За лаштунками страху. Чому наш мозок боїться горорів, а ми їх любимо

31 жовтня 2026 р. 15:43

31 жовтня 2026 р. 15:43

У літку 2026 року на екрани вийшов фільм жахів «Залаштунки» (Backrooms), який швидко став одним із найкасовіших горорів в історії кіно. Стрічка не тільки зібрала мільйони доларів у прокаті, а й здобула одночасну прихильність як критиків, так і глядачів. Здавалося б, звідки стільки галасу навколо фільму про… порожні жовті коридори? Та насправді до популярності «Залаштунків» призвело відразу кілька чинників, серед яких і сучасна інтернет-культура, і механізми страху, сформовані протягом людської еволюції.

У завершальній цього року частині «Наукової історії жахів» розповідаємо, як у нашому мозку виникає страх і чому навіть порожні приміщення можуть здаватися моторошними. А ще спробуємо розгадати парадокс: чому люди не тільки бояться, а й добровільно шукають нагоди злякатися — наприклад, переглядаючи фільми жахів.

Звідки взялися «Залаштунки» і що це взагалі таке?

У травні 2019 року на інтернет-форумі, присвяченому паранормальним явищам, анонімний користувач опублікував фотографію порожньої кімнати з таким підписом:

«Якщо ви будете необережні й випадете з реальності в неправильному місці, то опинитеся в Залаштунках, де на вас чекатиме лише сморід старого вологого килима, божевільна жовтизна, нескінченне гудіння флуоресцентних ламп і мільйони квадратних кілометрів порожніх кімнат, які можуть стати пасткою. І хай береже вас Бог, якщо почуєте, що поблизу щось є, адже воно вже точно почуло вас».

Зображення, яке запустило інтернет-мітологію Залаштунків

Bill / Bob Mazza; Wikimedia Commons

І хоча насправді цю фотографію зробили під час ремонту звичайного коридору в пересічній будівлі в американському штаті Вісконсин, її моторошна атмосфера відразу привернула увагу учасників форуму. Тисячі людей долучилися до обговорення й почали ділитися зображеннями схожих тривожних приміщень. Незабаром «Залаштунки» перетворилися на вірусний тренд, навколо якого сформувалася ціла спільнота шанувальників у всіх можливих соцмережах.

Поступово «Залаштунки» обросли власною мітологією з багатьма рівнями, кожен зі своєю естетикою і, нерідко, небезпеками. Шанувальники почали вигадувати історії, створювати відеоігри та знімати ролики про дослідження цього таємничого простору нібито на межі з реальністю. Нескінченний вигаданий світ «Залаштунків» залишає вдосталь місця для моторошних фантазій усіх охочих.

Рівень 188, «Двір вікон». Фото: Backrooms Wiki, CC BY-SA

Виходить, один користувач інтернету звернув увагу на те, що безлюдні приміщення викликають у нього дивні, суперечливі відчуття, і мільйони незнайомців з усього світу відгукнулися: «Знаєте, у мене теж». На перший погляд це може здатися колективним божевіллям. Однак люди здавна розповідали одне одному моторошні історії й створювали цілі мітології. Тож «Залаштунки» можна вважати сучасним різновидом фольклору, який народився й поширився в інтернеті.

То чому ці покинуті коридори викликають у багатьох тривогу? Імовірно, причини цього ми знайдемо в тому, як наш мозок обробляє інформацію.

Що таке страх

З погляду еволюції страх — це захисний механізм, який допомагає нам вижити. Він одночасно впливає на наші думки, емоції й на роботу всього тіла. За потреби він «бере під контроль» усі процеси: від роботи серцево-судинної й скелетно-м’язової систем до змін у поведінці, увазі й навіть пам’яті.

Реакція на небезпеку може бути надзвичайно швидкою. Навіть якщо ми цілковито захоплені якоюсь справою, щойно мозок помічає потенційну загрозу, наша увага миттєво перемикається на неї. У цього є просте пояснення: щоб вижити, уникнути травм і дискомфорту, мозок надає пріоритет цій інформації, відволікаючи нас від інших занять.

