Біль, якого насправді немає. Лікар Роман Смолинець про три причини фантомного болю, чому опіати його не рятують і що насправді допомагає українським військовим після ампутації

10 жовтня 2026 р. 14:06

10 жовтня 2026 р. 14:06

Під час війни кожен намагається знайти місце, де буде найбільш потрібним. Для Романа Смолинця, засновника Клініки Болю у Львові, це місце — поруч із пораненими військовими, які отримують можливість позбутися фантомного й реального болю завдяки комплексному лікуванню, що включає знеболення, фізичну терапію та психотерапію. Ми поговорили з паном Романом щодо причин виникнення болю після ампутацій, ефективності ботулотоксину й інших новітніх підходів у його лікуванні та про те, чому Україна має стати світовим лідером у сфері лікування болю.

Про себе і центр болю

Хто такий спеціаліст з лікування болю?

Я анестезіолог і спеціаліст із лікування болю — саме з інтервенційного лікування болю. В Україні поки немає прямого аналога цієї спеціальності, англійською це pain management specialist або interventional pain physician.

Спеціаліст з лікування болю — це підспеціальність анестезіології, яка розглядає хронічний больовий синдром як окрему хворобу, застосовуючи для його лікування інтервенційні рішення, тобто втручання в роботу організму людини.

Працюю у Львові, у Першому Територіальному Медичному Об'єднанні міста Львова — це великий кластер лікарень, у якому є флагманська лікарня — лікарня Святого Пантелеймона, і флагманський проєкт Unbroken — найбільший в Україні реабілітаційний центр, який займається всім, що стосується бойової травми. Я засновник і керівник центру лікування болю, який знаходиться у лікарні Святого Пантелеймона та в Unbroken.

Як виникла ідея створити Клініку Болю?

Ідея заснування центру лікування болю виникла з практики. З того, що я працював як лікар анестезіолог-реаніматолог і багато займався бойовою травмою, а вже з початку повномасштабної війни кожного дня бачив, наскільки руйнівною є бойова травма та наскільки сильно страждають пацієнти від больового синдрому.

Перше Територіальне Медичне Об’єднання міста Львова — це великий евакуаційний хаб: сюди регулярно приїжджають евакуаційні автомобілі та поїзди з пораненими. Часто це кінцева точка евакуації. Сьогодні час евакуації з місць активних бойових дій до Львова дуже скоротився, і ми дуже часто маємо справу з пацієнтами, які отримали поранення тиждень-два тому. Також сюди потрапляють постраждалі після влучань російських ракет та дронів — чи це приліт по полігону в Старичах, чи по будівлі МВС у Полтаві, чи по цивільній інфраструктурі у Львові.

Роман Смолинець на операції в Першому Територіальному Медичному Об’єднанні міста Львова. Фото: Роман Смолинець

Тому моєю ідеєю було створити компетентний центр лікування болю. Спочатку багато працював особисто, займаючись здебільшого гострим болем у військових, згодом вдалось оптимізувати процеси, делегувати обов’язки та перейти на новий рівень — створити повноцінну Клініку Болю, стати її керівником і започаткувати напрям лікування хронічного болю в Україні. Це я почав робити приблизно з 2024 року. Зараз ми займаємося комплексним лікуванням хронічного больового синдрому і надаємо найширший в Україні спектр допомоги пацієнтам з цим синдромом.

Окрім практичної лікарської роботи, у 2024 році я створив дослідницьку програму на базі Клініки Болю. Її створення почалося з того, що я організовував конференцію про медицину болю, головним спікером якої був Стівен Коен — президент Американського товариства регіонарної анестезії та медицини болю (ASRA) і член ради директорів Американської академії медицини болю. Коли я йому розказав свої думки про розвиток напрямку досліджень бойової травми в Україні, йому неймовірно сподобалась ця ідея — так ми стали партнерами та спільно проводимо дослідження. Я також є партнером Міністерства оборони США з клінічних досліджень: у деяких дослідженнях я principal investigator, тобто головний дослідник, у деяких — co-principal investigator, один із головних дослідників.

