Справа про сербського вампіра. Як сучасна наука пояснює вампірські міти 18 століття

13 жовтня 2026 р. 19:11

13 жовтня 2026 р. 19:11

В зимку 1725 року на землях тодішньої Габсбурзької монархії трапилася загадкова історія за участю сербського селянина Петара Благоєвича. Точніше сказати — за участі його тіла. Петар вів тихе й непримітне життя, яке навряд чи привернуло б увагу істориків, якби не одна пригода, яка сталася вже після його смерті: односельці звинуватили Благоєвича у… вампіризмі.

Люди були настільки наполохані, що звернулися по допомогу до австрійського чиновника. Саме він написав і надіслав до Відня звіт, який зробив цей випадок вампірської істерії одним із найкраще задокументованих. І саме завдяки йому слово «вампір» почало ширитися Центральною і Західною Європою.

Але що саме побачив чиновник і як сербські селяни перемогли кровопивцю? А головне — як сучасна наука та знання про процеси розкладання тіла пояснюють характерні ознаки, за якими у XVIII столітті «впізнавали» вампірів?

nauka.ua повертається з епічним сиквелом «Наукової історії жахів». І це перший із чотирьох текстів, які ми підготували як відлік до Геловіну–2026.

Австрійський чиновник проти сербського вампіра

Ось що ми знаємо про цю справу зі звіту Ернста Фромбальда, імперського провізора Градишського округу, який служив при австрійській військовій адміністрації.

До Фромбальда звернулися жителі села Кісілєво, розташованого в тій частині Сербії, яка лише за сім років до того перейшла від Османської імперії під владу Габсбургів. Селяни скаржилися, що їх тероризує вампір, через якого протягом лише одного тижня померло дев’ять людей! Смерть наставала надзвичайно швидко — внаслідок хвороби, яка тривала близько доби. На смертному одрі жертви розповідали, що до них являвся односелець Петар Благоєвич і душив їх. Ситуацію, звісно, ускладнювало те, що сам Благоєвич на той час уже понад два місяці був мертвий.

Навіть його вдова клялася, що чоловік навідував її після смерті й вимагав свої черевики. Після цього перелякана жінка зібрала речі й переїхала в інше село. На цьому етапі у жителів Кісілєва майже не лишилося сумнівів: Благоєвич перетворився на істоту, яку вони називали «вампіром». А щоб переконатися в цьому остаточно, залишилося розкопати його могилу й перевірити тіло на характерні ознаки вампіризму.

Мешканці Кісілєва наполягали, щоб Фромбальд разом із місцевим священником були присутні при цій своєрідній ексгумації. Чиновник спочатку відмовився: мовляв, про справу спершу треба доповісти у вищі інстанції в Белграді й дочекатися дозволу. На що селяни відповіли, що він вільний робити, як вважає за потрібне, але тоді вони покинуть Кісілєво. Бо поки адміністрація розглядатиме запит, нечиста сила запросто викосить усе село. Зволікати, наполягали селяни, нема коли, і бюрократичні аргументи Фромбальда виявилися безсилими перед людським страхом. Чиновник вирушив до Кісілєва — розбиратися з вампіром і відновлювати порядок у селі.

У своєму звіті Фромбальд не приховував здивування: тіло покійного після ексгумації мало всі ознаки кровопивці! Ну, або принаймні виглядало саме так, як і очікували селяни. Рештки Благоєвича не мали запаху й видимих ознак розкладання — якщо не рахувати носа, що відпав. І взагалі мрець виглядав доволі пухким і вгодованим. У нього продовжували рости волосся, борода й нігті, стара шкіра відшарувалася, а під нею виднілася нова й рожева. А у роті покійного присутні побачили трохи свіжої крові, яку він (очевидно ж!) випив у своїх жертв.

Побачене розвіяло у селян останні сумніви: перед ними — справжній вампір. Тож вони вирішили діяти «згідно з традиціями» (формулювання явно натякає, що нечиста сила турбувала це село вже не вперше). Селяни загострили кілок і всадили його покійному Благоєвичу прямісінько в серце. Після цього з усіх тілесних отворів полилося ще більше крові. А ще з’явилися певні «дикі знаки», які дуже ввічливий Фромбальд вирішив не деталізувати (а ми до них ще повернемося). Але й цього селянам виявилося замало: тіло Благоєвича вони спалили дотла. Після цього до Кісілєва повернувся спокій.