І навпаки, коли загроза минає, ми часто відчуваємо полегшення і навіть задоволення від того, що знову опинилися в безпеці. Люди та інші тварини зазвичай намагаються уникати загрозливих ситуацій. Утім, іноді готові ризикнути, якщо це потенційно принесе значну вигоду.

Ми можемо контролювати страх, але лише певною мірою, адже деякі захисні реакції виникають автоматично, без нашої свідомої участі. Ба більше, певні загрози навколишнього світу еволюція «позначила» як особливо небезпечні, тому страх перед ними можна вважати вродженим. Наприклад, немовлята можуть тривожитися у присутності незнайомців, хоча не мають негативного досвіду взаємодії з ними. А маленькі пацюки бояться запаху кота, навіть якщо ще жодного разу його не зустрічали.

Цим можна частково пояснити й виникнення деяких фобій.

Коні впізнали вовків на відео й перелякалися — але не подали виду

Чому ми боїмося (зокрема й коридорів)

Наш мозок постійно сканує середовище на наявність загроз, оцінюючи, наскільки вони серйозні й як близько перебувають. У цьому процесі беруть участь відразу кілька ділянок мозку, тож не можна сказати, що за страх відповідає лише якась одна з них.

Наприклад, якщо загроза ще далеко, ділянки фронтальної кори допомагають оцінити ситуацію та спланувати, як її уникнути. А от коли прямого контакту із загрозою уникнути неможливо, дедалі важливішу роль відіграють структури середнього мозку, пов’язані із захисними реакціями «бий, біжи або завмри».

Ще одна надважлива для переживання страху структура мозку — мигдалина. Вона бере участь у розпізнаванні загроз, формуванні емоційних реакцій і запам’ятовуванні небезпечних ситуацій. Дослідження з нейровізуалізацією показують, що мигдалина активується, коли людина лякається. Тому пацієнти, у яких ця ділянка мозку пошкоджена, слабше реагують на небезпеку, гірше розпізнають ризики та негативні емоції на обличчях інших людей.

Страх супроводжується також вираженими відчуттями у тілі. За обробку цих сигналів відповідають острівцева та соматосенсорна кора. Так різні ділянки мозку взаємодіють між собою, щоб допомогти нам бути пильними до загроз і вибирати оптимальні стратегії для виживання.

Загалом можна сказати, що реакції страху залежать від кількох чинників: раптовий переляк можуть викликати несподіваність і близькість потенційної загрози, тоді як невизначеність може викликати тривалішу тривогу. Тобто ми мимоволі здригаємося від різкого звуку, скримера у фільмі жахів або коли хтось несподівано підкрадається ззаду, навіть якщо це наш добрий знайомий.

Водночас наш мозок постійно збирає та аналізує інформацію про навколишній світ, зіставляє очікування з реальністю й намагається передбачити, що станеться далі. Завдяки цьому ми можемо завчасно помітити ознаки небезпеки й підготуватися до неї, навіть якщо сама загроза ще не очевидна.

Ба більше, одна з важливих функцій мозку та процесу навчання полягає саме у зменшенні невизначеності, адже чим більше ми знаємо про ситуацію, тим краще можемо передбачити, що станеться далі. Тому, опинившись у незнайомому середовищі, ми прагнемо дослідити його й переконатися, що нам нічого не загрожує. Якщо ж із якихось причин нам бракує інформації про те, що відбувається, ми можемо почуватися вразливими. Так виникає страх невідомого — один із найпоширеніших людських страхів. Невизначеність також може викликати тривогу — стан підвищеної пильності, коли розум і тіло напружуються, готуючись до можливої небезпеки.

Зі страхом невідомого пов’язані й інші поширені людські страхи. Наприклад, нас може лякати темрява, бо в ній ми не можемо покладатися на зір, а отже, отримуємо менше інформації і почуваємося вразливішими.

