Останнє бойове завдання досвідченого будівельника

15 червня 2026 р. 12:56

15 червня 2026 р. 12:56

Майже 40 років трудового стажу, більшість з яких на будівництві – у Володимирі й нині стоять будівлі, у які вкладені його праця, сила й душа. Це дев’ятиповерхівка біля гуртожитку педколеджу, спецшкола обласної ради, будинки у колишньому парку Гагаріна. Його руки вміли все: вставляти вікна та двері, накривати дахи, укладати бруківку, зокрема завжди з гордістю згадував викладену бруківку у вигляді вишиванки у парку Слов’янському та облаштовану територію біля пам’ятника княжичам Данилу та Васильку.

Про таких кажуть – майстер золоті руки. А він просто добросовісно та професійно виконував свою справу, не чекаючи гучних слів чи похвали. Робота будівельника вимагала витривалості, сили й здоров’я.

Сержанту номеру обслуги першого взводу другої мінометної батареї мотопіхотного батальйону 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого Володимиру Пойді (позивний «Сват», що означає – поважний) було майже 57, коли отримав повістку. Дружина Оксана згадує: спершу чоловіка навчали на водія, але на сході став мінометником. Так будівельник, який усе життя зводив і творив, вирушив туди, де довелося боронити рідну землю від руйнування.

Володимир Пойда народився 26 квітня 1967 року у селі Білин Ковельського району. У сім’ї зростав разом зі старшою сестрою Надією. Батько працював на залізниці, мама – у колгоспі. Змалку Володимир зрозумів: нічого у житті не дається легко, хліб і повага до людини здобуваються важкою працею. Після школи пішов працювати на залізницю. Потім була армія. Службу проходив у Туркменському військовому окрузі – у місті Термез, через річку з Афганістаном, де йшла запекла війна.

«9 травня призваний на строкову службу, і саме у цей день через десятки років чоловік пішов на останнє бойове завдання », – розповідає дружина Оксана.

У ті роки в Туркменії готували солдатів радянської армії до війни в Афганістані. Щодня поруч були тривога та невідомість. На щастя, Володимир туди не потрапив – їх залишили у частині навчати новобранців. Два роки служби минули без відпусток, без батьківських посилок. Повернувшись додому, працював на будовах, у лісгоспі.

«Ми познайомилися, коли я після педучилища, приїхала за направленням у його село працювати вихователькою у дитсадку, – згадує Оксана. – Через півтора року одружилися. У 1992 році народилася донька Наталія».

У 90-ті роки у селі перестав працювати дитадок, Оксана потрапила під скорочення і з донькою переїхала у Володимир до батьків. Чоловік певний час працював у Ковелі. Потім перебрався до сім’ї та влаштувався на ТзОВ «Завод будівельних конструкцій».

Працював багато років сумлінно, заслуживши повагу керівництва та колег. Сім’я поповнилась ще однією донечкою – Юлією. Згодом Володимир перейшов на ПП «Ліски-буд». За працелюбність, відповідальність і вміння вести за собою його призначили бригадиром.

«Для мене, – каже дружина, – він був усім: чоловіком, другом, порадником та помічником. І в одну мить усе це зникло. Життя несправедливе, коли забирає таких людей. Він був люблячим, щедрим батьком. Дуже переживав, коли доньки хворіли, чи у них щось не вдавалося. І щиро радів їхнім успіхам. Підтримував, як міг, намагався дати все, аби росли в любові та достатку. Заради сім’ї працював без відпочинку, не шкодуючи сил».

Володимир не закінчував спеціальних навчальних закладів, але в будівництві розумівся не гірше за тих, хто мав дипломи. Досвід, набутий роками, й природне чуття справи робили його справжнім фахівцем. До його думки прислухалися, бо умів бачити те, що не завжди помічали інші, знаходити правильні, інколи нестандартні рішення, що обдумувалися упродовж ночі. Він жив роботою.

«Чоловік не любив свят, бо не знав, куди себе подіти. Відпочинок, що приносив йому задоволення, – риболовля та мисливство. Як тільки випадала нагода, з друзями їздив на річки та озера. Там відпочивав від щоденної метушні та фізичної втоми. Серед води, очеретів і лісової тиші набирався сили. А в сезон полювання йшов до лісу, який любив та знав ще змолоду. Любив природу не заради здобичі чи азарту, а за можливість побути наодинці з думками, послухати тишу, відчути спокій.

