“Дім там, де твоя сім’я”. Як переселенка з Волновахи створює їстівні букети у Литві

22 жовтня 2026 р. 07:59

22 жовтня 2026 р. 07:59

Десять років Світлана Табала прожила у Волновасі: працювала на залізниці, а у вільний час робила їстівні букети. Повномасштабна війна змусила її покинути дім та виїхати з міста, лише з двома рюкзаками. Тепер вона живе в литовській Клайпеді, виховує дворічну доньку і продовжує робити букети. Для Волноваха.City Світлана розповіла про її улюблену справу та поділилася думками про те, що варто знати тим, хто планує евакуацію до Литви.

Залізниця і перший букет

Світлана родом з Бахмута . Згодом вона переїхала до Волновахи та прожила там десять років , до повномасштабного вторгнення росії в Україну. Працювала на залізниці комерційною агенткою: оформлювала документи на вантажі, які перевозили в контейнерах і піввагонах.

Букетами Світлана зацікавилася у 2018 році, коли випадково побачила в інтернеті сторінку майстрині, яка робила композиції з овочів.

“Мені раптом дуже захотілося спробувати. Я назбирала трохи грошей і сказала чоловікові, що хочу купити курс. Спершу робила букети тільки для своїх. Звісно, перші були далекі від ідеалу. Зараз дивлюся на них і жахаюся”, — сміється жінка.

Свій перший букет вона пам’ятає досі. Подружжя запросили на весілля двоюрідного брата чоловіка, і Світлана вирішила зробити подарунок своїми руками.

“Це був фруктовий букет, вагою кілька кілограмів. Ми несли його на весілля, і всі такі: «Нічого собі, який букет!»”, — згадує вона.

Пані Світлана зі своїм першим фруктовим букетом. Червень 2018 року Фото: Архів пані Світлани

Згодом з’явилися перші замовлення від незнайомих людей з Instagram, а далі спрацювало сарафанне радіо. Так з’явилася її сторінка Art i Shok Buket . Незадовго до повномасштабного вторгнення Світлана почала співпрацювати з волноваською кав’ярнею “GURU coffee” і робила для неї композиції з сухоцвітів.

Букет з сухоцвітів для кав'ярні Фото: Архів пані Світлани

“Такого не забудеш”

Війну Світлана вперше побачила зблизька ще у 2014 році. Тоді вона працювала на станціях Оленівка та Доля .

“Якось я їхала на нічну зміну, і мені сказали, що станція не працює, бо її обстрілюють фосфорними бомбами. Цього я не забуду ніколи. Під будівлею був підвал, зовсім не облаштований, і там ховалися люди”, — згадує вона.

Якось працівникам станції сказали розходитися. Вони вийшли на трасу, але військові попередили, що там небезпечно, бо це відкрита місцевість.

“Ми ледве дісталися до Волновахи. Я приїхала додому і просто плакала. Для мене це було страшно”, — каже Світлана.

Двоє на трасі

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Світлана з чоловіком поїхали до його батьків у село Зачатівка неподалік від Волновахи. Узяли з собою лише два рюкзаки.

“Ми думали, що трохи перечекаємо в батьків і повернемося додому. Тож навіщо брати багато речей?” — пояснює вона.

Приблизно тиждень вони ховалися в підвалі. Коли вибухи стали ближчими й гучнішими, подружжя вирішило виїжджати.

Виїжджали автостопом. Вийшли на трасу з картонною табличкою, щоб їх підвезли хоча б ближче до Дніпра. Пересіли з однієї машини в іншу, переночували в знайомих у селі й дісталися до Дніпра. Там жили разом з іншою родиною.

Згодом з’ясувалося, що їхню квартиру у волноваському гуртожитку пограбували.

“Винесли все: холодильник, побутову техніку. Вікна були вибиті, вазони перекинуті. Згадуєш це, і стає гірко. Я тоді усвідомила, що все доведеться починати спочатку”, — каже вона.

Будинок, який подружжя купило і почало ремонтувати, вцілів. Але дитячі фото Світлани залишилися в Бахмуті, у квартирі її мами. Цієї квартири більше немає.

Рибний завод у Клайпеді

У Дніпрі з роботою не складалося. Тоді родині, з якою вони жили, запропонували роботу в Литві, і Світлана з чоловіком вирішили їхати разом із ними. На початку вересня 2022 року вони приїхали до Клайпеди, портового міста на узбережжі Балтійського моря.

Чоловіки одразу вийшли на роботу. Світлана разом із подругою влаштувалася на рибний завод: різала, фасувала й заморожувала рибу. Там вона пропрацювала рік, а потім пішла в декрет. У 2024 році у Світлани народилася донька.

Творчий вантаж

Думки повернутися до створення букетів не полишали Світлану, але зупиняло те, що в іншій країні вона не знала, де купувати матеріали.

“З продуктами все просто: зайшла в супермаркет і купила. А от де взяти шпажки, скотч, пакувальний папір, я не знала. І спитати не було в кого ”, — пояснює вона.

Усе змінилося після курсів англійської. Там вона знайшла друзів, теж українців.

“Мене запитали, чим я займалася вдома. Я розповіла про букети. А вони здивувалися, чому я не роблю їх тут. Я відповіла, що не знаю, з чого почати в чужій країні. А мені сказали: «Не переймайся, просто починай»”, — згадує вона.

Під час відпустки Світлана поїхала в Україну і замовила там матеріали.

“Я привезла цілу валізу: упаковку, ножиці, шпажки, щоб вистачило на перший час. Валіза була дуже важка, але я тягнула її, бо знала, що хочу цим займатися ”, — розповідає вона.

Перші букети вона подарувала подругам з курсів і колезі з заводу.

