«Це була його друга родина»: пам’ять про артилериста Дмитра Кузнецова бережуть у родині, в бригаді та на рідній Миколаївщині

29 серпня 2026 р. 06:05

29 серпня 2026 р. 06:05

Військові побратими стали для Дмитра Кузнецова з Миколаївщини другою родиною, якій він приділяв аж ніяк не менше уваги і навіть більше часу, ніж рідній сім’ї.

«А як же мої хлопці?» — часто казав він дружині, яка природньо хотіла частіше бачити чоловіка вдома і навіть трохи ревнувала до бойової бригади, в якій він служив.

У рідній 40-й окремій артилерійській бригаді імені Великого князя Вітовта Дмитро прослужив 10 років, пройшовши шлях від солдата до капітана та незмінно піклуючись про побратимів і виконуючи разом із ними всі завдання.

«Як я даватиму накази хлопцям, якщо сам цього не виконуватиму? Я маю бути для них прикладом: стояти й так само робити, а не просто віддавати їм накази», — завжди наголошував він після того, як здобув офіцерське звання.

Загибель Дмитра під час виконання бойового завдання на Куп’янщині стала спільною важкою втратою як для його рідних і близьких, так і для побратимів-артилеристів.

Про полеглого Захисника України АрміяInform розповіла його дружина Катерина.

«Він дуже мріяв про військову кар’єру»

Дмитро Кузнецов народився 13 жовтня 1984 року в селі Зелені Кошари Первомайського району Миколаївської області, яке нині належить до Кам’яномостівської селищної громади. Середню освіту здобув у Зеленокошарській загальноосвітній школі.

У 2000–2004 роках навчався в Первомайському політехнічному інституті Українського державного морського технічного університету імені адмірала Макарова, де вивчився на техніка-технолога за спеціальністю «Обробка матеріалів на верстатах і автоматичних лініях».

З 2004 до 2007 року продовжив навчання в університеті кораблебудування імені адмірала Макарова, де здобув базову вищу освіту та кваліфікацію бакалавра з інженерної механіки.

Трудовий шлях Дмитра до вступу до Збройних Сил України був різностороннім — він був бухгалтером на приватному підприємстві «Урожай», був помічником агронома, займався продажем мобільних телефонів і працював на кабельному телебаченні.

Не маючи досвіду строкової служби, на яку його не взяли за станом здоров’я, чоловік завжди прагнув долучитися до української армії та стати офіцером, адже його прадід був кадровим військовим ще при царській армії, а дідусь воював під час Другої світової війни, втратив ногу і став інвалідом війни.

— Він дуже мріяв про військову кар’єру. Це в нього було завжди. Але за станом здоров’я його не взяли на строкову службу, тому про кар’єру військового залишалося лише мріяти і жити звичайним життям.

2014 року, коли почалася війна, він почав ходити до військкомату і буквально просився, щоб його взяли, але його дуже довго не брали. Він не підходив, бо у нього були певні хвороби, які на той момент не дозволяли служити. Однак Дмитро продовжував час від часу ходити до військкомату, нагадував про себе.

Пригадую, на новорічні свята 2016 року, ми саме були в гостях і він з кумом домовився, що знову підуть до військкомату. Кума тоді взяли, а Дмитра знову не брали. Він уже налаштувався, що військової служби йому ніколи не бачити і почав будувати плани у цивільному житті. Ми вже запланували другу дитину, бо перша дівчинка в нас народилася 2012 року.

На початку лютого 2017 ми дізналися, що станемо батьками вдруге, а в березні почався новий етап мобілізації. Тоді їздили представники військкоматів по селах, а чоловік саме на той час працював у селі помічником агронома.

Він тоді мені сказав: «Я ховатися не буду в жодному разі, я сам поїду в військкомат і, можливо, цього разу мене візьмуть». Так воно і сталося — він поїхав до військкомату, телефонує і каже: «Був у військкоматі. Мене беруть. Проходитиму медичний огляд. Якщо все буде гаразд, то піду».

