«Інколи заради пакунка з їжею доводилося ризикувати більше, ніж коли ворог перед тобою», — 55-річний «Вано» про логістику та вісім місяців на позиції

11 листопада 2026 р. 21:25

11 листопада 2026 р. 21:25

55-річний Іван із позивним «Вано» родом із Лебединського району на Сумщині, а до війська він долучився 3 червня 2024 року.

Історію бійця опублікувала 152-га єгерська бригада  імені Симона Петлюри

За час служби побував у піхоті, понад вісім місяців провів на бойових позиціях, а нині служить зв’язківцем у 152-й окремій єгерській бригаді.

За освітою Іван столяр, однак упродовж життя опанував чимало робітничих професій. До війська він прийшов, щоб уточнити свої облікові дані, але зрештою отримав повістку, пройшов військово-лікарську комісію та базову загальновійськову підготовку. Через проблеми зі спиною перед навчанням йому довелося пройти лікування.

Рідні спочатку думали, що служба буде недовгою — на пів року чи рік. Однак минуло вже понад два роки.

«Дружина, звичайно, хоче, щоб я швидше повернувся додому. Давно мене не бачила», — розповідає «Вано».

Понад вісім місяців на позиціях

Під час служби в піхоті Іван провів понад вісім місяців на бойових позиціях. Однією з найбільших проблем там була логістика. Через активність російських операторів безпілотників доставити їжу, воду та інші необхідні речі ставало дедалі складніше.

Улітку провізію іноді залишали в кількох точках, звідки бійці мали самостійно її забрати. Бувало, що вантаж збивали просто на очах військових. Тоді доводилося шукати можливість дістатися до нього, а потім переносити все необхідне власноруч. Інколи забирати запаси доводилося із сусідніх позицій.

«Інколи заради кількох пляшок води чи пакунка з їжею доводилося ризикувати більше, ніж коли ворог перед тобою», — пригадує військовий.

Ближче до осені ситуація ускладнилася: російських дронів побільшало, а будь-яке переміщення стало небезпечним. Іван зазначає, що згодом по-іншому почав сприймати роботу військових, які забезпечують позиції.

За його словами, противнику іноді простіше знищити вантаж, ніж самого піхотинця, адже боєць може сховатися, замаскуватися та перечекати небезпеку. А провізію потрібно доставити до визначеного місця, і ворог це розуміє.

«Розумію, скільки ризикують хлопці, щоб ті, хто на позиціях, мали хоча б воду та боєкомплект», — говорить «Вано».

З піхоти — у зв’язківці

Понад вісім місяців у складних умовах позначилися на здоров’ї Івана. Водночас бойовий досвід допоміг йому добре зрозуміти потреби піхотинців, труднощі виконання завдань і проблеми з комунікацією на позиціях.

Командування запропонувало йому перейти на посаду зв’язківця. Іван погодився, адже хотів і надалі бути корисним підрозділу.

«Розумію, коли піхотинець жартує, намагаючись приховати втому, коли спокійним голосом повідомляє про критичну ситуацію, а коли за кількома короткими словами стоїть справжній відчай», — пояснює він.

Про власну хоробрість «Вано» говорить неохоче. Натомість згадує побратимів, із якими ділив укриття та переживав небезпечні моменти. На позиціях, де до противника могли бути лічені метри, взаємна підтримка й довіра мали вирішальне значення.

«Не буває такого, щоб людина зовсім нічого не боялася. Але ти розумієш, що маєш робити свою роботу. Треба думати головою, не панікувати, старатися, щоб не загинути самому й не підвести хлопців. Бо на позиції ти не один. Від тебе залежать побратими, а від них залежиш ти», — розповідає військовий.

Він додає, що багато труднощів вдалося пережити саме завдяки взаємодопомозі.

Навчився цінувати прості речі

Іван зізнається, що війна змінила його характер. Раніше він був запальнішим і міг гостро реагувати на дрібниці, а тепер став спокійнішим та стриманішим. Після пережитого багато речей, які раніше здавалися важливими, втратили своє значення.

Натомість він навчився цінувати звичайні можливості мирного життя: виспатися, випити вдосталь води, поїсти гарячого, поговорити з рідними й не прислухатися постійно до звуків навколо.

Найбільша мрія «Вано» — повернутися додому на Сумщину, побачити дружину, яка чекає на нього вже понад два роки, та знову займатися звичними домашніми справами. Після всього пережитого саме можливість жити звичайним життям він вважає найбільшою розкішшю.

Війна