Два літературні Августи наприкінці гарячого серпня

23 серпня 2026 р. 13:22

23 серпня 2026 р. 13:22

Наприкінці спекотного серпня у мене виникла ідея написати про письменників на ім’я Август. Давно мав намір розповісти про двох із них. Для перевірки я попросив ChatGPT назвати найвідоміших авторів, яких звали Августами, — і першим у списку виявився Стріндберг.

Це підтвердило слушність задуму, бо саме він і був у давніх планах. Адже безперечний класик шведської літератури нині відомий мало кому з читачів, на відміну від Сельми Лагерлеф, яку знають принаймні завдяки Нільсу та його розумному гусакові. Хоча її творчість зовсім не обмежується цією географічною казкою, яку свого часу написали на замовлення Національної спілки вчителів народних шкіл.

Однак у списку батьків шведської літератури першим іде таки Август Стріндберг (1848–1912), усі біографії якого починаються з визначення «основоположник сучасної шведської літератури та сучасного театру».

Примітно, що українського читача зі шведським нині класиком, а понад століття тому — сучасником познайомила одна з перших українських феміністок Наталія Кобринська у критичному нарисі 1901 року під простою назвою «Август Стріндберг». Стаття починається словами: «Август Стріндберг належить до тих авторів, яких по теорії Ломброзо можна зачислити до геніально-божевільних». Доволі розлогий нарис описує хитання письменника між крайнощами, й це збігається з реаліями його біографії. Літератор захоплювався окультизмом та езотерикою (під впливом відомого шведського філософа-духовидця Еммануїла Сведенборга). У 1890-х Стріндберг пережив тяжку особисту та психічну кризу, яку називають «інферно-кризою». Її супроводжували манія переслідування та галюцинації; цей період завершився зверненням по медичну допомогу. Стріндберг симпатизував то соціалістам, то анархістам, пробував себе в живописі, фотографії та навіть алхімії.

Ознайомитися з найвідомішим твором автора — романом «Червона кімната», присвяченим життю стокгольмської культурної богеми, можна в сучасному виданні. 2025 року видавництво «Ще одну сторінку» перевидало роман, а 2024-го — збірку оповідань «Нікуди не дінешся». Ці твори в чудовому перекладі Ольги Сенюк вийшли однією книжкою ще 1983 року в серії «Вершини світового письменства». Сучасна анотація роману звучить доволі знайомо для критичного читача: «Головний герой роману «Червона кімната» — молодий чиновник Арвід Фальк, який раптом збагнув, що його покликання — література, тож намагається знайти своє місце серед «красного» письменства. Проте доволі швидко розчаровується.

Життя відкриває перед ним той факт, що здобути почесті та визнання суспільства можуть лише посередності. Замість ідеалів і справжньої літератури — лише розмови літературно-мистецької братії в ресторанній залі, прозваній «Червоною кімнатою».

Олег Король, перекладач із кількох мов, зокрема й шведської, на запитання, чим Стріндберг мав би зацікавити нашого сучасника, відповів так: «Передусім актуальністю. Кінець позаминулого й початок минулого століть, названі епохою Стріндберга і Лагерлеф у шведській літературі, позначено виразним переходом від старого світу до нового, швидким розвитком науки і кризою традиційних цінностей. […] На цьому тлі Стріндберг майстерно зображав темні й складні сторони людської душі та її злам, тривожив, спонукав до сумнівів і пошуку нових сенсів життя. […] Читаючи твори Стріндберга, зіставляєш психологічні драми тодішньої й нинішньої людини в тодішніх і нинішніх умовах».

Варто додати, що видавництво «Ще одну сторінку» опинилося серед потерпілих під час серпневої атаки російської балістики на українську поліграфію, тож підтримка читачів буде для нього актуальною як ніколи.

Другий літературний класик, Август Шеноа (1838–1881), напевно, відомий українському читачеві ще менше — якщо він не балканіст чи кроатист. Утім, це «батько хорватського роману» та один із найвідоміших представників хорватської літератури.

Як це інколи буває в культурі, видатний представник національної літератури не був етнічним хорватом. Хоча майбутній класик і народився в Загребі, що входив тоді до Габсбурзької імперії, але батько його був німцем, а мати походила зі словацької родини.

Утім, у Клаптиковій імперії з національним питанням усе було складно. За поширеною біографічною версією, дід Августа Шеноа походив із чеського середовища й згодом германізував написання імені та прізвища. Однак документальне підтвердження цієї деталі є сумнівним.

Вивчившись на юриста, майбутній класик вирішив піти в літературу. Повернувшись до Загреба, Шеноа працював у редакції Pozor, був драматургом Хорватського земського театру, міським нотарем і сенатором, а з 1874 року й до смерті редагував часопис Vienac. Написав понад десяток романів, переважно історичних. Першим став виданий 1871 року роман «Золото ювеліра» (або «Золото злотника», букв. Zlatarevo zlato) з історичною картиною Загреба наприкінці XVI століття, в епоху правління імператорів Максиміліана ІІ та Рудольфа ІІ. А найвідомішим твором Шеноа став роман «Селянське повстання» (або «Селянська буча»), присвячений повстанню Матії Губеця, який і нині є національним героєм Хорватії.

Історичні події найвідомішого в історії країни антифеодального повстання 1572–1573 років Август Шеноа описав у стилі, який тепер, напевно, назвали б вальтерскоттівським. Сучасного читача можуть і втомити розлогі діалоги героїв роману, та й картина подій розгортається доволі повільно, бо всупереч назві увагу автора зосереджено не на батальних сценах, а на феодальних інтригах, які, власне, й спричинили криваві заворушення. Натомість поціновувачів історії він може й зацікавити точною деталізацією, описом побуту феодалів і селян. Щодо цього Шеноа впорався на відмінно.

Наприклад, в одній зі сцен роману можна було запідозрити письменника в історичному ляпі: дівчата-селянки там на панщині сапали кукурудзу. «Яка кукурудза могла бути у XVI столітті?» — міг би спитати прискіпливий читач, і помилився б: якраз у той час ця культура й починала свою ходу Старим світом.

У фінальній частині «Селянської бучі» події розгортаються вже активно й очікувано закінчуються жахливою стратою Губеця на головній площі Загреба — коронацією полоненого «селянського короля» розпеченою залізною короною. Півтора століття по тому, 1936 року, на основі цих самих подій інший хорватський класик, Мірослав Крлежа, напише свій видатний і досі не перекладений українською мовою поетичний цикл «Балади Петриці Керемпуха» (до речі, Август Шеноа, маючи кілька творчих псевдонімів для публіцистики, використовував і псевдо «Петриця Керемпух» — за іменем фольклорного співака балад, менестреля).

Щодо українського видання «Селянського повстання», то роман побачив світ лише раз, 1957 року. Але переклали його не з оригіналу, а з російського перекладу (таке нерідко практикували в перші повоєнні десятиліття). Інших творів Шеноа не видавали українською навіть у такому форматі. І це доволі несправедливо, адже саме він став першим хорватським (і взагалі південнослов’янським) перекладачем Тараса Шевченка, опублікувавши 1863 року його вірш «Розрита могила» у часописі Naše gore list, який виходив у Празі (знову ці парадокси Клаптикової імперії). Є версія, що саме він переклав і вірш Кобзаря «Нащо мені женитися?». А редагуючи вищезгаданий літературний часопис, сприяв публікації в ньому й інших перекладів Шевченка. Отже, було б цілком справедливо побачити колись виданим українською повноцінний переклад принаймні одного роману Шеноа.

Політика