Про бойову травму та біль

Чим бойова травма відрізняється від звичайної?

Працюючи з бойовою травмою ще з 2022 року, я постійно стикався з «тріадою війни»: біль, політравма і проблеми з ментальним здоров'ям. Особливість бойової травми в тому, що вона завжди супроводжується високою кінетичною енергією і є багатокомпонентною: висока ударна хвиля, різного характеру уламки в багатьох ділянках тіла, велика кількість оперативних втручань, термічний фактор, інфекції, які майже завжди супроводжують мінно-вибухову травму. Простіше кажучи, в одночасному впливі кількох руйнівних факторів: ударної хвилі, уламків, полум’я та відкидання тіла.

Пацієнти проходять надскладну евакуацію, тривалий час лікуються у відділенні інтенсивної терапії, тобто в «реанімації», потім потрапляють у відділення травматології чи хірургії — і страждають від дуже сильного больового синдрому. Багатьом ставлять апарати з негативним тиском, які витягують інфекцію, проводять регулярне хірургічне очищення ран, зване дебридментом. Це роблять для боротьби з антибіотикорезистентністю, яка є одним із найбільших викликів воєнного часу: наші пацієнти часто інфіковані полірезистентною флорою, тобто на них не діють антибіотики різних типів. Єдиний спосіб позбутися інфекції в такому випадку — саме хірургічне очищення ран.

Звичайного знеболення для таких пацієнтів недостатньо. Також, на жаль, ми маємо в Україні проблеми в тому, що на етапах евакуації пацієнти дуже часто отримують неадекватне знеболення, зокрема велику кількість наркотичних препаратів.

Це призводить до гіпералгезії — аномально підвищеної чутливості до болю, при якій звичайний, навіть незначний больовий подразник викликає в людини неадекватно сильну больову реакцію.

Навіть коли пацієнти потрапляють на реабілітацію, вони не можуть досягнути результатів через виражений больовий синдром, який обмежує їхню мобільність та функціональність. Це все неминуче веде до кінезофобії, тобто надмірного й безпричинного страху перед фізичним рухом, проблем з ментальним здоров’ям і формування різного роду залежностей.

Хронічний біль майже завжди супроводжує воєнну травму. Мінно-вибухові травми, постампутаційний біль, травми хребта. Пацієнти часто самостійно можуть знаходити різноманітні препарати та приймати їх у необмеженій кількості.

Як взагалі виникає постампутаційний біль, зокрема фантомний?

Постампутаційний біль — це парасолькове поняття: він включає і фантомний біль, і залишковий біль у кінцівці. Це різні типи болю в межах одного явища. У фантомного болю є три різні причини, і в різних пацієнтів домінує різна.

У нашому мозку є соматосенсорна проєкція тіла, так званий гомункул або гомункулус — вона відображає, які частини кори головного мозку відповідають за обробку сигналів із певної частини тіла. Коли якоїсь частини тіла немає, сусідні зони мозку починають, грубо кажучи, «божеволіти» й перезбуджуватися. Відбувається маладаптивна реорганізація: ділянка, яка вже не отримує сигналів від втраченої ноги чи руки, починає приймати їх від сусідніх зон. Через це людина фізично відчуває кінцівку, якої немає.

Схематичне зображення гомункула — того, які ділянки кори відповідальні за різні частини тіла. Wikimedia Commons

Там схожі, але складніші процеси збудження у ділянках, що відповідають за різні частини кінцівки. Типовими є приклади, коли в людини за якийсь час після ампутації з'являлася пухлина на рівні спинного мозку — і після її появи (або, навпаки, після видалення) виникав фантомний біль.

