«Ні на що не проміняю село»: історія Наталії Гребенюк, яка знайшла свій дім на Первомайщині

31 липня 2026 р. 14:55

31 липня 2026 р. 14:55

Колись Наталія Гребенюк переїхала на Первомайщину з Луганщини, щоб бути ближче до родини. За майже сорок років ця земля стала для неї рідною. Тут її дім, господарство й улюблена справа. У Первомайську Наталію добре знають: щотижня вона привозить домашню молочну продукцію, а ще — як майстриню та волонтерку. Від початку повномасштабного вторгнення Наталія допомагає українським військовим, а нині передає на благодійні аукціони власноруч зв'язані припинди, сумочки та інші вироби, щоб підтримати захисників.

Ми познайомилися з Наталією навесні 2022 року — через волонтерство. Відтоді не раз зустрічалися і в Первомайську, і в Тарасівці. І щоразу я ловила себе на думці: за її спокійною усмішкою ховається історія людини, яка багато пережила, але не втратила любові до життя.

Вона не звикла багато говорити про себе. Просто щодня робить свою справу: від світанку до вечора працює по господарству, знаходить час для улюбленого рукоділля й допомагає нашим військовим. Саме тому мені давно хотілося записати цю розмову.

Нагода з'явилася зовсім нещодавно, коли Наталія передала на благодійний аукціон власноруч зв'язані вироби. Я їй просто зателефонувала.

«У хаті все було вишите маминими руками»

— Наталю, давно займаєшся рукоділлям?

— В'язати спицями почала ще у школі. А гачком десь років п'ятнадцять тому. Спочатку були прості речі, а потім побачила в інтернеті модні сумочки й так захопилася. Почала їх в'язати, а згодом перейшла й до інших виробів.

Наталія усміхається, згадуючи дитинство. Каже, хоча Луганщина не мала таких потужних традицій народної вишивки, як Первомайщина, та у їхній родині рукоділля було невід'ємною частиною життя.

— Мама дуже гарно шила, в'язала спицями й гачком, чудово вишивала. У хаті всюди були рушники, серветки, оздоблені подушки. Вона більше любила гладь, вишивала квіти. Пам'ятаю, як пошила мені білу полотняну блузку й прикрасила її білою вишивкою. Така краса була.

Саме від мами, каже Наталія, вона й успадкувала любов до творчості.

— Спочатку були шкарпетки, шарфи, шапки. Потім — светри, кофти. Мені це завжди подобалося.

«Приїхали ближче до своїх і залишилися назавжди»

На Первомайщину Наталія переїхала ще у 1986 році.

— Ми з мамою були самі. Уся її рідня жила тут, у Лозоватці. Тож вирішили переїхати ближче до своїх.

Купили будинок на хуторі Чапаївці. Батько залишився на Луганщині, вони з мамою давно були розлучені. Згодом мама вдруге вийшла заміж, родина переїхала до Первомайська. Саме там Наталія зустріла свого майбутнього чоловіка Віктора.

— В 1988 році ми одружилися, наступного року народився син. Потім я почала працювати секретарем у Тарасівці. Нам дали будинок із правом викупу. Потроху його виплатили, і так тут і залишилися.

Відтоді Тарасівка стала її домом.

«Я була міською дівчиною і навіть сапу тримати не вміла»

Сьогодні важко повірити, що колись Наталія зовсім не вміла вести господарство.

— Коли переїхали із п'ятого поверху в село, я нічого не знала. Перший раз сапала город, то навіть не в той бік. Але мама всього навчила. Потроху навчилася і корову доїти, і город обробляти. Як то кажуть, очі бояться, а руки роблять.

Колись родина тримала дві корови. Тепер залишилася одна.

— Уже важко нам, то довелося одну продати.

Біля хати росте все необхідне: картопля, цибуля, буряк, морква, огірки, помідори, перець, кабачки. Є й кормовий буряк для корови. І хоча роботи вистачає щодня, Наталія навіть не допускає думки про повернення до міста.

— Навіть якби мені мільярди дали, то не проміняла б свій будинок на квартиру.

— Чому?

— Тут я ні від кого не залежу. Натопила піч — тепло. Вийшла на город — зірвала огірок, помідор, викопала картоплю. Подоїла корову, сама печу хліб. Тут моє життя.

Щодня вона прокидається о п'ятій ранку. А коли треба їхати продавати домашню молочну продукцію до Первомайська, то ще раніше.

«Без дороги й транспорту селу важко вижити»

Та сільське життя має і свої труднощі.

— Найболючіше, — розповідає Наталія, — дороги й транспорт. Автобуси майже не ходять. Один перевізник відмовився через розбиту дорогу, інший їздить лише раз на тиждень. Без машини дуже важко.

Не меншою проблемою Наталія називає й відтік людей:

— Молодь виїжджає. Під час війни кілька родин переселенців купили хати, але загалом людей стає дедалі менше.

Справжній сплеск популярності припинда пережила після виходу однойменної пісні Автор: Наталія Клименко

«Якщо мої припинди та сумочки допоможуть військовим — значить, усе недаремно»

Із перших днів повномасштабної війни Наталія активно долучилася до волонтерства. Згодом знайшла ще один спосіб допомагати.

— Побачила, що моя родичка Алла передає на благодійні аукціони свої гердани. Подумала: чому б і мені не долучитися? Тепер передаю припинди й інші вироби на благодійні збори.

Усі свої роботи вона створює самостійно.

— Навчилася за майстер-класами на YouTube. Перший виріб був не дуже вдалий, але кожен наступний виходив кращим.

Для роботи використовує спеціальний поліефірний шнур, а на створення кожної сумочки витрачає не один вечір.

Допомога для Наталії — це не просто добра справа. Це особисте.

Її син уже понад два роки служить у 7-й бригаді Національної гвардії України.

— Дуже хочеться робити хоч щось корисне. У військових завжди є потреби. Якщо мої роботи допомагають зібрати кошти, значить, я все це роблю недаремно.

Дивлячись на Наталію, вкотре переконуєшся: справжня сила живе у простих щоденних речах. У ранковому доїнні корови, у домашньому хлібі, у сумочці, зв'язаній вечорами, у щирому бажанні допомогти тим, хто сьогодні боронить Україну. Саме на таких людях тримається українське село і саме вони доводять: дім — це не просто місце на карті. Це місце, яке одного разу обираєш серцем.

Післямова

А я сьогодні, купуючи у Наталі домашнього сиру, мимоволі згадала своє дитинство. Пригадала бабусю, яка сепарувала молоко, й мене залучала, відділяла сметану, загортала сир у марлю й підвішувала його, щоб стекла сироватка. Згадала той особливий запах свіжого молока, теплу кухню і смак справжнього домашнього сиру, якого сьогодні майже не знайдеш. І знаєте, що ще зрозуміла? Що наша розмова з Наталею була не лише про рукоділля, село чи волонтерство. Вона була в першу чергу про дім, про людей, які вміють берегти прості, але такі важливі речі, а ще про пам'ять, що живе в запахах, смаках і спогадах. Тож, Наталко, дякую тобі за те, що, попри всі життєві випробування ти залишаєшся людиною, яка дарує іншим тепло.

Миколаївські