Від Донецька до Прикарпаття: як франківський режисер Віктор Манжос знайшов свій голос і створив театральну студію (ФОТО)

21 серпня 2026 р. 20:51

21 серпня 2026 р. 20:51

Колись його дім був у Донецьку. Потім були вимушений переїзд, Дніпро, Чернівці, нові люди, театр і зрештою Івано-Франківськ. Саме тут Віктор Манжос створив театральну студію Scena — місце, яке називає своїм “дитям” і частинкою власної душі. У розмові з “Галкою” він розповів, як переїзди змінювали його життя, як театр допоміг вийти із замкненості та чому сьогодні він хоче створювати простір, де люди можуть бути вільними, розкриватися і знаходити себе.

Місто, яке залишилося всередині

Віктор народився і виріс у Донецьку. До 2014 року його життя було звичайним, без особливих потрясінь.

Він займався карате, мав синій пояс, навчався на журналіста. Щоправда, журналістика як професія його особливо не захоплювала. Значно більше подобалося радіо, де він почав працювати ще студентом. Саме радіо стало його першою роботою. Тоді Віктор ще не знав, наскільки важливим для нього стане голос.

“В цілому все безхмарно гарно було, допоки не почалася війна”, — згадує він.

У 2014 році життя довелося розділити на “до” і “після”. Донецьк залишився позаду. Віктор разом із батьками виїхав до Дніпра. Це не було рішенням, яке він прийняв тому, що захотів змінити місто. Його просто змусили поїхати через початок бойових дій росією у нього вдома. І саме тому переїзд виявився значно важчим, ніж звичайна зміна місця проживання.

“Коли без твоєї волі тебе змушують кудись пересуватися, потім — залишається відчуття порожнечі”.

Разом із домом Віктор на певний час ніби втратив і себе. Він замкнувся, відійшов від людей, жив у власній шкаралупі. Тоді він ще не знав, що саме мистецтво згодом допоможе цю шкаралупу розбити.

Дніпро, яке було схоже на Донецьк

Коли Віктор переїхав до Дніпра — місто після Донецька не здалося абсолютно чужим. Навпаки — він упізнав знайомий ритм. Обидва міста, на його думку, мають схожий характер. Люди тут швидкі, активні, підприємливі, постійно шукають можливості. Дніпро було індустріальним і динамічним — тому адаптуватися до нього Віктору було відносно легко. Навіть сьогодні він відчуває в собі цей темп.

“Досі темпоритм життя мій трішечки швидший, ніж у Франківську відчувається”.

Він жартує, що це допомагає йому вести бізнес. Але, попри звичний швидкий ритм, Франківськ зрештою сподобався йому набагато більше. Тут Віктор уперше за довгий час відчув, що він на своєму місці.

Голос, який привів на сцену

Але поки до Франківська ще далеко. Зараз зупинимося на етапі, коли Віктор жив у Дніпрі. Тоді до акторства він прийшов майже випадково. Люди часто казали йому, що в нього гарний голос. Він мав приємний тембр від природи, але сам не думав про нього як про майбутню професію.

Одного разу Віктор записався на курси ораторського мистецтва. Сам курс, за його словами, був доволі посереднім: скоромовки, вправи, багато технічних моментів. Але саме там сталася зустріч, яка змінила його життя. На заняття прийшла його майбутня перша режисерка. Вона звернула увагу на Віктора. Згодом почалися тренування, перші ролі, і поступово театр почав затягувати його все глибше.

Хлопців у театральних колективах зазвичай менше, ніж дівчат, тож ролей ставало дедалі більше. Віктор грав, вчився, розвивався, переходив від аматорського театру до професійніших проєктів, пробував себе в державних театрах. Згодом почав самостійно шукати нові можливості. Так у його житті з’явилися дубляж і Megogo.

Але навіть спробувавши різні напрямки, Віктор розумів: найбільше його тримає театр.

“Тут і зараз “

Він любить театр за момент, який неможливо повністю повторити. Кіно можна зняти ще раз. Дубляж можна перезаписати. А вистава відбувається лише тут і зараз.

“Я люблю живий момент, ось цю мить тут і зараз”.

На сцені є партитура, мізансцени, відрепетирувані рухи й емоції. Але щоразу між актором і глядачем виникає щось нове. Для Віктора в цьому є майже містика.

“В театрі є щось містичне, магічне, де приймають участь одночасно і актори, і глядач. Одного без іншого не може існувати”.