Багато спеціалістів, зокрема з лікування болю, вважають ключовою неврому. Якщо перерізати будь-який нерв, з нього формується неврома — хаотичне розростання нерва, схоже на броколі. Воно утворюється у 100 відсотках випадків, але в когось симптоматичне, а в когось — ні, у когось спричиняє різкі неприємні відчуття та простріли при легкому натисканні чи фантомний біль, а в когось — ні. Існують хірургічні рішення, які унеможливлюють формування невроми, або забирають від неї функцію генератора болю, але більшість ампутацій в Україні, на жаль, відбувається таким чином, що неврома формується.

Дослідження з ботулотоксином

У який момент ви вирішили використати саме ботокс при фантомному болі, і чи розглядали альтернативні варіанти?

Коли ми говоримо про застосування ботулотоксину при фантомному болю, ми говоримо в контексті підходу, заснованого на самому механізмі появи болю. За допомогою ботулотоксину можна вплинути на периферійний механізм появи фантомного болю. Механізмів три, але в багатьох пацієнтів домінує саме цей, пов'язаний з невромою (хоча й не у всіх — це треба чітко диференціювати).

Ідея дослідження з ботулотоксином з'явилася на тлі того, що багато людей в Україні вважають ботулотоксин хорошим рішенням при постампутаційному болі. Вона виникла під час конференції у Львові, яку я організовував. Тоді приїжджав Стівен Коен, ми багато говорили про лікування постампутаційного болю, і одна спікерка запитала: чому б не спробувати ботокс при постампутаційному болі. Коен відповів, що великі дослідження, метааналізи показали, що ботокс не працює — або працює дуже короткий період. Наука не має достатньої кількості якісних досліджень, щоб довести його ефективність, а ті поодинокі дослідження, які існують, показали його неспроможність перевершити ефект плацебо.

Тоді ми з моєю колегою з Івано-Франківська, Надією Сегін, вирішили провести перше прагматичне , мультицентрове дослідження застосування ботулотоксину при пов'язаному з війною постампутаційному болю. Ми залучили 160 пацієнтів. Брали дані на початку дослідження, за місяць і за три місяці після цього.

Дані показали, що ботулотоксин справді допомагав при фантомному болю протягом першого місяця, але до третього місяця картина повністю перевернулася — і комплексне лікування стало більш ефективним. Чому? Бо медикаментам потрібен час, щоб накопичитися, вони починають діяти за два-три тижні, а їхній ефект кумулятивно наростає протягом приблизно трьох місяців.

Роман Смолинець з одним із військових, що брав участь у дослідженні. Фото: Роман Смолинець

Це дослідження, де я маю честь бути співавтором, стало важливим науковим кроком, а у 2025 році його результати опублікував престижний американський журнал Archives of Physical Medicine and Rehabilitation — найбільш цитований журнал у галузі реабілітації у світі.

Глобально й стратегічно медикаментозна терапія значно краща: вона зменшує і чутливість, і загалом сприйняття болю, та діє на патофізіологічні механізми: у контексті гомункула, змін спинного мозку, зменшення збудження невром. Тобто діє не лише на периферійні механізми. Плюс ботокс має дуже великий плацебо-ефект — у дослідженнях, зокрема при мігрені, значну частину видимого ефекту ботулотоксину пояснюють плацебо-компонентом, а перевага над плацебо в дослідженнях невелика.

Тому й був великий запит зробити реальне об'єктивне дослідження, яке пояснило б, чому це ефективно чи ні. У довгостроковій перспективі виявилося — неефективно.

Власне, тому в іноземній літературі — у США, в Японії — ботулотоксин для лікування фантомного болю майже не використовують. Він дуже дорогий — отже, його хтось має оплачувати: пацієнт або держава, але поки адекватних програм його реімбурсації не існує. Крім того, ефект ботоксу короткочасний, а один місяць — це не те, на що розраховуєш, коли купуєш дорогу речовину.

Тобто якщо причина фантомного болю не в периферії, а в центральній нервовій системі, то ботокс не дасть ефекту?

