Дослідження вказує що людське потепління зірвало новий льодовиковий період

01 листопада 2026 р. 12:08

01 листопада 2026 р. 12:08

Земна поверхня постійно змінюється під дією вогню та льоду: вулканічні виверження випалюють ландшафти, а льодовики повільно зішкрібають гірські породи. За геологічну історію планета пережила щонайменше п’ять великих льодовикових епох, включно з епізодами, коли Земля могла перетворюватися майже на «сніжну кулю».

Формально ми й зараз живемо в льодовикову епоху, але перебуваємо у відносно теплому міжльодовиковому періоді, що почався приблизно 11 700 років тому. Саме тоді зникла значна частина великої мегафауни, а крижані щити відступили. Такі теплі фази чергуються з холоднішими, коли величезні льодовики вкривають значні площі суші — саме їх у побуті називають «льодовиковими періодами» і пов’язують із мамонтами та людьми в печерах.

Нове дослідження, опубліковане в журналі Science, пропонує несподівану картину: наступний такий льодовиковий період, ймовірно, вже почався близько 2 тисяч років тому, але його розвиток перервало спричинене людиною потепління. За словами геохіміка Ніколаса Янга (Nicolás Young) з Колумбійського університету, який є першим автором роботи, все виглядало «нормально» для початку нового зледеніння — доки процес раптово не зупинився.

Про це повідомляє ScienceAlert .

Спадок гігантського льодовикового щита

У центрі дослідження — Льодовиковий щит Лорентиди (Laurentide Ice Sheet, LIS), найбільший крижаний щит плейстоцену. У період від приблизно 95 000 до 20 000 років тому він покривав значну частину півночі США та Канади. На піку свого розвитку Лорентида простягалася від Полярного кола до Іллінойсу, місцями досягаючи до 3 кілометрів товщини. За оцінками, об’єм її льоду відповідав зміні рівня моря приблизно на 80 метрів.

З часом цей гігантський щит розпався, а його невеликим, але стійким «серцем» став льодовик Барнса (Barnes Ice Cap, BIC) на Канадському Арктичному архіпелазі. Дослідники розглядають його як останній живий уламок цілої льодовикової епохи.

Як вчені «зчитували» історію льоду

Щоб відтворити хронологію льодовика Барнса, команда використала два основні типи польових даних, спираючись на атомні методи датування. Вони аналізували різні типи гірських порід, вимірюючи в них вміст космогенного берилію-10 — ізотопу берилію, який утворюється, коли космічне випромінювання від вибухів зірок бомбардує поверхню Землі.

Коли льодовик наступає і вкриває каміння, потік космічних променів блокується, і накопичення берилію-10 припиняється. Коли лід відступає і породи знову оголюються, ізотоп починає накопичуватися знову. Таким чином, концентрація берилію-10 працює як своєрідний «лічильник часу» для оголених скель.

Другий тип даних — рештки давньої рослинності, що з’явилися на поверхні в міру відступу льодовика Барнса. У цих зразках вчені вимірювали вміст вуглецю-14, радіоактивного ізотопу з добре відомою швидкістю розпаду. Після загибелі рослина перестає обмінюватися вуглецем з атмосферою, і «годинник» вуглецю-14 запускається. Так дослідники змогли визначити, коли саме ці рослини були поховані під льодом і коли знову опинилися на поверхні.

Початок нового зледеніння — і його зрив

Об’єднавши ці дані, науковці відтворили ланцюг кліматичних змін. Найвищі температури нинішнього міжльодовикового періоду, голоцену, в північних широтах, ймовірно, припали на 11 000–10 000 років тому. Це пов’язують із підвищеною сонячною інсоляцією через зміни орбіти Землі — так звані цикли Міланковича.

У наступні тисячоліття клімат загалом охолоджувався, але Лорентида продовжувала танути. Її поверхня опустилася настільки низько, що щит уже не міг ефективно нарощувати масу, і його поведінка «розсинхронізувалася» з кліматом. Приблизно 3 600 років тому льодовик Барнса був меншим, ніж сьогодні, і залишався на цьому мінімумі до близько 2 000 років тому.

Саме тоді, за оцінками дослідників, він знову почав розширюватися — це й було зародженням наступного зледеніння. Іншими словами, Земля вже стояла на порозі нового льодовикового періоду.

Однак цей процес не встиг розгорнутися. За словами авторів, починаючи з 1960-х років зростання літніх температур, пов’язане з діяльністю людини, змінило баланс маси льодовика Барнса. Він досяг свого історичного максимуму приблизно у 1960 році, після чого почав втрачати лід швидше влітку, ніж встигав його накопичувати взимку.

Роль антропогенного потепління

З того часу, зазначають дослідники, втрати льоду льодовиком Барнса «майже повністю» пояснюються підвищенням літніх температур. Подібні процеси спостерігаються й на інших льодових шапках Канадської Арктики та Північної Атлантики. Це наслідок зростання концентрації парникових газів в атмосфері, яке триває щонайменше з середини XVIII століття.

Саме тоді, близько 1750 року, промислова революція почала суттєво забруднювати атмосферу викидами вуглекислого газу та інших парникових газів. Парадоксально, але це сталося на тлі найхолоднішого століття так званого Малого льодовикового періоду — відносно прохолодної епохи в недавній історії, найхолодніша фаза якої тривала приблизно з 1780 до 1880 року.

Кліматичні моделі, на які посилаються автори роботи, свідчать: за нинішніх сценаріїв потепління залишки Лорентиди — льодовик Барнса чи будь-яка його майбутня форма — повністю зникнуть. Це буде остаточне завершення історії одного з найбільших крижаних щитів планети.

На думку Янга, це означає, що те, що раніше було «надзвичайно природним і передбачуваним явищем», тепер фактично зникло: людська діяльність не лише змінює клімат, а й, імовірно, перервала природний цикл льодовикових періодів.

Наука