Саме тому він називає театр майже ритуалом. Своєрідним служінням, у якому на кілька годин актори й глядачі стають частиною однієї події.

Від актора — до викладача

До викладання Віктор теж прийшов не за чітким планом. Одного дня йому зателефонували й запропонували спробувати себе як викладача. Він погодився. До цього він вже проводив майстер-класи для колег, займався хореографією, пробував вести тренажі. Але поступово це почало перетворюватися на окрему професію.

Віктор швидко зрозумів, що йому подобається не лише самому грати, а й допомагати іншим розкриватися. Причому не тільки тим, хто мріє стати професійним актором. Він побачив, що акторська майстерність потрібна практично кожній людині: бізнесмену, продавцю, викладачу, студенту. Людині, яка просто хоче навчитися говорити перед іншими і не боятися уваги.

“Акторська майстерність потрібна кожній людині. Чим би ти не займався”.

Для Віктора це стало важливим відкриттям. Творчість, переконаний він, не може бути лише для “обраних”.

“Немає такого, що ти не до творчості”.

І ця думка згодом стане однією з основ його власної студії.

Чернівці: нове місто — нова мова

Після Дніпра Віктор переїхав до Чернівців. Організація, у якій він працював, відкрила там філію. Це було вже після початку повномасштабного вторгнення. Чернівці стали для нього першим великим знайомством із заходом України. Гуцульські традиції, гори, місцеві діалекти — усе це було новим. Але найважливіша зміна відбулася всередині. Саме в Чернівцях Віктор повністю перейшов на українську. Він говорить про це як про особисту відповідальність людини культури.

“Кожна людина культури має перейти на українську в тому стані і в тих подіях, в яких ми зараз перебуваємо. Це наш обов’язок”.

Перехід, щоправда, не був легким. Українська та російська фонетично відрізняються. Залишалися акценти, помилки, невпевненість. Але поруч були люди, які підтримували. Серед них його майбутня дружина — Анна-Марія.

Мова через підтримку

Саме з Анною-Марією Віктор почав більше говорити українською. Спочатку — невпевнено. Потім — дедалі природніше.

І тут Віктор сформував для себе важливий принцип: перехід на українську краще відбувається через підтримку, а не через тиск. Не “чому ти досі не говориш українською?”. А “тобі так личить говорити українською”.

Він пояснює це власним досвідом. Бо вже знав, що відбувається з людиною, яку змушують. У 2014 році його змусили залишити Донецьк. Тому він добре розуміє, що примус часто породжує внутрішній спротив.

“Коли складається тиск, коли тебе змушують — складається зворотний тиск. А коли тебе спонукають, ти ж людина нормальна, звісно, ти перейдеш”.

Для нього працює інше: бажання, підтримка і ком’юніті. Саме вони допомагають людині змінюватися без відчуття, що її ламають.

Зустріч, яка змінила життя

У Чернівцях Віктор зустрів Анну-Марію. Він — із Донецька. Вона — зі Снятина. Між ними — майже вся Україна. Але зустрілися вони саме в Чернівцях. Віктор називає це долею. Каже, що до цього взагалі не думав про шлюб. Але коли зустрів Анну-Марію, майже одразу зрозумів: це його майбутня дружина.

“Я одразу зрозумів, що це моя жінка, а я її чоловік. І що ми колись одружимося. Мені це було зрозуміло майже з першого місяця чи двох. Її дуже складно було добуватися. Хоча вона каже, що це вона все так підлаштувала, щоб я себе проявив”, — згадує він із посмішкою.

Віктор розповідає, що їхні характери з Анною-Марією не однакові. Вони можуть бути різними в окремих речах. Але внутрішньо дуже схожі.

“Мені здається, ми споріднені душі — дуже схожі. Різні в певних моментах, але по вайбу дуже-дуже один одного розуміємо. А ще вона мудріша, ніж я в багато яких моментах. І це гарно. Я в неї навчаюся, і вона щось в мене перебирає. Тому ми якось підтримуємо один одного, зростаємо разом”, — каже він.

Місто, де народилася Scena

До Івано-Франківська Віктор приїхав разом із тією ж організацією, де викладав. Йому довірили відкриття нової філії, адже побачили його організаторські здібності. Але з часом Віктор зрозумів, що хоче створити щось інше. Йому не вистачало простору, де комерція не була б головною цінністю. Він не заперечує, що бізнес має приносити гроші. Але не хоче, щоб гроші ставали сенсом усього. Тому разом із командою вирішив створити власну студію.

