Найбільший сонячний телескоп уперше побачив вихори, існування яких передбачили понад 100 років тому

Категорії

Світ Економіка Війна Технології Наука Авто Спорт Здоров'я Шоу-Бізнес Пізнавально Політика

Вінницькі Волинські Дніпровські Донецькі Житомирські Закарпатські Запорізькі Івано-Франківські Київські Кропивницькі Кримські Луганські Львівські Миколаївські Одеські Полтавські Рівненські Сумські Тернопільські Харківські Херсонські Хмельницькі Черкаські Чернігівські Чернівецькі

Погода

Київ

вологість:

тиск:

вітер:

Погода на 10 днів від sinoptik.ua

Найбільший сонячний телескоп уперше побачив вихори, існування яких передбачили понад 100 років тому

05 серпня 2026 р. 18:02

05 серпня 2026 р. 18:02

Найбільший у світі сонячний телескоп зафіксував у фотосфері Сонця крихітні плазмові вихори, існування яких фізики передбачали ще з XIX століття. Спостереження підтвердили теоретичні моделі та показали, що ці структури поширені по всій поверхні Сонця. Вони можуть відігравати важливу роль у перенесенні енергії, перемішуванні плазми та формуванні магнітних полів, які живлять сонячну активність. Дослідження опублікували в журналі Nature .

За допомогою найбільшого сонячного телескопа астрономи отримали зображення поверхні Сонця з найбільшою роздільною здатністю, завдяки чому розгледіли вихори, пов'язані з нестійкістю Кельвіна — Гельмгольца. NSF / NSO / AURA / MPS

Якими виявилися вихори в реальності?

Поверхня Сонця постійно перебуває в русі, де гаряча плазма підійімається з глибини, охолоджується та знову занурюється всередину зорі. На межі між потоками плазми та сильними магнітними полями виникають області зі значним зсувом швидкостей, де, як давно передбачали теорії, мали зароджуватися нестійкості Кельвіна — Гельмгольца. Подібні структури виникають і в атмосфері Землі, коли шари повітря рухаються з різними швидкостями, утворюючи характерні хвилеподібні хмари. Досі побачити ці явища на Сонці не вдавалося через їхній надзвичайно малий розмір. За допомогою сонячного телескопа імені Денієла Іноуї на Гаваях науковці отримали зображення фотосфери з рекордною просторовою роздільною здатністю близько 19 кілометрів. На них виявили численні вихори на межах магнітних структур. Найменші з них мали розміри близько 25 кілометрів, а типовий розмір становить приблизно 65 кілометрів.

Щоб переконатися, що побачені структури справді є нестійкостями Кельвіна — Гельмгольца, астрономи порівняли спостереження з високоточними магнітогідродинамічними моделями Сонця. У моделях вдалося відтворити ті самі вихори та їхню еволюцію, підтвердивши природу відкриття. Оскільки нестійкості Кельвіна — Гельмгольца ефективно перемішують плазму та переносять масу, енергію, імпульс і магнітне поле, то вони можуть запускати турбулентність, сприяти переплетенню магнітних силових ліній і накопиченню магнітної енергії, яка згодом вивільняється під час сонячних спалахів, викидів корональної маси та інших проявів сонячної активності. Своєю чергою, ці прояви сонячної активності можуть впливати й на життя та роботу приладів на Землі.