Обірваний танець

18 листопада 2026 р. 16:26

18 листопада 2026 р. 16:26


12 жовтня минула 4-а річниця з дня загибелі нашого земляка Валерія Підвального. Він назавжди для нас залишиться 49-річним. На честь Героя сусіди ініціювали перейменування вулички. Друзі щороку організовують волейбольний турнір пам’яті. Перегортаємо сторінки його короткого яскравого життя разом з дружиною Ларисою.

  • - Ми з Валерою познайомилися 7 листопада 1990 року, - розповідає. – Чітко запам’ятала цю дату, бо це були вихідні і батьки мене, студентку Черкаського медичного училища, відпустили на танці у заводський клуб (РМЗ). Це був мій перший «вихід в люди», бо батьки були дуже строгі. Лунала повільна музика. Валера підійшов і запросив до танцю. Тільки ми почали танцювати, як стихли останні акорди.

Хлопець навіть не встиг познайомитися. Він поцікавився ім’ям дівчини у чорній «Алясці» у її подруги. Після танців підійшов і запитав: «Ларисо, можна тебе провести додому?» Дозволила. На Кручений поверталися того вечора вдвох. З’ясувалося, що Валерій закінчив школу №3. Навчався у Смілянському радіомеханічному технікумі. Вони ровесники. Навіть народилися обоє у березні, тільки він на 8 днів пізніше: Лариса 22-го, а він - 30-го. І на загальноміському випускному у парку стояли поруч.

  • - Мамо, я познайомилася з хлопцем, - поділилася з мамою того вечора дівчина. –У нього прізвище – Підвальний.
  • - Так я його батька знаю, - відповіла мама. – Він теж на комбінаті хлібопродуктів працює, як і я, тільки в іншому цеху.

Отримавши диплом радіомеханіка, Валерій вступив до військового училища, де готували фахівців з протиповітряної оборони. Додому приїздив дуже рідко. До Лариси, дипломованого медичного спеціаліста, стали залицятися парубки, навіть заміж кликали. Дізнавшись про залицяльників від своїх друзів, Валерій покинув навчання в училищі після другого курсу. Повернувся в Золотоношу. Протягом року пройшов строкову службу в рядах армії. Демобілізувався і влаштувався на ремонтно-механічний завод.

Злива влітку залила вулиці. Гроза відлунювала у найдальшому мікрорайоні.

  • - Ні, по такій погоді твій кавалер не прийде, - казала мама. Але він прийшов.

У січні 1994 року, якраз на Щедрий вечір, Валерій запропонував Ларисі стати його дружиною.

  • - Тільки зразу кажи, щоб тоді не передумала.

Погодилася.

  • - Цей на одній нозі не вертиться, - схвально відгукувалася про майбутнього зятя мама.

1 травня – сватання. Домовилися: весілля гулятимуть 16 липня -найсприятливіша дата за календарем. У червні молоді подадуть заяву. «Бо у травні не треба, за прикметами – весь вік будуть маяться». Але потайки від батьків, як наполіг Валера, заяву до РАЦСу віднесли 3 травня.

Лариса та Валерій Підвальні – історія кохання і спільного життя. Фото: Фото із родинного архіву Підвальних

Старша дружка Лариси – Валя, почесний свідок Валерія – Олександр. Вони познайомилися на їхньому весіллі, а потім і самі одружилися. Згодом Олександр Одинець став хрещеним батьком їхнього сина Віталія.

Жити стали з батьками Лариси, хоча весь час мріяли про власне житло. Але мама стала хворіти і потребувала догляду.

Згодом Валерій влаштувався працювати у Вільхівське лісництво. За рік вступив до Житомирського технологічного коледжу, після закінчення якого працював майстром столярного цеху. А потім ще й здобув диплом у Черкаському технікумі електрифікації і сільського будівництва.

Січень 2022-го. Валерій і Лариса їдуть на Київщину сватати єдиного сина. Їхньому Віталику вже 26. Він закінчив Київський інститут технології і дизайну. Працевлаштувався у Броварах. Познайомився із чудовою дівчиною Іриною, якій зробив пропозицію. Вона – адміністратор у маркеті. Домовилися про весілля восени. «Хто ж знав, що за місяць буде війна?!»

24 лютого. Підвальні прокинулися від сильного звуку в небі.

  • - Спи, це просто низько літак пролетів, - заспокоїв чоловік.

Але зателефонував кум: «Київ бомблять!» Зрозуміли: то гули ракети.

Протягом місяця Валерій разом з друзями займався волонтерством.

У квітні його викликали у військкомат. Лариса зупиняла.

  • - Я піду, - сказав твердо. – Як усі ховатися почнуть, то хто воюватиме?!

Протягом травня – військова підготовка. Служив у 115-ій окремій механізованій бригаді, яка навесні 2022 року дислокувалася на Черкащині. Протягом місяця Лариса мала нагоду що вихідних бачитися з чоловіком. Їздила сама, іноді із сином та невісткою, які виїхали з Києва і жили з нею в Золотоноші. Лише раз Валерій приїхав додому.

У червні, пізно ввечері подзвонив: «Ми виїжджаємо». Куди? Їм не повідомляли.

Валерій Підвальний брав участь у боях за оборону Сєверодонецька і Лисичанська на Донецькому напрямку. Підрозділи бригади тримали оборону під Донецьком, за 400 метрів від Донецького аеропорту. Підвальний – командир взводу. Командування запропонувало комвзводу пройти навчання для отримання вищого офіцерського звання. Але він відмовився: «Я не покину своїх хлопців!». Їх перекинули на Авдіївський напрямок.