18 березня 2024 року Володимир отримав повістку. Спочатку на полігоні проходив підготовку. Згодом у складі підрозділу вирушив у район бойових дій – Куп’янський.

«У відпустку приїхав через рік та місяць, – зі смутком згадує Оксана. – Тоді так гарно цвіли вишні. Його раді були бачити рідні, куми, сусіди, колеги. За нього раділи побратими. У ці дні святкували Великдень, провідну неділю та його день народження. Ніхто й подумати не міг, що ця зустріч остання».

У ті дні він поспішав вирішити усі справи, зустрітися з друзями, відіспатися. А вже 3 травня родина знову проводжала Володимира на війну. З тривогою, молитвою й надією, що незабаром повернеться додому живим. Та доля, на жаль, розпорядилася інакше.

9 травня він заступив на останнє бойове завдання. 30 травня 2025 року ще спілкувався з рідними та обіцяв передзвонити щойно з’явиться можливість. Наступного дня зв’язок обірвався. Це сталося в районі населеного пункту Вільшана Харківської області.

Зі слів побратимів, напередодні ворог скинув листівки з вимогою здатися. Та коли зрозумів, що погрози не подіяли, почав інтенсивно обстрілювати позиції. Одна з мін зруйнувала бліндаж. Основний удар припав на Володимира. Хлопці намагалися врятувати, але поранення виявилося вкрай важким. В останні миті він усе розумів. І, як розповідають побратими, мовчазним поглядом ніби попрощався – без страху, з гіркою тишею людини, яка до кінця виконала свій обов’язок.

«Я постійно чекала на дзвінок, сподівалася, що, імовірно, через обстріли немає зв’язку, оскільки розуміла, де знаходиться чоловік, – тихо згадує Оксана. – 9 червня, у двері подзвонили. Коли відчинила, побачила представників ТЦК…»

Відтоді почалися довгі дні невідомості. Статус «зниклий безвісти» розривав серце. Жінка шукала будь-яку інформацію, телефонувала до командування, але нічого конкретного не почула.Лише згодом, коли повернули особисті речі Володимира разом із телефоном, знайшла контакти побратимів. Додзвонилася до одного з них – Андрія, котрий розповів, як воював її чоловік, і кілька разів вибачався, що не вберіг його. 10 вересня стало відомо, що тіло вдалося евакуювати.

«Я буду вдячна до кінця днів Андрію з Тернополя та Олександру з Кропивницького, які були з Володею у той фатальний день, за людяність, розуміння та повагу, – говорить Оксана. – Вдячна усім, хто причетний до повернення додому чоловіка, батька, брата. Хто зробив все можливе у тих пекельних умовах, аби він не залишився там, а був гідно похований і знайшов душевний спокій».

Володимир запам’ятався добрим, відповідальним, надійним, до якого люди тягнулися. Знаходив спільну мову як з молодими, так і старшими. У війську до нього особливо горнулися молодші бійці: бачили в ньому мудрість, опору, спокій і батьківську турботу. Дзвонили навіть тоді, коли перебував у відпустці, бо знали: вислухає, підтримає, допоможе. Він ніколи не відмовлявся йти на позиції, навіть коли міг залишитися осторонь. «Знав особисто, був порядним військовим», – написав побратим у соцмережах.

«У перші місяці після загибелі часто снився, і сниться дотепер, – каже Оксана. – А напередодні сороковин бачила особливий сон: ніби ми обоє вдома, я ділюся планами на середу, а чоловік, усміхаючись, відповідає: «Ще й я їду… »

23 листопада 2025 року Володимир Пойда знайшов вічний спочинок на Федорівському кладовищі, неподалік Алеї Слави.

«Я не хотіла ховати його там, разом з усіма, – говорить Оксана. – Моє місце поруч із ним. Та й він ніколи не прагнув бути героєм, тим більше такою ціною…»

Воїн нагороджений медаллю «Ветеран війни – учасник бойових дій».

Жанна БІЛОЦЬКА, VSN

Волинські