“Дитинство під звуки танків": історія бахмутянки Марети Агасян

28 серпня 2026 р. 13:12

28 серпня 2026 р. 13:12

• Малий
• Середній
• Великий

Коли ми говоримо про внутрішньо переміщених осіб, перед очима часто постає образ зрілих людей. Ті, хто встиг побудувати кар’єру, купити житло, виростити дітей — і в один момент усе втратив. Проте є інша, особлива категорія переселенців. Це молодь. Підлітки, чиє дитинство у 2014-му перервали перші вибухи, а юність у 2022-му спалило повномасштабне вторгнення. Вони дорослішали не за роками, а за кілометрами евакуаційних маршрутів.

22-річна Марета Агасян — одна з них. Вона народилася в Бахмуті — місті, якого сьогодні фізично більше не існує. Сьогодні Марета живе в Жовтих Водах, розвиває тут молодіжну громадську організацію та вчить місцевих підлітків не боятися майбутнього. Озираючись на пережите, дівчина ділиться своєю історією: від дитинства під канонади «Градів» до повного переосмислення цінностей.

Свою історію дівчина розповіла для Волноваха.City.

Марета Агасян Фото: Архів Марети Агасян

Марета народилася у Бахмуті в 2003 році. Її вихованням переважно займалися бабуся з дідусем, поки мама важко працювала, аби забезпечити велику родину — Марету та двох її братів. Батька в житті дівчини не було з дитинства. Попри це, перші десять років життя здавалися цілком звичайними й затишними. Все змінилося у 2014 році.

Марета Агасян разом із братами Фото: Архів Марети Агасян

«Я пам’ятаю Революцію Гідності, але в дев'ять років узагалі не розуміла, що це. А от коли війна прийшла до нас... Батьки кудись поїхали, старшого брата проводжали в дорогу. Вдома залишилися тільки я і середній брат Радік. Він спав. І раптом у наш приватний сектор заїжджає десь 15 БТРів. Цей гуркіт, залізна маса під вікнами... Саме тоді я вперше чітко усвідомила: щось іде абсолютно не так. Того ж року я вперше побачила танк. Він проїжджав за п'ять метрів від нашого вікна. Було шалено страшно, асфальт на вулиці тоді повністю побився».

Марета згадує два місяці окупації Бахмута у 2014 році як дивний, розмитий «фільм». Поки в центрі міста точилися бої, прокуратуру палили невідомі люди в чорних масках, а за захист міста гинули українські військові та поліцейські, на околицях діти намагалися триматися за нормальність.

«Мій брат якось пішов стригтися в центр. Повертається і каже: "Там просто перестрілка в місті". Його військові зупиняють, кажуть ховатися, а він бачить, як якісь люди на старому "Жигулі" їздять і стріляють у повітря. Тоді ж на моїх очах у небі збили літак. Але дитяча психіка адаптується. Для нас стало звичним, що ввечері ми просто сідаємо на лавочку біля двору і дивимося, як десь далеко "Гради" літають — туди-сюди, туди-сюди. Тоді це здавалося навіть цікавим. Страшна реальність дійшла, коли снаряд влучив у четверту школу. Там жінка прикрила собою дитину і загинула разом із нею. Про це говорило все місто».

Попри прифронтовий статус, наступні вісім років Бахмут розквітав. Марета закінчила школу і палко закохалася в історію завдяки шкільній вчительці. Спочатку дівчина мріяла стати поліцейською, але згодом зрозуміла, що не здасть фізичні нормативи, та й запізнилася зі вступними документами. Тоді доля привела її до Горлівського інституту іноземних мов.

Випускний день Марети Агасян Фото: Архів Марети Агасян

Цей навчальний заклад сам мав трагічну долю — у 2015 році, рятуючись від окупації, він переїхав із Горлівки до Бахмута. Марета вступила туди на спеціальність «історик-психолог». Навчатися довелося в унікальній атмосфері.