Свій звіт Ернст Фромбальд завершив так:

«Я повідомляю найпохвальнішу Адміністрацію [про цю історію] і водночас хотів би слухняно та смиренно просити, щоб, якщо в цій справі була допущена помилка, її приписали не мені, а натовпу, який діяв у нестямі від страху»

З такого фіналу пріоритети чиновника стають зрозумілішими: схоже, ймовірні наслідки осквернення могили непокоїли його більше за потенційну епідемію вампіризму в сербському селі. Як би там не було, його докладний опис побаченого згодом виявився надзвичайно цінним для істориків і фольклористів.

Передумови вампірського міту

Унікальність цієї історії — не в самих подіях, а лише в тому, наскільки добре їх задокументували. Зараз фольклористи точно знають, що випадок у Кісілєві був далеко не поодиноким. Але він став свого роду зліпком тогочасних вірувань і традицій, і сьогодні дозволяє пояснити багато речей, яких тоді боялися.

Це зараз вампіри існують хіба що на сторінках книжок і екранах кіно, але протягом сотень років вони вважалися цілком реальною загрозою. Взагалі, якщо так подивитися, практично кожна культура має свій варіант міту про мерців, які повертаються з того світу — і часто з далеко не добрими намірами.

У сучасному світі історії про вампірів трапляються в книгах і кіно

І оскільки ми тут намагаємося зрозуміти та пояснити, звідки взялися подібні вірування, це дає нам першу підказку: у їхній основі лежить страх перед померлими. Втрата близької людини — це завжди важко. А уявіть, як це сприймали люди сотні років тому, коли майже нічого не знали про смерть і про те, що відбувається з тілом людини після неї.

Звідси ж походить і інший зв’язок — вампіри часто асоціювалися у людей з епідеміями. У часи, коли ще ніхто не знав про бактерії, віруси й передачу хвороб повітряно-крапельним шляхом, люди все одно помічали закономірність: мерці несуть смерть із собою.

Це зараз ми знаємо, що люди, які живуть разом, мають вищий ризик підхопити туберкульоз чи будь-яку іншу інфекційну хворобу. А у давнину це виглядало так: спочатку помирає хтось один, а невдовзі за ним — кілька родичів і з десяток односельців. І тут уже легко зрозуміти громаду, яка звинувачує в епідемії не підступну паличку Коха, а свого покійного знайомого, якому не пощастило померти першим, перед цим заразивши пів села.

Раніше ми писали про реконструкцію зовнішності американського «вампіра» Джона Барбера. Його запідозрили у вампіризмі після смерті від туберкульозу

Фольклорист Пол Барбер пов’язує вампірські вірування не лише з хворобами, а й із нічними кошмарами. Річ у тім, що раніше сновидіння сприймали цілком буквально — як щось, що справді відбувалося з людиною, а не як випадковий продукт роботи мозку. І от тепер спробуйте поспати спокійно, коли щиро вірите, що ваш покійний родич чигає на вас під покровом ночі. Не дивно, що в такому стані вдова Петара Благоєвича була переконана, що чоловік приходив до неї після смерті й чомусь вимагав взуття.

Також, на думку Барбера, два характерні способи, якими вампіри розправляються зі своїми жертвами, — висмоктують кров або душать — можна пов’язати з двома різними сценаріями смерті: повільним згасанням і раптовою загибеллю. Люди здавна знали, що без крові жити неможливо, а велика її втрата може вбити. Тож коли хтось починав чахнути від тривалої виснажливої хвороби, ставав блідим і змарнілим, здавалося, що людина втрачає кров — а отже, хтось її випиває.

А ось розповіді про вампірів, які нібито душили своїх жертв, Барбер пов’язує з поширеним явищем апное — тимчасовою зупинкою дихання уві сні. Люди з власного досвіду знали, що іноді можна прокинутися серед ночі від відчуття, ніби бракує повітря. А якщо хтось помирав уві сні — наприклад, через серцевий напад чи інсульт, — люди робили висновок, що цього разу вампір «додушив» свою жертву.

Розповіді про удушення вампірами уві сні пов’язують із пробудженнями з відчуттям, ніби людині бракує повітря

І от ми вже бачимо класичний сценарій: після низки незрозумілих смертей у селищі люди роблять те, що їм властиво — шукають винних. Як ми вже знаємо, найчастіше підозра падає на того, хто помер першим. Однак не завжди.

Вважалося, що високий ризик перетворитися на вампіра мають люди, які померли передчасно або неприродною смертю, наприклад, наклали на себе руки або стали жертвою вбивства. Підозри викликали й ті, кого з якихось причин поховали не за традиційним обрядом. Ба більше, навіть важкий характер, чванливість і схильність до сварок за життя могли вважати ознаками того, що після смерті людина завдасть клопоту односельцям.