“Мені просто захотілося подарувати людям тепло, доброту і гарний настрій”, — каже Світлана.

Згодом вона знайшла в Instagram місцеву майстриню, яка теж робить букети, і наважилася написати їй.

“Я розумію, що не всі діляться, де купують матеріали. Це теж праця. Але вона мені відповіла й допомогла”, — розповідає Світлана.

Далі допомогли українські спільноти в Telegram і Facebook: “Українці в Клайпеді”, “Мамочки в Клайпеді” . Замовлення почали надходити знову.

Ковбаса, пиво і зефір

Найбільше букетів у Світлани замовляють жінки, і переважно українки. Литовці теж трапляються, але рідше.

“Я помітила, що литовці хочуть щось красиве, але економніше. А наші українці кажуть: «Ось такий бюджет, але можеш і вийти за нього, там уже політ твоєї фантазії»”, — порівнює вона.

Найпопулярніші — букети з ковбасою та пивом, як і колись в Україні. Але солодкі букети, з цукерок, шоколаду та зефіру, за словами Світлани, теж тут люблять.

Поки що букети для Світлани — це додатковий заробіток. Але вона наголошує, що це більше, ніж просто хобі.

“Це мій відпочинок, моя медитація. Коли питають, скільки часу я роблю букет, я кажу: «Не знаю». Я на ентузіазмі кручу, верчу, щось мені не подобається, переробляю. Люблю це, під час цієї роботи я відпочиваю душею”, — пояснює вона.

Позитивні емоції замовляли?

Найбільше емоцій у Світлани викликають замовлення з-за кордону. Буває, що українці, які живуть в Україні, просять майстриню привітати їх близьких, які живуть у Клайпеді.

"Одна бабуся з України два чи три роки поспіль замовляла букети для доньки, зятя, онуки й онука, які живуть у Клайпеді. Це були букети не за 10 і не за 20 євро. Вона казала: «Роби, я оплачу». Ми підписували листівку, усе як годиться. Обожнюю цю пані”, — розповідає жінка.

Інколи Світлана сама доставляє такі букети.

“Коли люди дізнаються, що букет від рідних з України, — це стільки емоцій. А потім тобі пишуть: «Дякуємо, що на відстані змогли порадувати нашу близьку людину». Це найкращі відчуття, якщо чесно”, — ділиться вона.

Замість новин

Новини Світлана намагається не читати, бо "вони дуже на неї впливають". За подіями в Україні стежить її чоловік, зокрема й за тим, що відбувається у тимчасово окупованій Волновасі.

“Коли ти занурена в роботу, ти намагаєшся не думати про погане. Але і не забуваєш. Ти завжди пам’ятаєш, що не скрізь тихо й добре, як тут”, — говорить біженка.

Навіть у спокійній Клайпеді війна часом нагадує про себе.

“Іноді в морі проходять військові навчання, і коли чуєш вибухи, одразу напружуєшся. Нещодавно перевіряли сирени. Добре, що на телефон прийшло повідомлення: це лише перевірка, хвилюватися не варто ”, — розповідає Світлана.

Дім наполовину

Світлана живе в Литві вже п'ятий рік. Тут народилася її донька, донька ходить у садок, а сама Світлана планує скоро вийти на роботу. Та чи стала Клайпеда домом, сказати не може.

“Чоловік пропонує взяти кредит і купити квартиру. А я не впевнена, що хочу тут жити. Начебто все вже знайоме: вулиці, друзі. Але й погода тут не надто приємна: то вітер, то дощ. Мабуть, 50 на 50”, — ділиться вона.

Клайпеда Фото: Mantas Volungevicius/wikimedia.org

Що варто знати перед евакуацією до Литви

Тим, хто лише планує сюди приїхати, Світлана радить насамперед шукати спільноти українців, які вже давно живуть у країні.

“Йдеться навіть не так про допомогу, як про моральну підтримку. Свої люди скрізь залишаються своїми. Коли я була вагітна, то не знала, як тут усе влаштовано. Було страшно, ще й уперше. Я написала в чат, і мені допомогли. Для мене це безцінно”, — каже вона.

Головне, що варто знати, за словами Світлани: на постійні виплати в Литві розраховувати не варто, тож працювати доведеться одразу.

“Литва невелика країна, тут немає таких виплат, як у Німеччині чи Польщі. Треба мати трохи грошей, щоб винайняти житло, і одразу шукати роботу. Чекати, що хтось знайде тобі квартиру, не варто. Можливо, так було на самому початку великої війни, але зараз уже ні”, — радить вона.

Водночас за її словами, є й переваги. Оскільки Світлана працювала й мала медичне страхування, пологи були для неї безоплатними. Так само безоплатно за направленням лікаря донька відвідувала заняття з фізичного розвитку: її вчили правильно перевертатися й відштовхуватися ніжками. Щоправда, аби потрапити до лікаря за направленням, часто доводиться подовгу чекати.

Допомагає й те, що українців у країні стає дедалі більше.

“На вулицях часто чути українську. Багато українців відкрили тут свій бізнес. Мій стоматолог теж з України, і торти тут печуть наші. Майже в кожній сфері можна знайти своїх” .

Одна мрія на всіх

Найбільша мрія Світлани — щоб закінчилася війна і вся родина нарешті змогла зібратися разом.

“Мені хочеться, щоб ми всі посиділи за одним столом великою родиною. Щоб донька побачила своїх бабусь і дідусів. Вони у Волновасі, і зараз ми не можемо навіть десь зустрітися. Мабуть, це для мене найважливіше”, — каже вона.

Цей матеріал став можливим за підтримки програми SAFE (раніше “Голоси України”), що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. SAFE реалізується у рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.

Донецькі