ДНК віспи овець знайшли в середньовічних рукописах і зубах бронзової доби

29 вересня 2026 р. 09:37

29 вересня 2026 р. 09:37

Середньовічний пергамент виявився не лише носієм текстів, а й біологічним архівом. Міжнародна група дослідників виявила в стародавніх рукописах та археологічних рештках ДНК вірусу віспи овець і відновила 21 раніше невідомий стародавній геном цього патогена.

Робота опублікована в рецензованому журналі Science Advances . Найстаріші підтверджені геноми походять із зубів овець бронзової доби в Євразійському степу й свідчать, що вірус циркулював серед домашніх стад уже понад 3700 років тому.

Деталі

Дослідники перевірили генетичні дані 754 археологічних та історичних зразків, що охоплюють понад 14 тисяч років. У 41 зразку виявили щонайменше кілька унікальних фрагментів, які найкраще відповідали вірусу віспи овець. Після додаткового секвенування та збагачення даних вчені зібрали 22 стародавні геноми з достатнім покриттям для подальшого аналізу; 21 із них раніше не публікувався.

Матеріал був надзвичайно різноманітним: зуби та кістки тварин, уражена шкіра, пергамент зі шкіри овець, кіз та великої рогатої худоби, а також окремі зразки паперу, при виготовленні якого, ймовірно, використовували тваринний колаген.

Пергамент зберіг сліди середньовічних інфекцій

Особливо несподіваним джерелом виявилися рукописи VII–XV століть. У авторському розборі дослідження повідомляється, що сліди ДНК вірусу виявили на 32 пергаментних аркушах. Серед них — три сторінки Йоркського Євангелія, створеного приблизно близько 990 року, та Corpus Glossary — латино-давньоанглійський словник, який зазвичай датують приблизно 800 роком.

Зразки брали щадним способом: з поверхні пергаменту знімали мікроскопічну кількість матеріалу. Оскільки пергамент — це оброблена шкіра тварини, у ньому можуть зберігатися сильно фрагментовані молекули ДНК як самої тварини, так і патогенів, що були присутні на шкірі або потрапили на неї під час обробки.

Це останнє уточнення є принциповим. Наявність вірусної ДНК на аркуші не завжди означає, що саме тварина, зі шкіри якої зробили цей аркуш, хворіла на віспу. Дослідники виявили вірусні фрагменти також у пергаменті з козячої та коров’ячої шкіри. Можливі як інфекції інших видів у минулому, так і перехресне забруднення шкур під час виготовлення пергаменту. Нинішні дані не дозволяють однозначно зробити вибір між цими поясненнями.

Найдавніші геноми знайшли в зубах овець

Найдавніші надійні вірусні геноми походять не з рукописів, а з двох овечих зубів із Євразійського степу. Один зразок знайдено в Миржику в Казахстані й датовано приблизно 1875–1645 роками до нашої ери. Другий походить із Рублево-VI в Алтайському краї й датується приблизно 1336–1130 роками до нашої ери.

Ці зразки дають підстави стверджувати, що вірус був присутній у домашніх овець уже в бронзовому столітті. Філогенетичний аналіз також показав, що середньовічні європейські послідовності утворюють лінію, яка, ймовірно, нині зникла, але є спорідненою до сучасного вірусу віспи овець.

Оцінка моменту розходження основних ліній каприпоксвірусів залежить від обраної моделі та положення кореня філогенетичного дерева. Автори отримали широкий діапазон — приблизно від 11 500 до 3700 років тому. Тому пов’язувати появу вірусу з конкретною подією одомашнення або міграцією стад безпосередньо не можна. Дослідження показує тимчасовий збіг із масштабними переміщеннями домашніх овець, але не доводить причинно-наслідковий зв’язок.

Вчені також виявили, що дев’ять генів, які не функціонують у сучасному вірусі віспи овець, були інактивовані вже в найдавніших геномах. Це узгоджується з гіпотезою, що значна частина адаптації вірусу до овець відбулася дуже рано, однак механізм цієї адаптації дослідження безпосередньо не відтворює.

Чому це важливо

Робота розширює історію віспи овець майже на три з половиною тисячоліття порівняно з попередніми молекулярними даними. Письмові джерела давно описували схожі захворювання, але стародавня ДНК дає незалежне біологічне підтвердження присутності конкретного вірусу.

Не менш важливим є сам метод. Бібліотеки та архіви зберігають мільйони аркушів пергаменту, виготовленого зі шкіри домашніх тварин. Такі колекції можуть виявитися джерелом даних не лише про походження тварин, а й про хвороби, які вражали стада в різні історичні періоди.

При цьому стародавня ДНК сильно пошкоджена, а якість відновлених геномів неоднакова. Для зразків із низьким покриттям точне положення на еволюційному дереві визначити складніше. Крім того, можливе забруднення під час виготовлення пергаменту особливо важливо враховувати під час інтерпретації знахідок на аркушах зі шкіри кіз та великої рогатої худоби.

Віспа овець залишається серйозним захворюванням домашньої худоби в ряді регіонів Африки та Азії і в останні роки знову спричиняла спалахи в Європі. Історія вірусу сама по собі не дозволяє передбачити майбутні спалахи, але стародавні геноми дають змогу краще зрозуміти, які зміни в його геномі відбулися до формування сучасних ліній.

Джерело

Луї Л’От (Louis L’Hôte) та співавтори. Три тисячі п’ятсот років еволюції вірусу віспи овець, виведених на основі археологічних та кодикологічних геномів . Science Advances, 2026, том 12, випуск 36, eaeh3571. DOI: 10.1126/sciadv.aeh3571.

Пояснення результатів авторами Кевіном Дейлі (Kevin Daly) та Луї Л’Отом: Ancient virus hunters: How we discovered sheeppox DNA hidden in medieval gospels , The Conversation / Phys.org, 25 вересня 2026 року.

Наука