Так, на сто відсотків. Якщо це спинний чи головний мозок — ботокс взагалі не допоможе. Це треба вміти чітко диференціювати: можна провести діагностичну ін'єкцію в неврому й подивитися на результат. А якщо це навіть периферійний механізм — чи ботокс найкращий варіант? Я скептик щодо цього.

Чи були випадки, коли людина не реагувала на ботокс, навіть якщо причина була саме в периферії?

Загалом це часта історія — люди можуть не реагувати. Конкретно у цьому дослідженні в 31 відсотка пацієнтів препарат не дав достатнього ефекту, тобто відповідь була або мінімальна, або відсутня.

А з чим ви це пов’язуєте?

Можливо, не було до кінця верифіковано джерело фантомного болю — механізм був не периферичний, а якийсь інший; можливо, недостатня специфічність або точність введення препарату, хоча це й проводили під УЗД; можливо, була дуже груба рубцева тканина, яка не давала до кінця пройти голці.

Всі ін'єкції проводили під УЗД. Фото: Роман Смолинець

Найбільш імовірна причина — інший механізм виникнення, або виражена центральна сенситизація.

Центральна сенситизація — це патологічне порушення обробки больових сигналів, при якому нервова система стає хронічно гіперзбудливою. Нейрони головного та спинного мозку стають гіперзбудливими, постійно реагуючи навіть на слабкі або безпечні стимули, як на сильний біль.

Вона є проявом маладаптивної, або негативної, нейропластичності: якщо зазвичай ця властивість допомагає мозку відновлюватися, то в цьому випадку він структурно адаптується до постійного болю. Усі люблять говорити про нейропластичність у позитивному ключі: як людина після інсульту знову вчиться ходити чи читати. Але ніхто не говорить про нейропластичність в інший бік. Клінічно це проявляється гіпералгезією, розширенням больової зони на абсолютно здорові ділянки тіла, а також wind-up ефектом, коли повторювані однакові подразники викликають щоразу сильніший напад.

Цей стан часто формується внаслідок тривалого і неефективно лікованого болю. Дані стверджують, що без належного системного втручання ця патологія запускає каскад важких біопсихосоціальних наслідків: від депресії, ПТСР і різних форм залежності до руйнування сімей та суїцидів. Центральна сенситизація великий предиктор провалу стандартної знеболювальної терапії.

А є потенційні речовини зі схожим механізмом, які могли б замінити ботокс?

Є деякі дослідження, про які я поки не можу розказати. Там, можливо, справді буде інновація. Загалом дослідження класне, бо показало умовний ефект — воно цікаве з погляду глобального розуміння процесів, які призводять до постампутаційного болю, і справді важливе.

Наскільки важко знаходити пацієнтів, які погоджуються брати участь у таких дослідженнях?

Дуже легко. Більшість молодих пацієнтів максимально відкриті — це такі самі люди, як ми. Середній вік у цьому дослідженні — 34 роки. Багато з них колишні цивільні, дуже легкі й відкриті в комунікації. Вони цілком готові спробувати щось нове, що може допомогти. Ти чесно говориш, що це може допомогти, а може й ні, і вони легко йдуть на контакт.

Дослідження з депресією та тривожністю

Як з’явилася ідея шукати зв’язок між психічним станом пацієнта та розвитком у нього болю?

Взагалі інновація цього дослідження була в тому, що досі не було настільки глибинних й актуальних даних щодо зв’язку фантомного болю та залишкового болю в кінцівці з депресією та тривожністю, тобто що чому передує.

Наприклад, у США близько 85 відсотків випадків ампутацій — це люди з цукровим діабетом і судинними проблемами, які вже старші, проходять довгий шлях до втрати кінцівки, додатково мають ішемічні проблеми. А тут — молоді люди, в розквіті сил.

І, власне, дослідження показало, що депресія та низька якість життя підсилюють фантомний біль. Тому в контексті знеболення психотерапія та застосування антидепресантів — це якраз логічне рішення для зменшення болю в пацієнта. Водночас це пояснює, чому опіати дуже часто мають обмежений ефект або взагалі не мають ефекту при фантомному болю.