Так у Франківську з’явилася Scena. Її задум від початку був ширшим за звичайні акторські курси. Віктор хотів створити ком’юніті:

“Ми з командою вирішили відкрити щось своє, де буде опора на театральну трупу, вистави, на те, щоб ми могли розповідати дуже цікаві, прикольні історії. І, що найголовніше, сформувати ком’юніті — осередок людей, до яких хочуть приходити і за навчанням, і просто, щоб побути в оточенні прикольних, гарних особистостей, де можна себе відкрити. Не запертись в стінах роботи, будинку, не запиратися в стінах тиску суспільства, а прийти і спробувати щось новеньке, відчути подих свободи”.

“Найголовніше — люди”

Поруч із Віктором були люди, які допомагали починати все спочатку. Викладач акторської майстерності Максим, адміністраторка Діана, колишні адміністратори Христина та Андрій, який сьогодні служить у ЗСУ. Віктор говорить про кожного з них із великою вдячністю.

“Без людей, які тебе оточують, дуже складно”.

Саме команда стала для нього одним із головних уроків підприємництва. Можна думати про гроші, виручку, масштабування, але без людей усе це нічого не варте.

“Найважливіше — це не гроші, виручка і масштабування. Найголовніше — це люди, які навколо тебе з’являються”.

Scena починалася практично з нуля. У квітні 2024 року команда взялася до роботи. Робили невеликі ремонти, створювали соцмережі, шукали бізнес-модель, готували адміністраторів. Перше заняття відбулося 18 травня.

Але ще до цього команда почала формувати ком’юніті. Частина людей прийшла займатися безкоштовно. Для них проводили заняття та невеликі події. Потім з’явилися нові учні, дитячі курси, репетиції і вистави.

Кіт, який знає, як бути вільним

Назву для студії команда обирала довго. Зрештою зупинилися на простому слові — сцена. А разом із назвою з’явився ще один символ — кіт.

Чому саме кіт? Бо по-перше, Віктор любить котів. А по-друге, за цим образом є й інша історія — він колись почув фразу, що по-справжньому сильний актор здатен перехопити увагу навіть у кота, який випадково вийшов на сцену. Бо кіт не грає свободу, він просто вільний, не думає, як його сприймають, не боїться поглядів, не намагається сподобатися. Просто виходить і займає простір. Саме цього Віктор хоче навчати своїх учнів.

“Щоб коли ми опинялися в центрі уваги, перед публікою, будь-якою, ми могли як кішка вийти, вільно, спокійно відчувати себе як господар у цьому просторі”.

Не натужно, не награно, не намагаючись здаватися кимось іншим. А легко та органічно, як кіт.

Для чого дорослим акторство

У театральну студію Scena дорослі приходять із різними запитами. Лише близько десяти відсотків справді хочуть після навчання вступати на професійну акторську освіту. Для більшості це інше: хтось хоче побороти страх публічних виступів, хтось — розвинути харизму, хтось мріяв про сцену з дитинства, а хтось просто хоче нарешті спробувати.

Віктор особливо добре розуміє таких людей. Бо сам колись закривався в собі. Саме тому він вважає творчість своєрідним ковтком повітря.

Людина приходить у студію, знайомиться з іншими, виходить на сцену — і поступово починає розкриватися. Для багатьох найсильнішим стає саме фінальний момент, коли вони вже не просто тренуються, а виходять перед справжнім глядачем.

Те, що ще недавно здавалося страшним, раптом приносить задоволення.

А дітям — сміливість на майбутнє

З дітьми у студії працюють дещо інакше. Тут не йдеться про майбутню акторську кар’єру. Головне — розвиток, уміння говорити, фантазувати, концентруватися, бути дисциплінованим, взаємодіяти з іншими, не боятися аудиторії.

Віктор переконаний, що незалежно від майбутньої професії ці навички залишаться корисними. Він навіть іноді думає, що якби мав такий розвиток у дитинстві, то значно раніше відкрив би для себе бізнес, творчість, комунікацію та інші сфери.

А ще діти вчаться бути впевненими, щоб можна було вийти перед іншими, представити себе, не ховатися. І це вже не лише про театр — це про характер.