У польської «вампірки» виявили доброякісну пухлину в грудній клітці. У XVII столітті цю жінку поховали з серпом над шиєю та замком на великому пальці лівої ноги, як вампіра.

Загалом, вампірські прикмети сильно різнилися залежно від часу й регіону. Наприклад, в Албанії кладовищем водили бездоганно білого коня, бо вважалося, що він відмовиться переступати могилу вампіра. У Румунії вірили, що з мертвих повернеться людина, через тіло якої перестрибнув кіт, пес або над яким пролетів кажан.

Що більше, майбутнього вампіра могли «визначити» ще при народженні — достатньо було стати сьомою дитиною у сім’ї. Підозру викликали й незвичні ознаки у немовляти, наприклад, наявність зубів або червоної навколоплідної оболонки. Це зараз ми знаємо, що зазвичай прозорий шар плаценти може забарвлюватися внаслідок кровотечі. Нічого надприродного у цьому, як і в інших рідкісних особливостях розвитку новонароджених, немає — і людству вони точно не загрожують.

Узагалі відчайдушні спроби переляканих людей виявити вампірів дуже нагадують абсурдні ознаки, за якими визначали відьом. «Вампірам», щоправда, пощастило більше: коли односельці починали проти них агресивну боротьбу, вони принаймні були вже мертві.

Як наука пояснює характерні вампірські ознаки

У справі Петара Благоєвича є особливо цікавий фрагмент — опис його ексгумації. Коли когось із померлих починали підозрювати у вампіризмі, його могилу розкопували та шукали докази: будь-які ознаки на тілі, що видавалися аномальними. І, звісно, знайти їх було нескладно. Селяни у XVIII столітті просто не могли знати, наскільки складно й по-різному може відбуватися процес розкладання людського тіла та від скількох чинників він залежить. Серед них — температура, вологість ґрунту, глибина поховання, доступ повітря, активність мікроорганізмів, причина смерті тощо.

Навіть сьогодні не існує універсальної часової шкали, за якою можна було б передбачити, який вигляд матиме тіло через певний проміжок часу, і яка враховувала б усі змінні. Простіше кажучи, якщо хочете знайти щось дивне в ексгумованому тілі, у вас це вийде й доволі швидко. Саме це, схоже, сталося й у Кісілєві.

Почнемо з простого. Точної дати, коли відбулися події в Кісілєві, ми не знаємо, але копія звіту Фромбальда зберігається в Австрійському державному архіві серед документів за січень–лютий 1725 року. Благоєвич помер приблизно за десять тижнів до того, як його могилу розкопали, тож поховали його, найімовірніше, взимку, у морозну погоду. До того ж XVIII століття припало на так званий «малий льодовиковий період», коли зими на Балканах були особливо суворими. А холод — один із найефективніших ворогів розкладання: він сповільнює активність мікроорганізмів і навіть хімічних реакцій, задіяних у цьому процесі.

Дослідження показують , що тіла, поховані у холодну пору року, мають менше видимих ознак розкладання, ніж ті, що поховані за вищих температур. Тож найімовірніше, саме тому тіло Благоєвича за десять тижнів збереглося настільки добре, що змогло перелякати все село.

Уривок копії звіту Ернста Фромбальда, Австрійський державний архів

До речі, у звіті Фромбальда немає згадок про те, як саме поховали «вампіра». Але в ті часи далеко не всіх ховали у трунах: тіло простого селянина могли лише загорнути у традиційний саван і покласти в могилу. У такому разі на швидкість розкладання впливала б уже не лише пора року, а й склад ґрунту.

На мапі бачимо, що в Сербії переважають флювісолі та оглеєні ґрунти, яким властиве сильне насичення водою. І це не дивно: Кісілєво розташоване біля відгалуження Дунаю, поруч зі старицею Срібне Озеро.

Такі умови теж впливають на збереження тіла. Коли вода заповнює пори в ґрунті, повітря звідти витісняється й утворюється бідне на кисень середовище, у якому ґрунтові тварини й багато мікроорганізмів не можуть вести свою життєдіяльність. А отже, і розкладання тіла в оглеєних ґрунтах може сповільнюватися.

Мапи Сербії, розташування Кісілєва і поширення сербських ґрунтів

Дані: © учасники OpenStreetMap, Natural Earth, HWSD v2.0 (FAO & IIASA). Ґрунти генералізовано за HWSD v2.0, роздільність ≈ 1 км

Вважатимемо, що із загадкою добре збереженого вампіра розібралися. А як бути з тим, що Благоєвич у могилі виглядав «вгодованим», ще й виростив новий шар шкіри? Хіба тіло після смерті не мало б, навпаки, всохнути?

