«Моє покоління виховували на брехні». Як переселенка з Луганщини зберегла правду про Голодомор

23 жовтня 2026 р. 14:13

23 жовтня 2026 р. 14:13

Понад п'ятсот свідчень очевидців Голодомору, сотні пісень, обрядів і легенд. Усе це 70-річна Віра Аннусова збирала майже все життя: спершу школяркою в блокнот, потім разом з учнями, а згодом з диктофоном у поїздках селами Луганщини. Через війну вона виїхала з рідного Біловодського району, але частину зібраних матеріалів забрала з собою . Для Волноваха.City вчителька та збирачка усних спогадів розповіла, як зберігала правду, яку десятиліттями замовчували, і чому людину, яка ділиться пам’яттю, треба вислухати до кінця.

Правда не з підручника

Віра Аннусова народилася на хуторі Бересток , при відділенні №3 Деркульського кінного заводу. Поруч розташовувалася перша дослідницька станція Василя Докучаєва. До школи вона ходила спершу в Нижньобараниківську восьмирічку , а потім у Бараниківську середню . Телевізорів тоді в селі не було, тож вечорами діти збиралися послухати старших.

Бараниківка. Скріншот з google.com/maps

Про життя земляків, сповнене трагізму, вона ще дитиною дізнавалася від рідних, сусідів і односельців. А в школі вчитель історії радив учням не покладатися лише на підручники й за можливості записувати розповіді людей про часи, які їм довелося пережити.

Спогади вона записувала ще школяркою і не полишила цієї справи, навчаючись на фізико-математичному факультеті Луганського педагогічного інституту. Записувала все, про що розповідали: фольклор, казки, легенди. Після інституту вчителювала в сільській школі на Донщині (теперішня Ростовська область росії, тоді частина СРСР), а потім, коли тяжко захворіла мама, повернулася до Бараниківки, у школу, яку сама закінчила.

Вдови в білих хустках

За фахом Віра Аннусова вчителька математики та фізики. Але раз, а то й двічі на чверть вона проводила етнографічні уроки математики, а класні години перетворювала на реконструкції народних обрядових свят. На них приходили бабусі, для яких такі свята були звичними ще до більшовицького перевороту, колективізації та голоду.

У 1984 році її призначили заступницею директора з виховної роботи. Країна готувалася до 40-ї річниці перемоги у Другій світовій війні: ветеранів нагороджували, забезпечували дефіцитними товарами. Солдатські вдови, які тяжко працювали в колгоспі й самі виховали дітей, лишалися без уваги. На засіданні комітету комсомолу це питання підняли самі учні.

Школярі ходили від хати до хати, складали списки вдів і записували їхні спогади. Та бабусі говорили не лише про війну і покійних чоловіків. Далі вони розповідали про:

• Продрозверстку — це примусове вилучення зерна та інших продуктів у селян, яке проводила радянська влада у 1919–1921 роках , за політики «воєнного комунізму». Примусово вилучали в селян зерно та інші продукти майже задарма, забирала не лише хліб, а й м’ясо, мед, олію, вовну, прядиво і навіть віск. Влада визначала, скільки хліба має здати губернія, повіт, село, а далі кожне господарство. У селян забирали все, що перевищувало встановлену «норму споживання». За свідченнями з книги, хазяїну мали лишати 12 пудів зерна на рік на кожного члена родини, але цього часто не дотримувалися. Платили за «твердими цінами», тобто фактично нічого. Згодом, крім зерна, почали забирати м’ясо, сало, мед, олію, вовну, прядиво та інше. Вилучали силою продзагони з червоноармійцями, а тих, хто опирався, могли заарештувати. Саме продрозверстка спричинила селянські повстання. 1921 року її скасували та замінили продподатком, фіксованим податком продуктами, після якого решту врожаю селянин міг лишити собі.
• Розкуркулення — репресії проти заможних селян, яких радянська влада називала «куркулями». Найбільше їх було у 1929–1933 роках. У родин відбирали землю, худобу, реманент, будинки й інше майно. Багатьох виселяли разом із дітьми до Сибіру, на Північ, на Урал або на гірші землі в межах свого району, частину заарештовували чи розстрілювали. «Куркулем» могли оголосити не лише багатого господаря, а й будь-кого, хто не хотів іти до колгоспу.
• Колективізацію — примусове об’єднання селянських господарств у колгоспи. Масовою вона стала з 1929 року, радянська влада називала його роком «великого перелому». Землю, худобу та інвентар селяни мали здати в колективну власність, а працювали за трудодні, тобто за записи про відпрацьований день, за які наприкінці року видавали частку врожаю. Часто її майже не було. Тих, хто опирався, розкуркулювали.
• Голод 1932–1933 років, Голодомор — штучний масовий голод в Україні. Влада встановлювала непосильні плани хлібозаготівель, а коли їх не виконували, забирала в селян усе їстівне. Діяли й інші покарання: села заносили на «чорні дошки», за кілька колосків з колгоспного поля судили за так званим законом «про п’ять колосків», а виїжджати з сіл заборонили. За різними оцінками, загинули від 4 до 6 мільйонів людей. Україна визнала Голодомор геноцидом українського народу законом 2006 року .