Театральна трупа

Окремий напрям студії — театральна трупа. Дорослою трупою керує Віктор. Дитячою — викладач Максим Чепіжко. Загалом у їхньому репертуарі вже понад десять вистав разом із дитячими постановками.

У трупу можуть перейти учні, які завершили курс, але захотіли залишитися. Вони репетирують, ставлять інсценізації, пробують різні ролі та поступово виходять на справжню сцену.

До роботи зі студією долучаються і професійні актори. Зокрема, Владислав Гродзіцький — актор Франківського драмтеатру та помічник режисера. Спочатку він прийшов викладати. А потім вирішив спробувати поставити виставу. Для Віктора це важливо, адже професійні актори бачать рівень учнів його студії і відзначають їхній потенціал. Деяких, каже він, уже складно відрізнити від майже професійних акторів.

Розповісти історію і залишити запитання

Віктор не хоче використовувати свої вистави як спосіб для нав’язування власних поглядів. Його завдання простіше — розповісти цікаву історію. А вже всередині цієї історії залишити глядачеві простір для власних думок.

“І ось трапляється ось ця магія ритуалу, ось цього дійства, де глядач може подумати, задати собі питання і вийти вже трішечки іншим”.

Наприклад, у комедійній “Брехусі”, першій виставі, яку поставив Віктор, це може бути проста думка: чи варта одна маленька брехня того розгалуження подій, яке вона спричиняє? Глядач може просто посміятися, але водночас щось залишиться всередині.

“Просто історія з якимось внутрішнім питанням. Ось моя мета”.

Саме це Віктор називає магією театру. Він не хоче вести людину за руку до “правильної” думки. Бо кожен глядач має право вийти із залу трохи іншим — але своїм шляхом.

Коли театр допомагає війську

Для Віктора театр не існує окремо від реальності. Тому прибуток від вистав Scena передає на потреби Збройних сил України. Найчастіше — на першу штурмову бригаду, але команда допомагає і з іншими зборами.

“Всі збори віддаємо зараз на потреби війська, тому що це важливо, і про це не варто забувати, як би ситуація не розвивалася”, — впевнений Віктор.

Так мистецтво стає ще й способом підтримувати тих, хто захищає країну.

Майстерність, яка розкриває

Віктор також проводить майстер-класи. Переважно — безкоштовно або на благодійній основі. Для нього це ще одна можливість показати людям, що акторська майстерність доступна кожному.

Він проводив заняття для учнів училища при Академії МВС, працював із молоддю, студентськими організаціями та різними спільнотами. Декому з учасників до цього взагалі не доводилося мати справу з театром. А потім вони раптом виявляли, що можуть значно більше, ніж думали.

“Після акторського тренажа не можна залишитися нейтральним”, — каже Віктор.

Хтось отримує якийсь новий інсайт, хтось просто заряджається, а хтось вперше перестає боятися говорити перед іншими. Для Віктора це і є одна з найважливіших функцій його роботи — допомогти людині розкритися.

Усі дороги приводять до чогось

Тепер, озираючись назад, Віктор не сприймає свої переїзди як окремі випадковості. Донецьк, Дніпро, Чернівці, Франківськ, між ними — Запоріжжя, Київ, Харків, Вінниця та інші міста. Він багато разів змінював середовище. І кожного разу залишав частину себе в одному місці та забирав із собою досвід.

“Я не вважаю всі переїзди, мандрування, досвід зайвими. Вони всі приводять до якоїсь точки зростання”.

Віктор трохи вірить в долю, тому не шкодує навіть про складні періоди, бо можливо, без них він не став би тим, ким є сьогодні.

Що він сказав би собі у 19-річному

Віктору було близько 19 років, коли він виїжджав із Донецька.

“Я тоді з батьками переїжджав, потім наші з ними шляхи розійшлися. Напевно в цей момент я б не зрозумів слова, якщо б я був на місці себе молодого. Однак, зрозумів би ось цю підтримку, якою зі мною потім поділилася моя театральна трупа — вона огорнула мене максимально атмосферою підтримки, де людину розкривають, а не закривають”.

Людина, яка залишає окуповане місто, часто їде не з відкритим серцем — вона їде в захисній шкаралупі. Їй довелося залишити дім, вона не знає, що буде завтра, і найменше їй потрібен ще один тиск, тому Віктор сьогодні говорить про підтримку, про середовище, про людей, які не намагаються тебе зламати, а допомагають поступово розкритися.

