«Головне, що живий»: що допомагає дружині ветерана з Черкащини не опускати рук

18 листопада 2026 р. 16:35

18 листопада 2026 р. 16:35


Підтримка і розуміння: як сім’я із Золотоніщини звикає до нового життя ветерана

Катерина десять років у шлюбі з Владиславом. Упродовж двох останніх чоловік є ветераном російсько-української війни, який зазнав поранення з ампутацією ноги.

Як цей досвід позначився на сім’ї Пізняхівських, що допомогло в процесі адаптації, а також, які виклики у ставленні до ветеранів стоять перед Піщанською громадою на Черкащині — у матеріалі, створеному у межах всеукраїнської інформаційної кампанії «Приємно познайомитися, знову», повідомляє «18000».

Запропонував розійтися: як сім’я дізналася про поранення захисника

Катерина каже, що підготуватися до повернення чоловіка, коли він служить у десантно-штурмових військах, неможливо. Кожне нове бойове завдання – привід для хвилювання.

- Я добре пам’ятаю чоловіків вихід у липні 2024 року. Владислав пішов на штурм, пообіцяв написати впродовж тижня. Коли очікуваний термін сплив, стала видзвонювати командира, – розповідає черкащанка.

Згодом чоловік сам вийшов на зв’язок. Написав, що залишився без ноги, надіслав фото, і запропонував розлучитися.

- Він писав, що мені буде складно тягнути його разом із дітьми, що він тепер «каліка», – каже Катерина.

Вони зустрілися у харківському шпиталі: «Головне, що живий. Нога — не проблема. А діти, хай там що, потребують батька». Катерина каже, що страху чи розгубленості не відчувала, навпаки була певна у власній емоційній стабільності й духовній міці. Найважливіше — підтримати чоловіка та психологічно підготувати двох доньок, семирічну Віку й на два роки старшу Настю.

- Я показала дітям відео з лікарні, розпитала, що вони думають про нове батькове становище. Дівчата хутко зрозуміли, що до чого і забезпечили тотальну підтримку. Вони можуть самими лиш обіймами розчулити батька, – розповідає Катерина і додає з усмішкою: – Водночас мають карт-бланш на жарти про ногу.

«У скрутні моменти я завжди думаю про те, як чоловік їв погризене мишами печиво і пив із калюжі під час штурмів»

Після харківського шпиталю Владислав потрапив у київський. Став не протез. Відновлювався швидко. Однак у снах до захисника поверталася війна. Катерина каже, що чоловік міг кричати, роздавати команди, стріляти. Згодом і в неї самої з’явилися проблеми зі сном – безсоння через нерви. Налагодити якість життя допомогли психіатр і психолог.

Нині подружжя більше часу проводить разом: переглядають фільми, роблять вилазки по гриби чи на риболовлю, допомагають дітям готуватися до уроків. Владислав також підтримує зв’язок із побратимами.

- Трапляється, він зачиниться в кімнаті, пустить сльозу, тоді набере когось із побратимів, може до кількох годин пробалакати — тоді відлягає. Не всі повернулися з того завдання, – розповідає Катерина.

А коли вона відчуває складнощі, зокрема фінансові, не опускає рук і теж згадує бойове минуле чоловіка.

– У скрутні моменти я завжди думаю про те, як Владислав їв погризене мишами печиво і пив із калюжі під час штурмів. Це мене стимулює жити, рухатися далі, досягати чогось кращого, – додає черкащанка.

Без підтримки від громади і суспільства: із чим стикається ветеран з ампутацією

Покращити фінансове становище сім’ї могла б частково допомога від громади. Однак у перший рік після повернення Владислава досягти її не вдалося, а потім полишили звертатися.

- У ветеранському супроводі працює одна людина — до її діяльності питань немає, однак відчутно бракує фінансування від ОТГ. Коли може, вона надає путівки у ветеранські табори, інформує про спортивні змагання для ветеранів з ампутаціями, – розповідає Катерина.

У часи, коли чоловік тільки повернувся з лікарень, Катерина була без роботи. На поміч їм прийшли знайомі волонтери з сусідньої громади. Вони щороку на Миколая влаштовують свято для дітлахів, привозячи подарунки від благодійників.

Черкащанка розповідає про випадок, що стався з чоловіком у Золотоноші: – Коли у Владислава злетів протез, він сів на лавці, аби допасувати його, і почув недолугі жарти від людей, – пригадує дружина. – Якщо в лікарнях його не пропускають без черги чи навіть беруться штовхати, я заступаюся, інколи до лайки доходило, але все одно досягала свого, – додає Катерина.

Водночас, як підсумовує черкащанка, ідеального ставлення до ветеранів не існує, але було б добре, якби усі розуміли, хто перед ними і через що ця людина пройшла.

«Головне, що живий»: що допомагає дружині ветерана з Черкащини не опускати рук

Джерело: 18000.com.ua

Завантажуєм курси валют від minfin.com.ua