Роман Смолинець під час обстеження одного з військових, що брали участь у дослідженні. Фото: Роман Смолинець

Так само ми бачимо, що залишковий біль у кінцівці погіршує депресивні симптоми. Чому так відбувається: пацієнт, скажімо, підірвався на міні, ампутували кінцівку, були часті хірургічні втручання — по три операції на тиждень може бути в пацієнта. І після того, як в нього вже все загоїлося, у нього вже немає фантомного болю, він на етапі реабілітації — починається залишковий біль у кінцівці. Причини можуть бути різними, зокрема залучення нерва до рубцевої тканини, і через це він не може ходити на протезі. Пацієнт ніби пройшов уже через все це пекло, а тут за п’ять-шість місяців біль повертається, його знову оперують, він походив, за два місяці знову операція.

На практиці виходить, що залишковий біль у кінцівці набагато серйозніша проблема, ніж фантомний. Через нього пацієнти перестають бути мобільними, функціональними, дуже сильно страждає якість життя.

Тому ми маємо залучати цілісний підхід: на початку агресивно лікувати гострий біль, якісно й ефективно проводити оперативні втручання, адже від якості оперативного втручання дуже залежить розвиток та інтенсивність постампутаційного болю. Далі слідкувати, щоб не було проблем з куксою, а потім — зробити все можливе, щоб у пацієнта не було залишкового болю в кінцівці.

І це вимагає, в першу чергу:

• компетентної роботи хірурга, який працює з постампутаційною кінцівкою;
• лікаря з медицини болю;
• протезиста;
• лікаря фізичної та реабілітаційної медицини;
• фізичного терапевта;
• психотерапевта.

Мультимодальний протокол

У нещодавньому дослідженні всі учасники приймали антидепресанти й відвідували терапію. Наскільки це поширена практика при ампутаціях і травмах?

Так сталося, що ви говорите з людиною, яка створила цю практику в Першому територіальному медичному об'єднанні міста Львова, зокрема в Unbroken. Коли я починав роботу у сфері медицини болю, я почав зі створення системного протоколу. Бо якщо ти хочеш щось масштабувати, особливо в таких структурах, як лікарні, потрібні загальні правила для всіх. Одного спеціаліста чи навіть команди на всіх не вистачить, а пацієнтів дуже багато, тому треба чіткі правила взаємодії для кожного лікаря.

Моя ідея — алгоритм системного лікування болю при воєнній травмі. Я розділив пацієнтів на шість категорій і стратифікував їх за больовим синдромом. Кожен пацієнт отримував мультимодальне лікування насамперед зі скасуванням всіх наркотичних засобів. У нас були страшні проблеми з тим, що пацієнти отримували дуже велику кількість наркотичних препаратів. Ця проблема досі є в багатьох регіонах України, але в нашому госпіталі її майже немає. Опіати негативно впливають: залежність, центральна сенситизація, гіпералгезія, проблеми з ментальним здоров’ям.

У протоколі також впровадили агресивне використання регіонарної анестезії та периневральних катетерних технік — це коли ми вводимо в нерв або сплетення спеціальний катетер і протягом тривалого часу цей нерв блокуємо.

Крім того, кожен пацієнт почав отримувати антинейропатичні препарати — комбінацію габапентину з дулоксетином. Багато лікарів побачили ефективність цих ліків. Деякі препарати, про які ми говоримо, формально належать до антидепресантів, але фактично мають антинейропатичну активність. Дулоксетин — це інгібітор зворотного захоплення серотоніну й норадреналіну.

