Морпіх Андрій Кузьмін: три роки російського полону, втрата 40 кг та катування за розплющені очі

05 липня 2026 р. 14:38

05 липня 2026 р. 14:38

Морський піхотинець Андрій Кузьмін спочатку стримано говорить про жахіття, які йому довелося пережити в російських катівнях. Його слова часто перериваються паузами, а біль на обличчі та в очах красномовно свідчить про перенесені страждання. Розмова з військовим була опублікована на офіційному сайті Житомирської міської ради. З моменту обміну Андрія минуло 344 дні. Попри місяці реабілітації, відновлення та переосмислення пережитого, боротьба з наслідками полону триває, як і непростий шлях повернення до самого себе. День повернення додому, 23 липня 2025 року, Андрій називає своїм «третім днем народження». Другим таким днем він вважає той, коли вижив під час оборони «Азовсталі». Три роки та тридцять вісім днів, проведені у ворожому полоні, він описує як «час, викреслений з мого життя», оскільки те, що відбувалося там, неможливо назвати життям. До повномасштабного вторгнення Андрій Кузьмін проживав у Херсоні. До лав 36-ої окремої бригади морської піхоти він долучився ще до початку великої війни. «У 2020 році підписав контракт. Мені тоді 49 років було. Елітні війська... Здав на берет морського піхотинця, пройшов смугу перешкод — все як належить», — згадує військовий. З 2020 року Кузьмін брав участь у ротації біля Маріуполя, зокрема в селі Водяне. Далі слідувала оборона «міста Марії», що включала Волонтерівку, Маріупольський металургійний комбінат і, зрештою, «Азовсталь». Після 86 днів запеклих боїв надійшов наказ вийти з «Азовсталі» задля збереження особового складу. 17 травня 2022 року Андрій потрапив у «почесний полон» (як він сам називає цей стан). Тоді ніхто з тисячі військових – оборонців «Азову» – не міг уявити, скільки триватимуть дні катувань, болісного очікування, невідомості та нав'язливої ворожої брехні про Україну та їхню долю. Для багатьох ця боротьба триває й досі. Усі етапи російського полону, включно з ротацією та обороною «Азовсталі», Андрій пройшов разом зі своїм племінником. «Господь допоміг. Нас разом і обміняли. Під час полону не бачилися останніх вісім місяців, це коли у Бійську перебували. Там камерний режим був, і ми в різних камерах були. В камерах від двох до десяти людей сиділи. А коли перекличка була, то намагалися почути, де хто... Я намагався почути, де він. Але не чув, бо там 4 чи 5 поверхів було...», — розповідає морпіх. Маршрут етапування, який вони з племінником пройшли разом з іншими українськими захисниками, включав Оленівку, Горлівку, Торез та Бійськ. За час перебування в полоні Андрій втратив понад 40 кілограмів ваги. «Капуста, водичка і кашки жменька... Так годували. Я до полону важив 105 кг, а коли повернувся 60. А хлопчина знайомий після полону 45 кг був. А до полону – 120», — ділиться він. Морпіх розповів про численні випадки жорстокого поводження. «Три тижні попід руки в їдальню водили, бо через поламані ребра ходити не міг самостійно. Таким було покарання за те, що коли вони вигукнули: "Слава...", я замість потрібного їм викрикнув: "Україні слава!"», — згадує Кузьмін. Він також описує, як під час пересування до лазні полонені йшли «паравозіком» із заплющеними очима, тримаючись один за одного, з опущеними головами. Лише першому дозволяли відкрити одне око. Наглядачі стояли збоку, використовуючи шокери та спускаючи собак на тих, хто намагався розплющити очі: «І шокери, і собак спускали на тих, хто очі розплющив...». Андрій двічі втрачав свідомість під час перевірок, бачив, як «з перевірки хлопців у камеру затягувати без свідомості». Час на прийом їжі був вкрай обмежений: «За півтори хвилини треба було поїсти. Чув як наглядачі між собою сперечалися: та вони за хвилину поїдять у мене». Вихід у туалет дозволявся лише тричі на день. «Якось хлопчина не витримав і в туалет пішов. Так нас всіх покарали з це — сині були», — додає він. Українською мовою розмовляти було заборонено. «З нами капелан був полонений. Ми молилися. На вірі і молитві трималися ...», — розповідає Андрій. Окупанти влаштовували так звані «діскатєки», вимагаючи від усіх танцювати: «Включали «діскатєки» нам. "Танцуют все! " І потрібно було всім танцювати. Якщо ж хтось не танцюватиме, виведуть усю камеру і покладуть. Такі приколи були в наглядачів». Під час допитів застосовувалися тортури: «…Та це ще таке...Під час допитів пальники в хід пускали». Щоб зберегти розум, Андрій «рахував вікна, цвяхи, щоб зрозуміти, що кукуха не їде». Постійною складовою полону була російська пропаганда та брехня: «І ця постійна російська пропаганда і брехня. «Вас кинулі. Ви нікаму нє нужни. Ми гатові вас паменять. Но Україна не хочет…»». У червні 2025 року в Бійську Андрій відчув наближення обміну. «....Прізвища називають. 11 чи 13 чоловік. На вихід. В лазню повели. Там я і зустрівся знову з племінником. За звичай, на лазню давали до 5 хвилин. А тут і підстриглись, і поголились. Спочатку було подумали : етап буде знову.... А потім перевірили, чи слідів побиття на нашому тілі не лишилося. Перевдягагли. Ну все. Напевно, обмін», — згадує він. З Бійська хлопців везли в автозаку близько п'яти годин, потім літаком, куди звезли бійців з інших місць утримання. Очі та руки були обмотані скотчем, дороги не було видно. Проте Андрій відчув запах моря та піску, що для морпіхів має особливе значення. «Це Крим, — подумав. — Це точно Крим». Далі шлях пролягав через Гомель до кордону з Чернігівською областю. Ступити на рідну землю після трьох років полону для воїна було надзвичайно емоційним моментом. «Сльози стримати не міг. Та й ніхто не міг. Цілували землю...», — розповідає Кузьмін. Під час поїздки автобусом він бачив, як прості українці зустрічали їх уздовж доріг, дорослі та діти з прапорами. «Це дуже зворушливо було для нас. Україна непереможна», — ділиться він. Їх зустрічали дівчата та побратими з морської піхоти. Одна молода дівчина підійшла і дала телефон. Андрій набрав номер дружини: «Ой, крик, сльози щастя в слухавці! І дівчинка, що з телефоном, теж плаче». Найбільше Андрій хотів простого українського хліба. «…Я відразу цілу буханку з'їв...», — зізнається він. Перший етап відновлення морпіх проходив у Немирові, де протягом 10-денного «карантину» колишні полонені проходили медичні огляди, відновлювали документи та поступово звикали до звичного життя. «Ми в перший чи другий день, як приїхали туди, то з племінником замовили доставку їжі. Халву, згущенку, багато-багато всього... Солодкого тоді захотілося. Лікар як побачив: "Хлопці, вам не можна! Що ви робите? Треба поступово". А ми йому жартома: «Та все нормально буде! У нас тепер організм молодий, очистився від зайвого в полоні». Після цього відбулися довгоочікувані обійми з найріднішими — дружиною та сином. І, що стало несподіванкою, перша зустріч з онуком. «У мене ж онук народився. Богданчик... А я в полоні цього і не знав...», — з хвилюванням розповідає Андрій. Полон, за його словами, ще довго не відпускає навіть після перетину кордону.

Житомирські