Схожим чином можна пояснити й холодок, що пробігає тілом, коли ми дивимося на зображення «Залаштунків». Офіси, басейни, парки розваг, готелі — усі ці місця асоціюються в нас із присутністю людей. На основі попереднього досвіду мозок формує певні очікування щодо них, але побачене на фото й відео цим очікуванням суперечить. Тоді ми намагаємося знайти пояснення: що сталося і чому люди покинули ці місця?

Кадр: Kane Pixels, «Backrooms — Pitfalls», 2022

Але «Залаштунки» відомі своєю таємничістю, тож чіткої відповіді, яка могла б нас заспокоїти, ми не отримуємо. Натомість ми залишаємося сам на сам із невідомістю, яку наша уява намагається заповнити припущеннями — нерідко наймоторошнішими.

Невже наш мозок не бачить різниці між реальністю і вигадкою?

І так, і ні.

Щоб сприймати навколишній світ і орієнтуватися в ньому, ми покладаємося на органи чуття, зокрема на зір і слух. Ми схильні сприймати те, що бачимо та чуємо, як реальне, адже протягом більшої частини існування людства так і було. З погляду еволюції людина відносно недавно навчилася створювати надзвичайно правдоподібні копії реальності, на які наш мозок може реагувати так, ніби все відбувається насправді.

Існує цілий спектр прийомів, які допомагають фільмам пройти своєрідну «перевірку на реальність» у мозку глядача. Один із них — використання звуку. Саундтреки легендарних горорів, зокрема «Щелеп», «Геловіну» чи «Екзорциста», спеціально створювали так, щоб посилити відчуття тривоги й напруження. Адже навіть коли ми зосереджені на зображенні, мозок продовжує обробляти звукову інформацію підсвідомо, тож вона здатна викликати страх не гірше за те, що ми бачимо на екрані.

Штучний інтелект відрізнив бойовик від фільму жахів за саундтреком

До речі, сама атмосфера кінотеатру — темна зала, об’ємний звук і великий екран — допомагає максимально зосередитися на фільмі, глибше зануритися в його події та менше відволікатися.

Дані опитувань також показують, що найстрашнішими глядачі часто вважають фільми жахів, які звертаються до поширених людських страхів. Зокрема, психологічні горори та фільми, засновані на реальних подіях, лякають їх значно більше, ніж, наприклад, науково-фантастичні. Цікаво, що надприродні жахи теж залишаються серед найстрашніших. Можливо, це пов’язано з тим, що чимало людей тією чи іншою мірою вірять у паранормальні явища, зокрема привидів, а тому сприймають такі фільми як достатньо правдоподібні. А от велика кількість насильства не робить кіно привабливішим для глядачів — деякі дослідження свідчать про протилежне.

І нарешті, оскільки люди — соціальні істоти, одним із потужних механізмів занурення у фільм є так званий опосередкований досвід, коли ми певною мірою переживаємо емоції інших. Спостерігаючи за людьми — як на екрані, так і в реальному житті, — ми можемо несвідомо переймати їхній емоційний стан, що іноді супроводжується подібними фізіологічними реакціями в нас самих. Річ у тім, що нам властиво підхоплювати емоції одне одного: згадайте, як важко втриматися від сміху, коли хтось поруч із вами регоче. І хоча з віком ми краще вчимося регулювати власні емоції, така «синхронізація» з іншими людьми не зникає повністю. Хороший фільм, незалежно від жанру, використовує цей феномен, щоб змусити глядачів співпереживати героям і вболівати за них.

Кадр: «Пила» (Saw), 2004

Отже, переляк, який ми відчуваємо під час перегляду фільмів жахів, цілком реальний. У більшості ситуацій реакції на потенційну загрозу виникають автоматично, незалежно від того, наскільки наполегливо ми переконуємо себе, що нам нічого не загрожує. Дослідження активності мигдалини показують, що реакція на страшне зображення у людському мозку виникає всього лише за 120 мілісекунд. Це настільки швидко, що префронтальна кора не встигає свідомо оцінити ситуацію й заспокоїти нас. Так проявляється вже згадана еволюційно сформована здатність мозку швидко реагувати на можливу загрозу, ще до її свідомого оцінювання.

