Вчені з’ясували, як перші мореплавці заселяли острови Тихого океану

17 серпня 2026 р. 22:12

17 серпня 2026 р. 22:12

Заселення Далекої Океанії стало одним із найвражаючих епізодів людської експансії.

Близько 5000 років тому групи людей, пов’язані за походженням із населенням Східної та Південно-Східної Азії, почали поширюватися по островах. Приблизно 3000 років тому мореплавці вже досягли раніше безлюдних архіпелагів Вануату, Фіджі та Тонга.

Для цього їм доводилося перетинати значні ділянки відкритого океану — завдання, яке вимагало розвинених морських технологій та навігаційних навичок. Попередні генетичні та археологічні дослідження також показували, що початкове просування до Далекої Океанії відбувалося дуже швидко і що ранні мешканці Вануату та Тонга практично не мали папуаського генетичного компонента.

Але нова робота показує, що ця перша міграція була лише початком.

Деталі

Міжнародна група вчених отримала нові геномні дані зі скелетних останків 72 стародавніх людей, що охоплюють приблизно три тисячоліття історії західної частини Далекої Океанії.

Особливо важливими стали зразки з Фіджі — раніше стародавніх людських геномів із цього регіону практично не було.

Генетична картина показала дві великі хвилі розселення.

Перша була пов’язана переважно з населенням, яке мало походження, споріднене з групами Східної та Південно-Східної Азії. Саме ця експансія швидко досягла Вануату, Фіджі та Тонга.

Пізніше на островах з’явився інший генетичний компонент — пов’язаний із населенням Нової Гвінеї та Близької Океанії.

І поширювався він зовсім інакше.

За генетичними даними, походження, пов’язане з папуаськими популяціями, було присутнє на Вануату вже приблизно 2700 років тому.

Але на Фіджі, що розташовані на схід від нього, воно з’являється лише приблизно через 500 років.

Іншими словами, перша велика експансія пройшла через цю ділянку Тихого океану порівняно швидко, тоді як наступна хвиля поширювалася значно повільніше.

Попередні дослідження стародавньої ДНК уже показували, що папуаський компонент проник до Далекої Океанії після первісного заселення й поширювався завдяки подальшим міграціям та змішуванню населення. Нові дані дають змогу набагато точніше відтворити хронологію цього процесу.

Дослідники також виявили ознаки ще однієї хвилі, яка досягла Фіджі пізніше. Вона могла прийти з сусідніх архіпелагів, зокрема з Вануату.

Таким чином, історія населення регіону виглядає не як одна подорож із точки А до точки Б, а як тисячолітня мережа міграцій між островами.

Ще один результат пов’язаний із загадковими «полінезійськими аутлаєрами».

Так називають спільноти, що знаходяться за межами традиційного Полінезійського трикутника, але зберігають полінезійські мови та культурні особливості.

Такі групи існують, наприклад, на Вануату.

Генетичні дані виявили прямі сліди міграції полінезійців у південну частину Вануату приблизно 1000 років тому.

Це означає, що переміщення людей через Тихий океан не було односпрямованим. Після заселення островів далеко на сході окремі групи знову вирушали на захід і створювали нові спільноти.

Подібні зворотні міграції припускалися й раніше на основі сучасних геномів, однак нова давня ДНК дозволяє побачити їх безпосередньо в минулому.

Але дослідження дозволило розглянути не лише міграції цілих популяцій.

Вчені детально вивчили спільноту, що мешкала на Фіджі приблизно 1500 років тому. За допомогою стародавньої ДНК дослідники змогли встановити родинні зв’язки між похованими людьми та відтворити родинну лінію, що охоплює п’ять поколінь.

І тут виявилася ще одна незвичайна деталь.

Генетичний компонент, пов’язаний із пізнішою папуаською міграцією, був розподілений серед мешканців спільноти нерівномірно. Одна група біологічних родичів помітно відрізнялася за походженням від інших людей.

Автори припускають, що це могло бути пов’язано із соціальними правилами, які дозволяли певній родині зберігати майно або високий статус протягом кількох поколінь.

Однак ДНК сама по собі не дозволяє встановити, наскільки багатими чи впливовими були ці люди. Йдеться про реконструкцію соціальної структури на основі поєднання генетичної спорідненості та археологічного контексту.

При інтерпретації результатів є важливе обмеження.

Терміни «походження, пов’язане з Південно-Східною Азією» та «папуаське походження» описують генетичну схожість стародавніх популяцій, а не сучасні народи чи етнічну приналежність конкретних людей.

Тому результати не можна зводити до картини, за якою один сучасний «народ» прибув на острови й був замінений іншим.

Навпаки, стародавня ДНК свідчить про тривалу історію переміщень, контактів та змішання різних груп населення.

Сучасна геноміка вже показала, що заселення Далекої Океанії супроводжувалося численними міграціями та повторними контактами між островами, а не однією єдиною хвилею.

Чому це важливо

Дослідження змінює уявлення про те, як люди освоювали величезні простори Тихого океану.

Перші мореплавці змогли за відносно короткий час подолати тисячі кілометрів і дістатися до віддалених островів. Але після цього регіон не виявився ізольованим.

Протягом наступних тисячоліть люди продовжували переміщатися між архіпелагами, змішуватися з іншими групами й іноді навіть повертатися на захід.

А стародавня ДНК тепер дозволяє побачити цю історію не лише в масштабі цілих міграційних хвиль, а й на рівні конкретних родин, що жили на островах півтори тисячі років тому.

При цьому дослідження стосується насамперед західної частини Далекої Океанії — Вануату, Фіджі та сусідніх регіонів, тому його результати не можна автоматично поширювати на всю історію заселення Тихого океану.

Джерело

Дослідження: Michal Feldman та співавт. Ancient genomes reveal distinct human dispersals and social stratification in the settlement history of western Remote Oceania .

Журнал: Cell, 2026.

Наука