Обстеження іншого військового, що брав участь у дослідженні. Фото: Роман Смолинець

Колись, коли його відкрили, ще не було розуміння природи болю, тож його віднесли до групи антидепресантів. Але з часом багато досліджень підтвердили його насамперед як хороший антинейропатичний компонент, а вже потім — антидепресивний. Тому це дуже хороше рішення проти фантомного болю. А з двох габапентиноїдів для масштабованого протоколу я свідомо обрав габапентин: він значно доступніший за ціною, ширше наявний і має значно нижчий потенціал зловживання, на відміну від прегабаліну. Тому ми вирішили, щоб усі масштабовано використовували саме ці два препарати.

Звичайні нестероїдні протизапальні й знеболювальні препарати теж мають бути, оскільки ми маємо ще завжди справу з ноцицептивним болем — болем, який виникає безпосередньо через травму, а не через якісь негативні процеси в нервовій системі.

Психотерапію має отримувати абсолютно кожен — не обов'язково «психотерапія-психотерапія», але якась форма взаємодії з психотерапевтом. Це дуже важливо: біль посилює тривогу й депресію, а тривога й депресія посилюють больовий синдром, і навпаки. Якщо подивитися на нервові шляхи, усі вони проходять через лімбічну систему, відповідальну, зокрема, за обробку емоцій.

Також — рання фізична терапія: щоб була мобільність, швидкість, не було контрактур, тобто обмеження руху в суглобах, і кінезофобії. Бо все це неминуче призводить до центральної сенситизації, яку набагато важче вилікувати.

Тому я створив цей мультимодальний протокол, де кожен пацієнт отримує: регіонарну анестезію, периневральні катетерні техніки, антинейропатичні препарати, нестероїдні протизапальні препарати, ранню взаємодію з психотерапевтом і фізичним терапевтом та менеджмент сну.

Сенс інновації — агресивно і водночас повністю впливати на всі ланки формування болю. Це так зване battlefield-proven solution, тобто випробуване в реальних умовах рішення. І результати нашого річного дослідження довели: показники якості життя, рівня тривоги та самого болю — усе кардинально покращується.

Протези й фантомний біль

Чому до лікування фантомного болю залучають протезистів?

Ми знаємо, що є реорганізація на рівні кори головного мозку, унаслідок якої виникає фантомний біль. Через те що мозок не отримує сигналу від втраченої кінцівки та «замовкають» структури, які за неї відповідали (наприклад, за гомілку нижче коліна), найближчі структури починають надмірно збуджуватися.

Ідея в тому, що носіння протеза починає «структуризувати» цю маладаптивну реорганізацію мозку. Протез подає сигнал, що кінцівка є, і надмірне збудження зменшується, як і вплив гомункула. З часом відбуваються нейропластичні зміни, мозок адаптується — і фантомний біль зменшується. Завдяки цьому надмірне збудження сусідніх зон кори спадає, мозок адаптується до нових умов, і фантомний біль поступово зменшується. Саме на цьому принципі ґрунтується підхід деяких спеціалістів, які застосовують інноваційні хірургічні втручання, щоб зробити використання протезів максимально інтегрованим й активним.

Якщо зовсім просто: була структура — мозок її «втратив» — потім сигнал з'явився знову — і мозок адаптується.

Водночас у суспільстві існує хибне уявлення, що після встановлення протеза людина зможе безперешкодно бігати й функціонувати точно як раніше. На жаль, тривале носіння протеза у переважної більшості пацієнтів провокує вторинний хронічний біль. Найчастіше страждає поперек, адже навіть при ідеально підібраному протезі виникає біомеханічна асиметрія, змінюється стереотип ходи. Навіть декількох міліметрів асиметрії в розмірі кінцівки для цього достатньо.

Співпраця зі США

Як ви співпрацювали з американськими дослідниками?

Як я казав, коли виступав у Гарварді та на симпозіумі Міністерства оборони США: Україна має бути глобальним лідером медичних інновацій у сфері досліджень бойової травми. І людям, яким справді хочеться бачити зміни у світі, це теж цікаво. Наприклад, той же Стівен Коен — один із найцитованіших і найпродуктивніших дослідників у світі. Він багато чого змінив і створив, зокрема в медицині болю. Людям такого калібру завжди цікаво взаємодіяти з тим, що має сенс, наукову цінність і створює додану вартість.

