«Попри втрату кінцівок, ні про що не шкодую»: історія ветерана Івана Груя

05 жовтня 2026 р. 13:23

05 жовтня 2026 р. 13:23

«Навіть пекло виглядає не таким жахливим, як те, що робилося під Бахмутом. З пекла, напевно, легше вибратися живим, ніж звідти. У тій м’ясорубці загинуло багато хлопців, чимало зникли безвісти», –каже ветеран російсько-української війни Іван Груй із Устилуга на позивний «Грут».

За роки служби йому довелося пройти через найгарячіші ділянки фронту. Бахмут, Лиманський напрямок, Ізюм, Куп’янщина… Бої, штурми, обстріли, евакуації, загибель побратимів. Одне з поранень стало для Івана найтяжчим – лікарям довелося ампутувати обидві ноги. Але навіть після цього він не говорить про свій військовий шлях із жалем. Каже: якби довелося прожити ці роки ще раз, багато чого зробив би так само. Бо знає – був потрібен побратимам і робив те, що міг, для захисту держави.

Війна для нього не закінчилася й після повернення до цивільного життя. Разом із побратимом Валерієм Костюком Іван створив громадську організацію «Підтримай Героїв». Тепер його фронт – допомога тим, хто повертається з війни, родинам загиблих і зниклих безвісти та тим, хто досі воює на передовій.

Історія, яка почалася з автобуса до Польщі

До повномасштабного вторгнення Іван переважно їздив до Польщі. Свого часу пробував себе і в шахтарській професії. А саме за кордоном почалася ще одна важлива історія його життя – історія кохання.

Олену Іван знав майже з дитинства. Вона була старша за нього на кілька років і колись жила неподалік. Згодом вийшла заміж, народила двох синів – Валерія та Юрія. Подружнє життя не склалося, жінка розлучилася.

Одного разу доля звела Івана й Олену в одному автобусі, яким їхали до Польщі. Люди, які були знайомі не один рік, раптом побачили одне одного зовсім по­іншому. Так давнє знайомство переросло у кохання. Згодом Іван та Олена одружилися. У них народився син Тарас.

«Я ніколи не ділив дітей на своїх і чужих. Не намагався замінити Оленчиним синам батька, бо він у них є. Натомість став хорошим другом, порадником, людиною, на яку завжди можна покластися», – розповідає чоловік.

Старший син Олени – військовослужбовець. Певний час вони навіть воювали разом з Іваном, щоправда, у різних підрозділах. Молодший навчається у Національній академії Державної прикордонної служби України. Колись Іван сказав Олені, що буде війна і що доведеться воювати разом із синами. Так і сталося.

Бахмут: там,  де кожен день міг стати останнім

У лютому 2021 року Іван підписав контракт із 14­ю окремою механізованою бригадою імені князя Романа Великого. Коли почалося повномасштабне вторгнення, перебував в одному з навчальних центрів. Навчання довелося перервати. За лічені дні Іван уже був на півночі країни, поблизу білоруського кордону. Звідти його підрозділ  перекинули на Бахмутський напрямок. Там побачив війну такою, якою її важко уявити людині, яка ніколи не була на передовій.

«Це було справжнє пекло, у якому вижити вдалося не всім. Нас атакували сили, які в кілька ра­зів переважали. Це була російська армія, за їхніми спинами стояли вагнерівці. Зверху накривали КАБами, мінометами, артилерією – усім, що в них було. На позиції йшли танки», – згадує Іван.

Ситуація на позиціях ставала дедалі важчою. З’являлися поранені та загиблі, закінчувалися боєприпаси. Підвезти їх під щільним вогневим ураженням було практично неможливо. Наказ був один – триматися. Одного разу на зв’язок вийшов боєць із сусідньої позиції. Там були поранені. Побратим повідомив, що просто на них рухається БМП, а засобів, щоб її зупинити, вже не залишилося. Просив допомоги. Часу на роздуми не було. Іван узяв РПГ і здійснив постріл у бік ворожої бронетехніки. Влучив поруч. Після цього БМП розвернулася в його бік, відкрила вогонь, випустивши боєкомплект, тим самим відволікши вогонь від побратимів».

«Тоді мені здавалося, що вона стріляла по мені дуже довго. Ті кілька хвилин стали для мене цілою вічністю. Але поранені хлопці з сусідніх позицій залишились живими», –пригадує ветеран.

Саме тоді Іван отримав перше бойове поранення – у спину та ногу. Попереду були лікування, відновлення і довгі місяці реабілітації. Після одужання повернувся у стрій. Тим часом підрозділ уже перекинули на Лиманський напрямок.

«Не можна дозволити страху керувати тобою»

Розповідаючи про війну, Іван насамперед говорить про страх. Не тому, що його не було. Навпаки – він добре знає, що страх на війні природний. Але, переконаний чоловік, найважливіше – не дозволити йому керувати собою.