Сказати, що це був для мене шок, — нічого не сказати. Це вже був 2017 рік, війна тривала, ми розуміли, що це таке. Тим паче я на той момент уже була вагітна. Але чоловіка тоді підтримала, бо це був його вибір, — згадує Катерина.

«Це моє. Тут я себе дійсно знайшов»

У 2017 році Дмитро Кузнецов підписав контракт зі Збройними Силами України. Від початку служби до 2025 року весь його військовий шлях був пов’язаний із 40-ю окремою артилерійською бригадою імені Великого князя Вітовта.

Почавши військову кар’єру солдатом він, як сумлінний та відповідальний військовослужбовець, крок за кроком пройшов шлях до здобуття первинного офіцерського звання, а згодом дослужився до капітана.

Він командував відділеннями управління командира та штабу дивізіону, артилерійським взводом, був старшим офіцером і командиром артилерійської батареї. Остання посада Дмитра — командир самохідної артилерійської батареї самохідного артилерійського дивізіону.

— Мабуть, тільки про військову службу він завжди казав: «Це моє. Тут я себе дійсно знайшов». Бо перед тим були різні роботи, він змінював місця роботи, але тільки про армію казав: «Ніде я себе так не відчував, як саме на військовій службі».

Звісно, служити було нелегко, часом навіть дуже важко було. Але він завжди був дуже цілеспрямованим, бо для нього це була не просто робота, не просто служба — це було його життя, його друга родина. А на мої запитання: «Як твої справи? Де ти, як ти?», він традиційно жартував: «Як завжди, на морі».

Коли він прийшов солдатом, у нього вже була вища освіта. Але щоб стати офіцером, йому потрібно було постійно навчатися. Здебільшого це навчання припадало на час, коли вони поверталися з ротації, були ближче до дому, перебували тут, на ППД.

На той час вони три-чотири місяці були на виїзді, на бойових, потім на три місяці приїжджали сюди, до постійного місця дислокації. І майже весь цей час, поки вони перебували тут, Дмитро навчався. Тобто чоловіка вдома ми майже не бачили.

Він казав, що відповідальності багато. Коли вже став молодшим офіцером, змінювалися посади, звання, обов’язки, навантаження. Йому було надзвичайно важко, але він ніколи не здавався, завжди йшов уперед. Бо це дійсно велика відповідальність була, яку ті хто не служив, не всі розуміють.

А Дмитро пройшов цей шлях не так, як ті, хто після навчання стає молодшим офіцером, бо він практично, а не теоретично пройшов шлях від солдата до офіцера. І, знаєте, мені багато про нього казали і кажуть: «Він був дійсно тим комбатом, яких мало і якого будуть пам’ятати».

У нього не було такого, що він як офіцер не брався робити роботу, яку робить молодший особовий склад, якщо треба було, то ставав і робив разом з хлопцями. У нього ніколи не було такого розділення, що він як офіцер окремо, а хлопці окремо. Коли я запитувала: «Ти не можеш комусь передати, щоб це зробили? Чому ти сам їдеш і робиш?», то він відповідав: «Ну а як я даватиму накази хлопцям, якщо сам цього не виконуватиму? Я маю бути для них прикладом: стояти й так само робити, а не просто віддавати їм накази».

У нього не було такого: «Я офіцер і цього робити не буду», — розповідає дружина військового.

«А як же мої хлопці?»

Від першої до останньої посади Дмитро залишався у 40-й артилерійській бригаді, не переходячи до інших військових частин. А на постійному зв’язку з побратимами він лишався навіть під час відпусток, допомагаючи їм вирішувати не лише службові, але й особисті питання.

Катерина не приховує, що хотіла бачити чоловіка ближче до родини. Однак у розмовах про подальшу службу Дмитро незмінно наголошував на особистій відповідальності за людей, якими командував.