Тобто так, їм дуже цікаво. Коен, наприклад, скоро знову приїде. Це лише перші, найслабші наші дослідження — попереду набагато сильніші. Їм багато цікаво про бойову травму, бо ця травма зовсім інша. В Іраку та Афганістані за 20 років війни було всього близько 1700 ампутацій — незрівнянно менше, ніж у нас сьогодні. І характер травм був інший: там — переважно саморобні вибухові пристрої, у нас — FPV-дрони, артилерія.

Чи відчуваєте ви на своєму дослідженні зміну політичної ситуації у США?

Ні, не відчуваю. За ці дослідження проголосували, рішення ухвалили та виділили ресурси ще за попередньої каденції — їх неможливо так просто скасувати. Скажу більше: ми легко й вільно комунікуємо з усіма представниками Міністерства оборони США, з їхніми топовими людьми. Навпаки — я відчув багато тепла на всіх зустрічах, бо людям реально цікаво дізнаватися про нашу війну.

Більше про шлях у медицині

Яким був ваш шлях до такої професії?

Якщо коротко — стандартна історія для більшості українців. Я лікар анестезіолог-реаніматолог, працював переважно з критичними пацієнтами, і намагався бути максимально корисним та компетентним на своєму місці та створити додану вартість у своїй ніші.

Люди в оборонній сфері створюють додану вартість в оборонних технологіях — у дронах чи в наземних роботизованих комплексах. Військові — у тактиці застосування, інноваціях в управлінні.

Починаючи з 2022, чим більше я працював з пораненими військовими — тим більше вивчав різні теми з воєнної медицини, в основному американські рекомендації. Так я натрапив на посібник Честера Букенмаєра і рекомендації Міністерства оборони США, як працювати з больовими синдромами після бойової травми.

Прочитавши багато статей і досліджень на цю тему, я згодом створив практичний протокол для всіх категорій пацієнтів з воєнною травмою, які до нас надходили, і стратифікував їх за типами травм. Потім зв’язався особисто з Честером Букенмаєром через Zoom і показав йому протокол. Він вже на пенсії та відпочивав десь біля Флориди, але ми з ним десь дві години обговорювали цей протокол. Я розказав йому про український контекст і ті рішення, які я пропоную. Він дав відгук і так з’явився повноцінний алгоритм системного лікування болю при воєнній травмі в Першому Територіальному Медичному Об’єднанні міста Львова.

На початках мого шляху у сфері медицини болю я дуже багато працював — могло спокійно доходити до 300 годин в місяць. Я поєднував роботу в інтенсивній терапії, операційній та власне медицину болю. Між інтенсивною практичною роботою мені вдалось пройти дуже складні відбори на стажування до найкращих світових центрів медицини болю. Це багато в чому сформувало мене як спеціаліста.

На своє перше закордонне стажування я потрапив у 2024 році до команди NYSORA й особисто до Адміра Хадзіка — фактично засновника тих стандартів регіонарної анестезії, які ми знаємо сьогодні, і того лікування гострого болю, який нам відомий. Багато в чому це стажування було фундаментальним для мене, оскільки заклало сильний вектор руху вперед та усвідомлення того, що це є золотий стандарт.

Коли вдалось оптимізувати процеси в лікарні з гострим болем, я отримав пропозицію від генерального директора створити повноцінну Клініку Болю.

Я відчував, що для того, щоб створити системний і компетентний центр, потрібно побачити, як працюють з цим найкращі. Так я подався і пройшов відбір на стажування у Японії. Там, вже під час стажування, я познайомився з президентом Японської асоціації медицини болю — Йоушіхіро Абе. Там я здобув важливі знання і розуміння, що взагалі таке компетентне лікування хронічного болю, та навчився важливих інтервенційних методик лікування болю. Після повернення до України вдалося імплементувати багато стандартів, навичок, а також багато чого навчити команду.