«Усі бояться, і це нормально. Але не потрібно дозволяти страху керувати тобою. Коли страх управляє людиною, вона стає розгубленою, втрачає координацію, думки розсіюються. У такому стані легко стати жертвою. Я завжди повторював хлопцям: не бійтеся. Хтось розумів і прислухався, інші не могли цього зрозуміти», – розповідає Іван.

Водночас він наголошує: сама відвага не є гарантією того, що людина повернеться з бою живою. Війна не шкодує навіть найсміливіших.

Штурми, танки та бій в оточенні

Якось підрозділ Івана отримав наказ на штурм ворожих позицій. Попереду висунулися два танки, за ними та поруч – піхота. Один із них потрапив під вогонь противника. Весь екіпаж загинув. Другий підбили, однак його екіпажу вдалося вижити. Після цього взводу довелося повернутися на свої позиції та продовжити оборону.

Інший штурм – у Партизанському – запам’ятався зустріччю з добре підготовленими російськими десантниками. Бій був коротким, але жорстоким. Українські військові знищили противника.

Та найважче Іван згадує бій, під час якого їхній взвод потрапив в оточення.

«Не знаю, чому тоді не спрацювала дронова розвідка, яка мала відстежувати та контролювати ситуацію поруч. Ми пересувалися ділянкою, немов сліпі кошенята, допоки не почули свист куль над головою. Виявилося, що росіяни відстежили наше пересування і взяли  в оточення», – роз­повідає ветеран.

Зав’язався бій. Дев’ять його побратимів не вийшли з того бою. Серед них був і капітан Желізний – командир. Хлопці й досі вважаються зниклими безвісти. Ще кілька бійців отримали поранення.

Говорячи про бойові будні, Іван торкається теми полону. Каже, страху потрапити не мав. Не тому, що не розумів небезпеки, а тому, що на тих ділянках фронту, де воював, ситуація була іншою. «Або ти їх, або вони тебе. Іншого варіанту немає», – говорить він.

А після випадку з розвідниками, які зникли безвісти під Ізюмом, у полон нікого не брали. Хлопці пішли на розвідку і не повернулися. Побратими до останнього сподівалися, що ті живі. Навіть якщо потрапили в полон – головне, що живі. Згодом стало відомо про їхню загибель. Лише одному з бійців, який отримав поранення руки, вдалося перепливти річку і повернутися до своїх. Після цього, каже Іван, про можливість брати у полон росіян навіть не йшлося.

Останній бій – Петропавлівка

Останній бій Іван прийняв у селі Петропавлівка Куп’янського району. Ворожі позиції були майже поруч. Між перестрілками у їхній окоп прилетіла граната. Вибухом Івану відірвало одну ногу. На другій сильно травмувало п’яту. Навіть зараз дивується, як побратимам вдалося так швидко його евакуювати. Далі були лікарні Харкова, Києва, Тернополя та Володимира. Понад рік трива­ли лікування, відновлення, протезування та реабілітація. Але через ускладнення лікарям зрештою довелося ампутувати й другу ногу. Сам Іван говорить про це напрочуд спокійно.

«Я розумів, що ноги не відростуть, а жити потрібно», – каже він. Коли в лікарні запропонували допомогу психолога, відмовився. Дружині зателефонував майже одразу. Сказав, що отримав поранення, але все добре. Та Олена вже знала правду – їй розповів старший син. Насправді стан Івана був критичним. Окрім втрати кінцівок, отримав внутрішні поранення. Лікарі давали йому лише близько десяти відсотків на життя. Про пережите нагадує великий шрам на животі.

«Бог дав мені на життя. І я живу. Намагаюся працювати, підтримувати побратимів. Разом з Оленою виховуємо сина, який ходить до школи, підтримуємо старших дітей», – говорить Іван.

Фізична втрата кінцівок виявилася не єдиним випробуванням. Після ампутацій чоловіка мучили фантомні болі. Спочатку вони були настільки сильними, що був змушений постійно приймати знеболювальні. Згодом зрозумів, що починає залежати від препаратів.

«Ледь наркоманом не став, – каже він. –  Але тішуся, що сам, без сторонньої допомоги, усвідомив це і поступово вийшов із цього стану». Фантомні болі нікуди не зникли. Вони й досі нагадують про себе. Але Іван навчився з ними жити.

Його війна триває

Нині Іван Груй – співзасновник громадської організації «Підтримай Героїв». Разом із побратимами та іншими членами ГО допомагає ветеранам, які повертаються з війни, родинам загиблих та зниклих безвісти. Підтримує тих, хто проходить складний шлях після фронту. Можливо, саме тому його власний досвід тепер потрібен не менше, ніж тоді, коли тримав зброю в руках. Бо він знає, що таке повер­татися з війни. Знає, як це – починати життя заново. І знає ціну слова «побратим».

«Я ні про що не жалкую. Бо зробив усе, що в моїх силах, задля порятунку побратимів – коли потрібно було когось евакуйовувати, заступати замість нього на позиції. Не шкодую, що нищив ворога, який прийшов нас убивати. І про поранення не шкодую, бо залишився живим, коли багато хлопців не повернулися», – говорить Іван Груй.

Жанна БІЛОЦЬКА

Волинські