— Як дружина не кривитиму душею — хотіла, щоб чоловік частіше був удома. Бо кожна дружина хоче, щоб чоловік був поряд. Періодично в мене були моменти, коли я казала: «Уже досить, занадто». Він відповідав: «Ну а хто, як не я? Там мої хлопці, там моє місце».

У нас були певні родинні моменти — незадовго до загибелі чоловіка наш син переніс операцію, йому встановили інвалідність. Старша донька вже стає зовсім дорослою. І я почала розмови, що можливо щось можна придумати, щоб чоловік був десь ближче до нас, бо були справді важкі моменти. Були з мого боку розмови про переведення — кудись ближче, де, скажімо так, тихіше.

Але він цього не схвалював і завжди злився, коли я такі розмови починала. Я казала: «Можливо, ти вже своє відвоював, міг би перевестися в тихіше місце». Говорила так і прекрасно розуміла, що цього не буде, але спроб не полишала. А він мені відповідав: «Ну а хлопці мої? А як же мої хлопці? Я ж їх не залишу, я не зможу». І в нього завжди було це розмовах: «Мої хлопці, як там хлопці?»

Бо для Дмитра це була не лише робота, не просто служба, а щось дуже особисте. Навіть у відпустці він був 24/7 на зв’язку. Хлопці зверталися зі своїми особистими питаннями, проблемами. І ніколи він не казав: «Хлопці, я зараз відпочиваю, давайте перенесемо». Завжди знаходив час, завжди був на зв’язку, завжди допомагав.

У мене часто були навіть ревнощі: там в бригаді виходь що родина, а ми — не родина? Але я його розуміла.

Після загибелі Дмитра, коли я спілкувалася з його побратимами, було надзвичайно приємно чути гарні відгуки про нього. Ми його знала як гарного чоловіка, батька, сина, брата, а почути, яким він був командиром від людей, які безпосередньо були поряд під час його служби було дуже приємно.

Сам він ніколи не хвалився своїми досягненнями, тому надзвичайно приємно, що його до сьогодні згадують у бригаді з гарного боку. Сподіваюся, що не будуть забувати і надалі, — говорить Катерина.

«Дмитра пам’ятають з дуже гарного боку»

Дмитро Кузнецов загинув 8 червня 2025 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Осинове Куп’янського району Харківської області. Ворожа артилерія обстріляла переправу, коли військові евакуйовували пошкоджену САУ Krab. Дмитро до останнього був разом із побратимами.

Пам’ять про Дмитра зберігають у бригаді, в родині та на його рідній Миколаївщині. Його фотографію розмістили в школі, де він навчався, на дошці пошани у місті, де проживає родина. У Кам’яномостівській сільській раді також відкрили дошку пошани з фотографією Захисника. Пам’ять загиблого воїна вшановують також у Степківці, до якої належить рідне село Дмитра — Зелені Кошари.

— Про нього завжди дуже гарні відгуки. Односельці його пам’ятають з дуже гарного боку. Це не тому, що він мій чоловік і я хочу його похвалити. За цей час, скільки його немає, я не чула про нього нічого поганого. Його згадують як людину, яка завжди приходила на допомогу, завжди була рада поспілкуватися.

Він давно не жив у селі, але за найменшої змоги ми завжди туди їздили. Заїжджали до сільради, сідали, спілкувалися. Його всі пам’ятають, навіть старше покоління.

З головою сільської ради я до загибелі чоловіка особисто знайома не була, можливо, лише заочно. Ми познайомилися вже після того, як загинув чоловік. Також сиділи, спілкувалися з нею і чула дуже гарні відгуки про Дмитра. І старші люди, які вже у віці, гарно його згадують, не забувають, — говорить дружина військового.

У скорботі за Дмитром залишаються донька і син, дружина, батьки і брат. Світлу пам’ять полеглого Захисника вшановують земляки.

Ім’я капітана Дмитра Кузнецова назавжди вписане у Книгу пам’яті 40-ї окремої артилерійської бригади імені Великого князя Вітовта, де спогади про нього зберігають вдячні побратими.

Війна