Війна у повідомленнях

06 вересня 2026 р. 13:15

06 вересня 2026 р. 13:15

Лія прокинулася рано. На вулиці ще темно, але вона вже сиділа за столом у квартирі, яку винаймала поблизу редакції. На столі — ноутбук, блокнот, камера та кілька чашок недопитої кави. За два тижні вона зібрала десятки повідомлень від військових: історії про втрати, про героїзм і про біль, який не можна описати словами.

Її задум був чіткий: написати матеріал, який покаже цивільним, що війна — це не сухі цифри та новини. Це життя. І кожне життя має свою вагу.

Відкривши першу чергову нитку у соцмережі, Лія почала читати. Питання було не з простих: чи є якась у вас річ, яка розбила вам серце у війську?

• — Відстрілювати тварин на позиції, бо вони палять ваше місце… або вони, або ви, — промовила вона уголос, відчуваючи холодок у грудях. На хвилину вона відклала ручку, намагаючись уявити момент, коли бійці стоять перед неминучим вибором… Не уявляється.

• — Коли молодий хлопець розказує, що планує зробити у відпустці… а через вісім хвилин ти запам’ятовуєш час його смерті, — читала далі. Відчуття безсилля стискало горло. Лія уявляла його усмішку, коротку мрію про мирне життя, і знала, що війна забирає це назавжди.

Вона робила короткі замітки, намагаючись не втратити жодного нюансу. Далі повідомлення ставали важчими.

• — Закинув у авто ще живого побратима… а коли доїхав до медиків — він уже був на щиті, — шепотіла Лія, намагаючись уявити, як страшно і безпорадно мусить відчуватися цей момент.

Вона уявила собі крихітну кімнатку у військовому містечку: холодну, із запахом пороху та медичних препаратів, де хтось намагається врятувати життя іншого, а смерть крокує поруч.

• — Знаєш, де лежать твої побратими, точний дім, точну вулицю, але ніколи туди не зможеш прийти, — Лія заплющила очі. Вона відчула цей біль. Його не можна було «пояснити» у обмежених рядках репортажного ремесла.

Руки знову взяли ручку. Вона переписувала слова, перетворюючи їх ледь не на сцени: запах гару після обстрілу, нічну тишу на позиції, відчай, який не покидає серце.

• — Коли дають добро побратимам бути на опізнанні, бо від тіла лишилося обгоріле місиво…, — читала Лія. Вона уявляла тих, хто зібрав останки товаришів у пакети, щоб родина могла дізнатися правду.

• — Чоловік пристрелив себе, щоб не бути тягарем… інший лишився прикривати відхід, промовив останнє: “Слава Україні”, — її голос зірвався. Лія відклала ручку і зробила глибокий вдих. Вона розуміла, що матеріал, який пише, не просто стаття, а пам’ять. Документування історій, яких у 21 столітті трапитись взагалі не мало б.

Вагітна дружина писала, а її коханий уже загинув. Лія тримала телефон у руках, дивилася на екран і відчувала, як тяжкість реальності стає фізичною.

Наступного дня Лія вирушила на фронт. Ну як на фронт, до тієї межі, куди пускають журналістів. Камера і блокнот у рюкзаку, її серце билося швидко, але рішучість була непохитною. Поїздка не перша, але тривожність знайомою не здається. Вона хотіла почути історії з перших уст, побачити людей, які виживають і втрачають друзів, тих, хто щодня ризикує всім. Задокументувати те, про що інші бояться навіть розмовляти.

На позиції їй зустрівся боєць. Він дивився вдалину, на обрій, який завжди був на кроці від вибуху.

• — Прийшов до тями після поранення… і зрозумів, що ніхто з 12 моїх хлопців не вижив. Тільки я… — промовив тихо

Лія записувала, не піднімаючи очей. Вона відчувала кожне слово, наче воно проростало у її серці.

• — Лежиш з трьома пораненнями… поруч побратим просить: “Хлопці, врятуйте, хочу жити”… і через секунди він затихає, — додав інший.

Вона відчувала, як її власне серце стиснулося. І зрозуміла: її репортаж буде не просто про війну, а про кожного, хто залишив частину себе на полі бою.

За декілька днів Лія повернулася у свій знайомий кабінет. Сніг танув на підвіконні, а вона сіла за стіл. Блокнот був заповнений сценами, діалогами, коментарями. Вона почала переписувати їх у форму, постійно нагадуючи собі, щоб не перетворити це у новини, не подати як суху статистику. А розкрити сцени життя, такі які вони є. Сильні, страшні, живі.

Вона писала ночами навіть вдома, іноді зупиняючись, щоб просто видихнути і слухати тишу. Але тепер тиша вже не була порожньою — у ній жили крики і вибухи, страх і сміливість.

І тоді Лія зрозуміла головне: її слова — єдиний міст між війною та миром. Через них цивільні бачитимуть правду, не гублячи людяності. Кожне життя, кожна втрата, кожен героїчний вчинок — все це залишиться у пам’яті світу.

Вона натиснула «зберегти» і глянула у вікно. Світло нового дня пробивалося крізь хмари. Війна ще не закінчена, але її історія вже мала шанс стати частиною того, що залишиться назавжди.

* Матеріал є художньою інтерпретацією реальних дописів оприлюднених у соціальній мережі Threads, у яких військові говорять про моменти служби, які стали емоційно найважчими. Перший допис оприлюднила військова, написавши: «Панове та пані військові, чи є якась у вас річ, яка розбила вам серце у війську? (Без жартів) Я почну: Відстрілювати тварин на позиції, бо вони палять ваше місце знаходження, тому виходить або ви їх, або вас через них». Далі потягся ланцюжок із сотень історій з передової.

Центр стратегічних і міжнародних досліджень у Вашингтоні підрахував, що близько 600000 українських військових загинули, поранені або зникли. Президент Україні Володимир Зеленський в інтерв'ю France 2 повідомив, що з початку повномасштабного вторгнення загинули 55 тисяч українських військовослужбовців, при цьому багато захисників досі вважаються зниклими безвісти. За даними Моніторингової місії ООН з прав людини в Україні (ММПЛУ) серед цивільних людей за роки повномасштабного вторгнення загинуло понад 15 100 людей та ще понад 46 100 були поранені.

***

Черкаські