То чому ж нас так тягне до фільмів жахів?

Одну причину виокремити важко, і, найімовірніше, кожен прихильник жанру матиме свою відповідь. Утім, дослідники виділяють кілька чинників, які можуть пояснити любов до горорів:

Задоволення, яке багато людей отримують від перегляду горорів, частково пов’язане з тим, як наш мозок реагує на страх: спочатку він автоматично сприймає щось страшне як потенційну загрозу й вмикає режим виживання, але щойно ми усвідомлюємо, що перебуваємо у безпеці, страх змінюється полегшенням і навіть задоволенням.

Саме усвідомлення безпеки відіграє вирішальну роль у нашій готовності до екстремальних розваг, адже ми навряд чи пішли б на фільм жахів, знаючи, що в залі на нас чигатимуть справжні монстри, або стрибнули б із парашутом, якби він був несправний.

Крім того, дослідження активності мозку показали , що в передбаченні загрозливих подій можуть брати участь ділянки мозку, пов’язані з винагородою. Тобто можливість передбачити моторошні події та відчуття контролю над ситуацією допомагають нам сприймати їх як розвагу, але для цього ми маємо хоча б частково бути до них готовими.

Було б помилкою вважати, що одному гормону відповідає одна конкретна емоція: наші відчуття виникають завдяки складній взаємодії різних нейромедіаторів і клітин мозку. А оскільки такі емоційні стани, як страх, збудження, азарт і ентузіазм, пов’язані з роботою одних і тих самих систем мозку, іноді вони ніби «змішуються», і страх може сприйматися як захват.

Горори створюють безпечний простір для дослідження складних тем і ситуацій, які в реальному житті становили б серйозну загрозу. Наш мозок може використовувати такі історії як своєрідний ментальний спортзал, де ми вчимося давати раду негативним емоціям — тривозі, страху, смутку. Імовірно, перегляд такого контенту може сприяти розвитку психологічної стійкості. Саме тому сьогодні говорять про потенціал фільмів жахів як допоміжного інструменту в терапії тривожних розладів.

Як ми вже знаємо, людям властиво боятися невідомого. Однак у нас також є й надзвичайно сильний механізм подолання цього страху — допитливість. Стикаючись із чимось незнайомим, ми нерідко прагнемо дізнатися про це більше, навіть якщо воно може становити небезпеку. І це логічно: що більше ми пізнаємо невідоме, то краще відчуваємо контроль над ситуацією. А це, своєю чергою, може приносити задоволення.

І в цьому, ймовірно, полягає одна з головних причин привабливості фільмів жахів: глядачі не стільки прагнуть гострих відчуттів, скільки хочуть задовольнити допитливість щодо дивного й загадкового та бодай частково відчути контроль, навіть якщо це стосуватиметься вигаданого сюжету.

Підтвердженням цього може слугувати стрімке зростання популярності фільмів про епідемії, зокрема «Зараження» (Contagion), на початку пандемії COVID-19. Люди масово дивилися такі стрічки, ймовірно, прагнучи краще зрозуміти, як виглядає світ під час масштабної катастрофи та як на неї реагує суспільство. На думку дослідників , перегляд подібного контенту міг допомогти глядачам психологічно адаптуватися до пандемії та стати більш стійкими до стресу в її розпал.

І зрештою, саме ця загальнолюдська риса — моторошна допитливість — спонукала нас уже другий рік поспіль досліджувати й розповідати вам наукові історії жахів. І саме вона спонукала вас зараз прочитати цей текст. Нам пощастило, що ми знайшли одне одного!

Дякуємо, що приєдналися до нашого моторошного маратону й підтримуєте незалежну наукову журналістику українською. До нових зустрічей!

Наука