Фото: Архів Марети Агасян

«За останні вісім років наше місто неймовірно змінилося. Коли кажуть оці пропагандистські фрази про "дамбили бамбас", я взагалі не розумію, про що вони. Бахмут розцвітав. Замість звичайних газонів у нас усюди були величезні клумби троянд. Брудну річку Бахмутку перетворили на сучасну, розкішну Набережну з фігурами тварин із кущів. У нас вирувало життя. Приїжджало багато студентів з окупованих територій. Всі мої викладачі були переселенцями з Донецька та Горлівки. Вони іноді їздили туди провідати рідних. 21 лютого 2022 року, коли Росія визнала ці псевдореспубліки, наша замдекана якраз повернулася звідти. Вона привезла страшні новини: там коїться кошмар. Ми всі зрозуміли: наближається щось набагато гірше. Хоча до останнього не вірили, що у 21 столітті повномасштабна війна взагалі можлива».

Канонада з боку Попасної почала наростати ще з початку лютого. Мирні домовленості остаточно померли. Знайомі поліцейські попереджали, що російські війська вже б'ють по цивільних. Але ранок 24 лютого все одно став шоком.

«О п'ятій ранку я прокинулася від вибухів за містом. Вони не вщухали ні на секунду. Було чути, як штурмують Попасну. Я відкрила телефон, побачила новини про вибухи в Києві, Івано-Франківську. Мене почало сильно трусити. Я розбудила маму: "Мамо, війна почалася". Вона у мене страшенна панікерка, у неї одразу почався стрес. Мій середній брат Радік тоді працював на заправці на краю міста, і мама щоразу просто помирала від страху, коли він ішов на зміну. До квітня ми жили в суцільному жаху. Навчання повністю зупинилося. Ми ховалися в кімнаті-прибудові, де за правилом двох стін не було вікон. Читали новини в темряві, боялися навіть сходити в душ під час тривоги. Пам'ятаю, як залетів російський літак і скинув на центр міста шість бомб. Вони тоді не розірвалися — виявилися зіпсованими. Це виглядало як зловісне попередження. Потім у місті почала зникати їжа, ми через пабліки ділилися інформацією, де зʼявилось в магазині якесь м'ясо чи хліб».

Рішення про евакуацію далося важко. Бабуся Марети, яку дівчина називає «жінкою-вогнем», навідріз відмовлялася їхати: «Ну чую, що бомблять, а що я зроблю?». Вона продовжувала займатися господарством. Дідусь, попри страх, не міг залишити дружину саму. Проте коли ракета влучила в завод кольорових металів «Вістек» і будинок Агасян заходив ходуном, а стіни вкрилися глибокими тріщинами, стало зрозуміло — треба тікати.

Першим і, здавалося б, найочевиднішим варіантом був безпечний Захід України. Тоді близькі друзі та сусіди Агасян, які напередодні виїхали з розбомбленого Ірпеня, вже облаштувалися у Львові. Вони наполегливо кликали родину до себе, запевняючи, що знайшли чудові умови: є великий будинок, безпека, усе необхідне для старту. Проте в цей момент увімкнулася дивовижна материнська інтуїція, яка й визначила їхній подальший шлях.

«Львів здавався ідеальним і логічним вибором, але мама вперлася руками й ногами, — згадує Марета. — Вона просто повторювала: "Я відчуваю, що у Львів нам точно ні". Замість цього вона зателефонувала своїй сестрі. Виявилося, що у чоловіка тітки є якісь дуже далекі родичі в Жовтих Водах. До цього моменту в нашій родині ніхто й гадки не мав, що це за місто і де воно знаходиться. Єдине, що я, як майбутній історик, знала про Жовті Води з підручників — це славетна битва Богдана Хмельницького 1648 року. Більше — жодної інформації».

Марета одразу відкрила карти в Гуглі. Побачивши, що Жовті Води — це маленьке містечко в Дніпропетровській області, дівчина стривожилася. Регіон сусідній із Донеччиною, лінія фронту ближче, ніж на Галичині, а отже — ризиків більше. Родина завагалася.