З часом тіло справді втрачає вологу й всихає, але стається це вже наприкінці. А от один із найперших етапів — здуття. Після смерті серце людини припиняє перекачувати кров, клітини більше не отримують кисню й одна за одною відмирають. Руйнування одних клітин вивільняє ферменти, що стимулюють загибель інших, і так виникає своєрідна ланцюгова реакція.

Паралельно з цим до справи беруться мікроорганізми. Навіть якщо через холод чи нестачу кисню частина бактерій не може активно докластися до розкладання, тіло людини все ще містить велику популяцію мікроорганізмів-анаеробів, яким кисень не потрібен. Вони живуть, зокрема, у нашому кишківнику й за життя допомагають підтримувати здоров’я травної системи. Після смерті господаря вони нікуди не зникають і продовжують розщеплювати доступні їм органічні речовини для власної життєдіяльності. Результатом їхньої роботи стають гази, зокрема метан і сірководень. Вони накопичуються всередині тіла й роздувають його, через що покійний може виглядати вгодованішим, ніж за життя.

Цікаво, що Фромбальд окремо занотував відсутність неприємного запаху від решток Благоєвича. І не виключено, що це ще один наслідок сповільненого розкладання тіла через дію низьких температур.

Ернст Фромбальд задокументував відсутність неприємного запаху від решток «вампіра»

Сучасним криміналістам також добре знайоме явище , відоме як «сповзання шкіри» (skin slippage). Річ у тім, що людська шкіра складається з кількох шарів, які тримаються разом завдяки білковим контактам між клітинами на кожному з рівнів. Під час розкладання вивільняються ферменти, які руйнують ці зв’язки між шарами шкіри, тому вона поступово розшаровується.

Найпершим сповзає епідерміс — верхній і найтонший шар, який ще за життя складається з лусочок уже відмерлих клітин. Під ним стає видно дерму, яка порівняно з епідермісом виглядає гладкою й рожевою. Це нагадує загоєння ран — зокрема те, що ми бачили в дитинстві, коли відривали кірочку на збитому коліні. Тож не дивно, що люди, які нічого не знали про посмертне розшарування шкіри, сприймали побачене за її оновлення, а отже — за ознаку посмертної активності покійного.

Структура шкіри

Ілюстрація: OpenStax College, Anatomy & Physiology (2013), рис. 5.2 , CC BY 3.0 ; кадровано, підписи замінено українськими — nauka.ua

Інше помилкове уявлення — буцімто волосся й нігті продовжують рости навіть після смерті. Його охоче поширюють навіть сучасні фільми про зомбі й іншу нечисть. Насправді фізіологічно це неможливо: для росту волосся й нігтів потрібен поділ клітин, який відбувається завдяки енергії та кисню. А їхнє постачання до організму припиняється разом із серцебиттям і диханням. Тож ні, Благоєвич у могилі не міг відростити ані нігті, ані бороду. А те, що побачили перелякані жителі Кісілєва, найімовірніше було наслідком зневоднення шкіри. Втрачаючи вологу, вона втрачає й об’єм, тож візуально ніби втягується, прилягає ближче до кісток і оголює справжню довжину волосся і нігтів.

Цікаво, що у звіті Фромбальда немає жодної згадки про подовжені ікла як одну з ознак вампіра. Натомість він описує сліди крові у роті Благоєвича та кровотечу після того, як його тіло проткнули кілком. Таке видовище навіть сьогодні здалося б шокуючим, бо хіба кров після смерті не мала б згорнутися?

Жінці-«вампірці» з цеглиною у роті реконструювали обличчя

Насправді посмертне зсідання крові — доволі складний процес, для якого немає конкретної часової шкали чи певних норм. Кров дійсно може утворювати згустки, але згодом унаслідок розкладання в тілі зміщується кислотно-основний баланс і виділяються ферменти, які руйнують ці згустки й роблять кров знову рідкою.

І все ж у випадку Благоєвича малоймовірно, що в його роті була саме кров, з огляду на те, скільки часу минуло після смерті. Найімовірніше, на цьому етапі рідкі продукти розкладання — залишки крові, продукти розпаду клітин і тканин та наслідки життєдіяльності бактерій — змішалися в одну темно-багряну рідину, яка під тиском газів почала підійматися до доступних отворів у тілі, зокрема до рота.

Рідина в роті померлого Благоєвича, найімовірніше, не була кров’ю

І наостанок повернімося до вже згаданих раніше «диких знаків», які австрійський чиновник вирішив не описувати. Фольклорист Пол Барбер у своїй книзі про вампірські вірування припускає, що йшлося про здуття в області статевих органів, яке спостерігачі могли трактувати як ерекцію. Ця деталь цікава ще й тому, що нею можна пояснити походження стереотипу про вампірів як про еротичних і глибоко чуттєвих істот.

