквин та пару столових буряків. У хаті запахло свіжою землею.

• - Поставлю хай буряк з морквою варяться, завтра буде вінегрет, - посміхнулася. – Чи може вам хочеться чогось молочного? Так я збігаю до тьоті Валі за молоком, вона ж корови ще тримає?

Не встигла стара й рота відкрити, як за Надією вже й слід прохолов.

Грюкнули вхідні двері. Онука тримала в руках трилітрову банку молока.

• - Сусідка-добра душа дала ще й сиру та сметани, - торохкотіла Надя. – Буде й каша, й вареники та сирники. Тільки вже завтра.

Після вечері дівчина вмостилася на теплій лежанці. Катерина сиділа на своєму ліжку і вдивлялася в нічну темінь за вікном. Круглий місяць, як діжа уповні, світив на хмарному небі, з якого сипало і сипало снігом.

• - Буде на ранок робота, - сказала в задумі. – Максим завше вдосвіта вставав, щоб прокидати стежки до хліву, до погреба, до хвіртки. Управиться було до сніданку, а мені тепер на кілька днів роботи.

• - Не переймайтеся, я впораюся швиденько, - відказала дівчина. – Бабуню, а чому ви ніколи про мою маму не згадуєте? Вона ж десь є?

• - Є, - Катерина начебто чекала цього питання. – Навіть приїздила до нас, коли ти пішла до першого класу. Та ми з Максимом випровадили її. Не зізналися, що ти в школі. Коли помер твій батько від онкології, мати вдруге вийшла заміж. Та якби ж за путящого, а то ж за безхатька, що тільки вийшов із в’язниці. Батько строго наказав, щоб і ноги його на порозі не було. Місяців три вони пожили разом, а потім під час п’яної сварки Наталка штовхнула його, він ударився головою об підвіконня і насмерть. Довести нічого не змогла і їй дали 7 років. Ми з дідом не хотіли, щоб ти знала яка в тебе мати. Вона й вдруге приїздила, вже після смерті Максимової. Думаю, що не відстане, а тобі така пляма на все життя. Тоді й запроторила тебе в інтернат. Хоч серце краялося на шмаття. А де зараз вона і чи жива - не знаю.

Катерина після сказаного зітхнула з полегшенням, як на сповіді.

• - Ти на мене зла не тримай, - попросила. – Я хотіла для тебе як краще.

... Надія закінчила технікум, отримала диплом художниці –оформлювача. Працювала у музеях, реставруючи старі картини, запрошували на відновлення розписів у храми. Вийшла заміж. Чоловікова родина добре прийняла Надію. Свекруха обходилася з нею, як з рідною донькою. Надя, що змалку не знала батьківського тепла і материнської ласки, дуже цінувала таке ставлення до себе. Коли ж у них із Сашком з’явився первісток, і Надія відчула емоційно глибокий стан материнства, їй ще з більшим завзяттям захотілося знайти і зустрітися зі своєю мамою. Допомогла й підтримала свекруха, бо відчувала, що твориться в голові невістки. Почали із заяви в поліцію. Вказали дату народження і повне ім’я жінки, котру розшукували. Матір правоохоронці знайшли в одному із своїх реєстрів. Повідомили жінці, що її розшукує донька.

Їхня зустріч була важкою. Рідні по крові люди зустрілися через 20 років. Говорити було важко. Більше обидві плакали. Наталка не знала, кого дужче обіймати – доньку, сваху чи маленького онука.

Через місяць усією родиною поїхали до старої Катерини. Про візит Надії бабу попередили, а от побачити свою доньку на порозі вона не очікувала.

• - Ба, це моя мама і Богданчика бабуся, - сказала Надія. – Вона за нами дуже сумувала…

Не гріх зробити перший крок до зведення мостів, відновлення родинних зв’язків. Головне встигнути при житті. Пролиті крокодилячі сльози потім нічого не варті.

***

Черкаські