Зрештою, між далеким безпечним Львовом та невідомими прифронтовими Жовтими Водами родина обрала друге.Мама Марети мала запеклу інтуїцію. Саме вона врятувала родині життя.

«Ми мали евакуюватися потягом через Краматорськ. Але мама буквально вигризла право їхати машиною. Вона категорично кричала: "Ні, ніякого поїзда, їдемо авто!". І саме в той день, коли ми мали бути на пероні, дві російські ракети вдарили по Краматорському вокзалу, вбивши десятки людей...».

Головним героєм евакуації став середній брат Радік. Йому тоді було всього 20 років.

«У нас була лише одна машина. Молодщий брат отримав права буквально за місяць чи два до війни! Він взагалі не мав досвіду і ні разу не виїжджав на великі траси. Коли дідусь дізнався про це, у нього ледь інфаркт не стався. Він кричав: «Куди він вас повезе? Він же їздити не вміє!». Але іншого виходу не було. Ми заштовхали в маленький багажник пару сумок і почали буквально набиватися в салон. Це було щось страшне: дві родини, вісім людей в одній легковушці! Мама, я, двоє моїх братів, тітка з сином і двоє її дев'ятирічних внуків-близнят. Радіку довелося вести машину майже 20 годин. Але він упорався».

Для Марети та її сім’ї евакуація здавалася лише коротким епізодом, який от-от закінчиться. Вони щиро вірили, що це тимчасовий захід, тому збиралися поспіхом і брали із собою мінімум одягу.

«Ми коли речі збирали, то планували, що їдемо максимум на два тижні. Думали, пересидимо трохи і повернемося. Через це ми навіть фотоальбоми домашні не забрали, взагалі про це не подумали. Та й у легкову автівку на вісім людей багато речей не втулиш. Я з Бахмута виїхала буквально з однією футболкою і якимось мінімальним одягом. Тепер усе наше минуле життя залишилося тільки в голові».

Родину Марети в Жовтих Водах тепло зустріли знайомі й допомогли знайти квартиру людей, які виїхали за кордон.

Поки молодь обживалася в Жовтих Водах, у Бахмуті починалося справжнє пекло. Район, де стояв будинок родини, — це сама околиця міста. До окупованого селища Опитне звідти було всього десять хвилин пішки. Попри постійну небезпеку, бабуся з дідусем Марети навідріз відмовлялися залишати рідну хату. Рідні з Жовтих Вод шукали волонтерів, передавали стареньким речі та електричну плитку, адже газу й світла в місті вже не було. Самі волонтери боялися їхати на цю вулицю через безперервні обстріли. Лише наприкінці літа літню пару дивом вдалося вмовити сісти в евакуаційний бусик.

«Бабуся з дідусем виїхали, а наступного дня до нас у двір прилетіли касетні снаряди. Якраз туди, де вони зазвичай проводили весь день. Ми просто плакали від вдячності небу, що встигли їх забрати. До цього бабуся натерпілася страшного жаху: одного разу біля черги за хлібом прилетіло так близько, що вона знепритомніла від вибухової хвилі. Вона на власні очі бачила, як на Собачівку падає заборонений білий фосфор. Від нього вщент згоріла хата моєї тітки, бо фосфор неможливо загасити. Сусідів тоді ховали просто в городах під вікнами, бо на цвинтарі теж безперервно прилітало».

Коли старенькі нарешті дісталися Жовтих Вод, великій родині довелося тіснитися вдесятьох в одній чотирикімнатній квартирі. На жаль, дідусь дівчини не зміг перенести жахів війни та болю евакуації. Чоловіки зазвичай тримають увесь стрес у собі й мовчать про свої переживання. Через пережите здоров'я чоловіка різко погіршилося. У 2023 році, проживши на новому місці всього пів року, він помер. Його поховали тут, у Жовтих Водах.

Після втрати чоловіка бабуся вирішила не залишатися в місті. Коли брат Марети ухвалював рішення про виїзд до Швейцарії, вона вирушила разом із ним. Зараз старенька живе за кордоном. Через поважний вік вона також має проблеми зі здоров'ям, проте в європейській країні їй забезпечили належний медичний догляд, і місцеві лікарі постійно стежать за її станом.