Вампіри: від фольклору до поп-культури

Хоч після візиту Ернста Фромбальда вампір більше не турбував жителів Кісілєва, історія на цьому не закінчилася. Звіт чиновника потрапив до Віденської військової адміністрації, яка навіть намагалася продовжити розслідування, щоправда, без особливого успіху. Значно більше розголосу справа отримала в липні того ж року, коли звіт опублікувала газета «Віденський щоденник». Згодом з’явилися переклади і про сербського вампіра дізналися у Франції, Британії й інших країнах. І от тоді вампіри справді успішно захопили світ — не в буквальному сенсі, звісно, але історії про них раптом стали надзвичайно популярними.

Бо випадок у Кісілєві був диковинним і незвичним хіба що для австрійських чиновників. Для Сербії та решти Східної Європи вірування в мерців, які повстають з могил, були абсолютно буденними. Просто поза межами регіону про них практично не знали. Ймовірно, надзвичайно низький рівень письменності серед сербського селянства XVIII століття зіграв у цьому неостанню роль.

З приходом монархії з’явилися чиновники, їхні звіти та скрупульозна документація, які значно спростили систематизацію й передачу інформації. Так сербський фольклор про вампірів, який поколіннями передавався з уст в уста, раптом почали фіксувати на папері, збирати в архівах Відня, перекладати й уже звідти поширювати далеко за межі Сербії.

Після випадку у Кісілєві повідомлення про вампірів продовжували надходити. Імператриця Марія Терезія ставилася до них зі всією серйозністю, тож залучала до розслідувань найкращих фахівців. Одним із них був її особистий лікар нідерландець Герард ван Світен.

Зібравши достатньо доказів і вивчивши звіти інших дослідників, він став одним із найактивніших борців проти вампірської істерії. Саме завдяки його висновкам у 1755 році імператриця видала указ, який забороняв оскверняти могили. Тож якщо десь у селищі заводився потенційний вампір, мешканцям забороняли самочинно проводити ексгумацію й розправлятися з підозрілим мерцем. Про свою підозру вони мали повідомити місцеву владу, яка починала розслідування і шукала раціональне пояснення тому, що відбувалося.

Імператриця Марія Терезія та її особистий лікар Герард ван Світен

Поєднання законодавчих обмежень і наукового підходу виявилося доволі ефективним у боротьбі з вампірською істерією, хоча окремі повідомлення про кровопивць все ще продовжували з'являтися. У 1768 році ван Світен опублікував трактат «Міркування про існування привидів», де присвятив декілька розділів розвінчуванню вампірських забобонів. Уже тоді він пояснював, що процеси розкладання тіла залежать від температури, властивостей ґрунту, доступу повітря та інших умов.

У своєму трактаті Ван Світен також розглядає вампірські вірування у контексті релігії. Як глибоко віруючий християнин, він визнає силу Творця творити дива, але водночас, як людина науки, закликає боротися з невіглаством. У результаті він доходить висновку:

Що далі розвиваються мистецтва та науки, тим менше стає чудес

До речі, суспільна увага до вампірів поставила церкву перед доволі незручною теологічною проблемою, адже нетлінні рештки та посмертні дива вже зустрічалися у християнській вірі — от тільки в «хорошому» сенсі. Вважалося, що сам Бог може вберегти тіла святих від розкладання. Тож перед теологами постало складне питання: як в їхні канони вписуються вампіри, і чи вписуються взагалі, і як відрізнити божественне втручання від імовірно диявольського.

Як бачите, вампіри проникли скрізь: у науку, релігію і, звісно, не оминули мистецтво. Вважається, що особливу популярність у літературі й театрі кровопивці здобули у першій половині XIX століття. Одним із перших до цього образу звернувся лорд Байрон — у 1813 році. А остаточне перетворення вампіра з припухлого селянина на худорлявого блідого аристократа у масовій культурі закріпив найвідоміший вампір усіх часів — граф Дракула з роману Брема Стокера 1897 року.

Влад Цепеш, відомий як Дракула, міг страждати на гемолакрію — стан, за якого у людини разом зі сльозами виділяється кров.

А у XX столітті вампіри перебралися ще й на кіноекрани, де швидко прижилися і зрештою стали одним із найвпізнаваніших образів поп-культури.

Вампіри стали настільки звичним образом у поп-культурі, що Носферату з’являвся навіть у Спанч-Бобі

Наука