11 жовтня Лариса садила часник. Сама скопала грядку, бо син був на добовому чергуванні. Зателефонував чоловік:

  • - Як сама копала? – засміявся, бо я ніколи за час заміжжя цього не робила. А потім додав: - Ти – молодець! – це були його улюблені слова заслуженої похвали.

Вони довго спілкувалися. Обговорювали його майбутню відпустку, бо пройшло вже півроку служби. Лариса розповіла, що діти у суботу, 15-го підуть до РАЦСУ, зареєструють шлюб. Бо невістка вже була вагітна, і Валерій наполіг та благословив їх. «А відгуляємо, як ми із сватом прийдемо у відпустку».

12-го жовтня Лариса йшла на роботу. О сьомій ранку Валера, як і зазвичай, зателефонував: «Ви як? У мене все нормально! Працюю! Обіймаю! Цілую! Усім привіт! Пока!»

Ввечері подзвонила подружка, запросила на чай.

  • - А мені так важко. Так погано, - пригадує Лариса. – Я прилягла, а відчуття наче на груди важкий камінь поклали.

13-го жовтня він не вийшов на зв’язок. Такого не було за 6 місяців жодного разу. Бувало, що й о 3-ій ночі, о 4-ій ранку, але надішле коротке повідомлення: «Усе добре! Як ви?» Не знаходила собі місця. Було тривожно. Син нагримав:

  • - Не накручуй себе. Подзвонить. Ти ж знаєш, що він під Донецьком, і знаєш яка там обстановка.

14 жовтня (на свято Покрови) пішла до церкви. Поставила свічку «За здоров’я!”

Субота, 15-е. День реєстрації. Діти готуються до РАЦСу. Поїхали в місто, купили трохи продуктів, аби відзначити подію в родині.

Почали збиратися. У дворі загавкав собака. Вийшла невістка. За нею – Лариса. Глянула на Ірину. Та стояла з широко відкритими очима. До двору зайшов представник військкомату і медсестра.

  • - Ваш чоловік Валерій Підвальний загинув 12 жовтня о 17-ій годині вечора, - сповістили страшну звістку і дали папірець, де усі букви розпливалися і не складалися в слова.

Плач. Сльози. Розпач.

Приїхав кум Одинець. За ним Славік Шаповал.

  • - Вас батько благословив. Треба виконати його волю. Їдьте діти, - переконав хрещеника. – Давай вирядимо дітей по-людськи, за нашими традиціями, - разом з Ларисою з іконами провели Віталія з Іриною на реєстрацію.

Тіло Валерія привезли через 4 дні. Подробиці розповів побратим, командир взводу.

  • - Їх кинули в пекло. Із взводу лишилося шестеро. Валерій коригував діями підлеглих. Вони тримали другу лінію оборони. Першу прорвали російські танки. Вони місили гусеницями вбитих і поранених. У молодого бійця почалася панічна атака від побаченого. Аби його врятувати від непередбаченого, Валерій разом з бійцями кинувся до хлопця і витяг його у безпечне місце. Коли повертався на позицію, отримав поранення: осколок прошив пахову артерію. Кровотеча. Знав, що турнікет в такому місці не накладеш. Тому наказав: «Усім відходити! Я прикрию!» Хлопці залишили командиру боєкомплект. Ще на відстані 100 метрів чули, як він відстрілюється. А потім пролунав вибух… Вночі хлопці пробралися у сіру зону і витягли командира.
  • - Ми хоронили Валеру у відкритій домовині. Його лице було ціле, чисте, світле. Відірвана рука і нога…- плаче жінка, вкотре переживаючи свою втрату.

5 лютого 2023 року у молодих Підвальних народилася Улянка. Майже 2 роки вони жили у батьківському будинку. А восени 24-го вирішили перебратися у власну квартиру, яку придбали Лариса з Валерієм відразу після сватання.

31 грудня Лариса найдошкульніше відчула свою самотність. Новий рік вони зазвичай зустрічали вдома: спочатку з батьками, потім із сином, потім вдвох з Валерою, потім із дітьми й онучкою. А тепер – сама-самісінька. Приготувала страви. Поставила тарілки для себе, для чоловіка і … лягла спати.

У кімнаті вона облаштувала куточок Валерія. На стіні – іменний прапор, на столі портрети, нагороди. Щовечора вона сідає на дивані і детально розповідає, як прожила ще один день без нього. Нагадує йому, як щоранку вдвох пили каву, як проводжала його вранці на роботу, як обов’язково махала вслід рукою, як завжди ходили навіть на Недільний базар, взявшись за руки.

Він часто приходить у снах і запевняє «я усе знаю», коли розповідає, що навчилася прибивати-ремонтувати хвалить: «Ти – молодець!» На докори «Чому не вертаєшся?» відповідає: «Мені з тобою не можна жить».

У їхньому дворі залишилися дерев’яні декори-поробки, зроблені Валериними руками: млин, будиночок Яги, криничка. Це було його хобі, заради якого облаштував вдома власну майстерню.

Трирічна Улянка знає дідуся Валеру тільки на портреті.

Вона біжить маленькими ніжками вздовж Алеї Героїв і голосно вигукує «Ось мій дідусь!» А він вдивляється у знайомі риси свого продовження і його гранітний погляд теплішає. «Я все знаю! Ви у мене – молодці!»

***

Реклама

Обірваний танець

Обірваний танець

Обірваний танець

Обірваний танець

Джерело: zoloto.city