Перший рік у Жовтих Водах Марета прожила в ізоляції: вчилася онлайн, гуляла лише з рідними. Проте дівчина мала величезний внутрішній патріотичний стрижень. Вона згадує, як у 11 років їздила до родичів у Росію і вже тоді відчула цивілізаційну прірву, мріючи повернутися додому. У Бахмуті вона зростала на піснях Ярмака, а її школа була настільки проукраїнською, що дівчина взагалі не знає російської граматики та математичних термінів.

Прагнення змін привело її до місцевої церкви «Життя Ісуса». Попри початковий скепсис та духовну кризу, Марета знайшла там відповіді й, головне, однодумців.

«Я зрозуміла, що війна — це не вибір Бога, це жорстокий вибір людей, яким дано вільну волю. В церкві на "молодіжці" я знайшла крутих друзів. Ми створили власну громадську організацію, якій уже більше року. До цього я встигла спробувати себе в усьому. На третьому курсі мене неочікувано взяли вчителькою історії в 12-ту школу Жовтих Вод. Я рік викладала дітям, потім працювала в освітньому центрі від UNICEF, їздила вчителювати в Мар’янівку. Зараз я вже рік як дипломований історик-психолог. Зрозуміла, що державна шкільна система — це не моє, але я обожнюю роботу з молоддю і неформальну освіту».

Сьогодні Марета активно волонтерить та намагається розрухати молодь Жовтих Вод. Вона не приховує, що спочатку критично порівнювала маленьке місто з розкішним довоєнним Бахмутом, але швидко змінила позицію.

«Я зрозуміла: навіщо порівнювати і скаржитися, якщо ти тепер тут живеш? Це вже твоє місто за фактом, тож бери і роби щось сама! У маленькому місті є величезний плюс — тут немає шаленої конкуренції. Якщо ти активний, тебе швидко дізнаються. Ми робимо для підлітків ігротеки, і туди приходить по 30 людей. Це круто, бо діти виходять із зони комфорту, долають соціофобію, розкриваються. Ми шукаємо баланс. Місту потрібні робочі місця для молоді, щоб вони не тікали у мегаполіси після навчання, а поверталися і піднімали Жовті Води. Місто помирає, коли в ньому залишаються лише люди похилого віку. А нам кажуть: "Покоління втрачене". Та нічого подібного! Треба просто створювати для них простори».

Сьогодні У Жовтих Водах діє активний Бахмутський осередок, куди часто ходить мама Марети. А нещодавно її мама випадково зустріла на вулиці міста свого бахмутського сусіда, який від несподіванки просто розплакався посеред тротуару. Ці емоційні містки тримають людей разом.

Свого дому Марета більше не побачить. Дівчина згадує, як випадково натрапила в мережі на відео українських захисників, які знімали бої на її колишній вулиці.

«Я поставила відео на паузу і впала в ступор. У стіні нашого будинку зяяла величезна наскрізна діра, кімнати було видно наскрізь. Чесно, про дім я так сильно не плакала, бо моя тривожність прорахувала цей сценарій наперед. Це очікувано було. А от коли прилетіло в мою рідну школу і рознесло мій колишній клас, де я провела 11 років... Оце був найсильніший удар. Я взагалі цього не очікувала, це був такий сильний стрес».

«Війна навчила мене головного висновку — жити сьогоднішнім днем. Завтрашній день ще не настав. Раніше у нас в Бахмуті стояли сервізи, нові речі, які берегли "на потім", "на кращі часи". І все це згоріло в один попіл, так ні разу й не використане. Тепер у моєму житті немає поняття "на потім". Якщо з'являється нова річ, новий посуд — я відкриваю і використовую його прямо зараз. Навіть якщо воно мені в цей момент не дуже й треба. Ми більше не шкодуємо матеріального. Ми цінуємо момент, у якому живемо тут і зараз».

Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України” / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України” / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.

Донецькі