Фінальним штрихом, який викристалізував у мене розуміння повноцінне всіх процесів, було моє третє закордонне стажування, на цей раз до США, на яке я подався в кінці 2025 року. Протягом півтора місяця мені вдалось навчатись буквально в найкращих центрах, які собі можна уявити — Єльському, Гарвардському і Північно-Західному університетах.

Роман Смолинець на фоні лікарні при Єльському університеті. Фото: Роман Смолинець

Після останнього стажування я пріоритезував інтервенційне лікування болю як основний вид діяльності, і зараз мій фокус тільки на ньому. Мені вдалося отримати знання від найкращих спеціалістів на трьох різних континентах та принести ці знання в Україну, щоб ефективно допомагати військовим і всім, хто страждає від больового синдрому. Це стало можливим завдяки стажуванням і тому, що я організовував і продовжую організовувати місії світових лідерів у цій сфері: президента ASRA Стівена Коена, колишнього президента British Pain Society Аруна Бхаскара та одного з засновників спеціальності медицина болю, професора Себастіана Рейца зі Швейцарії.

Про плани на майбутнє

Чи плануєте подібні дослідження із залученням цивільних?

Зараз мій фокус на бойовій травмі. Щодо цивільних поки не знаю. Можливо, частково — цивільні, які постраждали від мінно-вибухової травми: зробили «скид» із дрона, умовно Mavic, десь у Херсоні чи прилетів FPV-дрон у когось. Але основний фокус — саме бойова травма, ампутації в людей через війну.

Чи очікуєте, що мультимодальний підхід стане поширеною нормою лікування в Україні?

Я ще два роки тому казав це представникам Міністерства охорони здоров’я — знаю, що робота над цим зараз ведеться. Звісно, що це має бути стандартом. Усім, хто питає, я надаю наш мультимодальний протокол. Сподіваюся, що наші рішення масштабуватимуться на різні міста, області й лікарні. Вони вимагають певних знань, тож лікарі, які їх застосовують, мають мати відповідний набір навичок. Але це не rocket science, тому все можна швидко опанувати, якщо хотіти. На базі великого евакуаційного хабу — лікарні на три тисячі ліжок — це рішення показало ефективність, і не лише суб'єктивно, а й у публікації в топовому журналі eClinicalMedicine, який входить до групи The Lancet.

Можливо, ваш хаб організовуватиме тренінги для лікарів?

Безумовно — ми вже організовуємо, і у планах ще багато тренінгів. Я вже не раз їх проводив. Власне, наша дослідницька програма в Клініці Болю почалася з того, що я організував місію Стівена Коена до Львова — на сім днів лекцій і практичних воркшопів, зі спікерами з різних країн. Ми пройшлися по всіх темах — від просунутих тем по нейромодуляції до базових ін’єкційних технік та медикаментозної терапії.

Ми постійно проводимо і дослідження, і навчання. Unbroken University та Unbroken Medical School постійно навчають людей з різних частин України. Також ми проводимо навчання для мультидисциплінарних команд з військових госпіталів та інших лікарень, які є центрами евакуацій.

Які у вас плани на майбутнє? На що ви особливо чекаєте?

Перш за все треба перемогти росіян, звісно. У цілому я чекаю на те, щоб в Україні створилося якісне середовище людей, які професійно та компетентно займаються лікуванням болю. Щоб ми могли створити середовище без болю для людей, які отримали воєнну травму, і всіх, хто страждає від хронічного больового синдрому. Щоб кожен мав реальний шанс повернутися до якісного, функціонального життя.

Бо цього досвіду в нас дуже багато, його треба правильно уніфікувати, стратифікувати та досліджувати. Україна має бути серед лідерів глобальної наукової спільноти, що досліджує бойові травми. Інновації та нові знання мають йти саме від українців, які тут з цим працюють.

Наука