“Людину треба розкрити м’яко, з любов’ю і розумінням”.

Він порівнює це з квіткою. Її не можна змусити розквітнути. Потрібні тепло, час і турбота. Так само і з людиною. Особливо з тією, яка пережила вимушений переїзд. Якусь частину себе вона може довго ховати всередині, але якщо поруч з’являються люди, які дають відчуття безпеки — людина поступово відкривається.

Scena як спадок

У Віктора є плани. Найближчі — розвивати театральну трупу, збільшувати репертуар, створювати нові вистави, перформанси та події.

Але його головна професійна мрія значно більша — він хоче, щоб Scena могла не лише навчати аматорів, а й випускати професіоналів, щоб тут могли підвищувати кваліфікацію вже діючі актори, та щоб люди, які лише починають шлях, могли отримувати якісну освіту.

Віктор вважає, що для цього вже є головне: люди, які люблять свою роботу, і люди, які хочуть навчатися. Далі — наполегливість, любов і дисципліна.

Він також думає про розширення.

“Я підприємець, тож не можу не думати про розширення. Але я хочу, щоб це було якісно. Щоб, якщо ми відкриємо студію десь у іншому місті, вона була така ж, як у Франківську — місцем, про яке люди будуть знати, куди будуть приходити, щоб відкрити душу. Таке культове місце, про яке будуть, говорити. І говорити з теплотою, а не просто, як про одну з багатьох чергових театральних студій”.

“Мій дім там, де моя дружина “

Чи хоче Віктор повернутися до Донецька? Сьогодні він відповідає на це питання зовсім не так, як, можливо, відповів би ще кілька років тому. Для нього дім більше не прив’язаний лише до географічної точки. Він може розширювати студію, переїжджати, відкривати нові міста, але тепер є те, що залишатиметься незмінним — його сімʼя.

“Зараз мій дім там, де моя дружина. Де б це не було, там буде мій дім. Моя сімʼя — це мій дім”.

Івано-Франківськ йому подобається. Йому близькі місцеві традиції, пісні, свята, поїздки до села. У Донецьку такого в його житті було значно менше. Тому Франківськ став для нього не просто черговим містом — він став для нього місцем, де він зміг укорінитися.

“Це моє дитя “

А Scena стала продовженням цього нового життя. Віктор говорить про неї не як про бізнес. Він називає її своїм “дитям”. У неї вкладено роки досвіду, десятки знайомств, помилки, стрес, роботу, гроші, час і любов. Але найважливіше — частину самого Віктора.

Він хоче залишити після себе культурний спадок. Щось, що продовжить існувати після нього. Як приклад, він приводить вислів про дві смерті: перша — коли людина помирає фізично, друга — коли про неї востаннє згадують.

І саме другої Віктор не хоче. Він хоче, щоб після нього залишилися люди, вистави, історії, простір, який продовжуватиме жити.

“Це місце, в яке вкладена частинка душі, як зернятко, яке проростає з розвитком студії”.

Мабуть, у цьому і є головний парадокс його історії.

Колись війна змусила Віктора залишити дім. Він їхав із Донецька, не знаючи, де опиниться і ким стане. Потім були нові міста, люди, ролі. Він шукав себе на радіо, в театрі, дубляжі, викладанні. Навчився говорити українською. Зустрів свою другу половинку. І зрештою створив місце, де інші люди можуть знайти свій голос.

Можливо, саме тому Scena для нього — більше, ніж просто студія. Це простір, який виріс із його власного досвіду. З втрати, переїзду, підтримки, любові, потреби знову відчути себе вільним.

Колись Віктор був людиною, яка сама потребувала такого місця. Тепер він створює його для інших. Щоб люди могли зайти сюди зі своєю невпевненістю, страхами та внутрішньою шкаралупою, а вийти — трохи сміливішими, вільнішими, і, можливо, з відчуттям, що десь у цій невеличкій студії вони нарешті знайшли своє місце, так само, як колись його знайшов він.

• Коли любов стає пасткою: у Франківську покажуть благодійну психологічну драму
• Підлітки, мовчання і наслідки: у Франківську покажуть виставу “ДНК”, весь прибуток з якої передадуть ЗСУ (ФОТО)
• Комедія, де одна брехня запускає справжній хаос: у Франківську покажуть виставу, кошти з якої передадуть військовим

Івано-Франківські