У квітні 1985 року на зустріч у шкільній залі прийшли понад 80 вдів у білих хустках , разом із рідними. Навіть критики цієї роботи визнали, що такого душевного заходу в школі ще не було. Після зустрічі бабусі передавали вчительці вітання через онуків і просили приходити ще. Ті роки стали для неї найпліднішими у збиранні спогадів. Саме вдови показали їй місця масових поховань людей, які померли від голоду в 1932–1933 роках .

Бараниківка на мапі поховань Музею Голодомору Фото: https://map.memorialholodomor.org.ua/map/4/

Яма, яку засипали відрами

Одна з них, Ганна Воротнікова , привела вчительку до могили, де поховали рідних її чоловіка. Її свідчення Віра Аннусова записала дослівно. Ганна Іванівна розповідала, як розкуркулювали її діда, заможного й шанованого господаря, який прихистив у своїй хаті понад десяток дітей, зокрема сиріт з голодного 1921 року.

“Худобу відібрали, засіки спорожнили, клуню розвалили, крила на вітряку і ті поламали. Під осінь прийшли до нас жінки активістів, позаглядали в засіки, а там пусто. А в садку росли дві пізні груші. Підійшли вони до них і стали обтрушувати. Одна збирає, а друга носить і висипає в річку, щоб нам, дітям, не дісталися”, — згадувала жінка.

Родина вижила завдяки допомозі знайомого, тютюну, який вимінювали на їжу, і коржикам з тирси, до якої домішували трохи борошна. А навесні 1933 року шістнадцятирічну Ганну з іншою молоддю послали на суботник.

Згадувати про голод тоді забороняли. Тож перед Великоднем вона зі свекрухою на світанку ходила доглядати могилу, де лежали свекрушині мама, брат і діти. Хтось потай поклав туди великий камінь із висіченим хрестом. До нього між тернами була протоптана стежка, і на Великдень люди клали на камінь крашанки.

Панахида

Разом з учнями Віра Аннусова впорядковувала місця масових поховань. Робота так її захопила, що не давала спокою навіть уночі. Бабусі порадили відслужити на могилах панахиди: усі поховані там були хрещені, а поховали їх не по-людськи.

Було це 2001 року . День пам’яті жертв голодоморів в Україні на той час уже встановили, але на місцях вшановувати їх не поспішали. Відгукнувся лише один священник із сусіднього села. Директорка школи заборонила учням, які впорядковували могили, приходити на панахиди. Місцева влада запрошення проігнорувала. Прийшли тільки ті, хто вижив у 1932–1933 роках, та їхні рідні.

Свідчення з підписом сільради

Спершу спогади мешканців пані Віра записувала у звичайний блокнот. Її чоловік, теж учитель математики, свого часу закінчив музичну школу, тож коли дружину вражала якась народна пісня, він приходив із баяном і записував мелодію. Згодом у школі з’явилися комп’ютерний клас і магнітофони.

Справжня підтримка за словами пані Віри з’явилася тоді, коли Президентом України став Віктор Ющенко і дослідження Голодомору поставили на порядок денний. Дослідникам видали диктофони й фотоапарати, а в райадміністраціях можна було попросити транспорт для поїздок селами.

“Нам за це ніхто не платив, і ніхто нас про це не просив. Але приймали в адміністраціях по-різному, усе залежало від людини”, — каже Віра Аннусова.

Вона обстежила Біловодський, Марківський і Міловський райони , а також частину Старобільського та Айдарського (до 26 листопада 2025 року називався Новопсковським). Разом з учнями записувала спогади й в сусідніх російських селах . За її словами, у 1932–1933 роках там теж було скрутно, але такого голоду, як в українських селах, не було .

Щоб ніхто не сумнівався, що свідчення справжні, дослідниці вирішили засвідчувати їх. Спершу записували розповідь на диктофон і переносили на папір. Потім поверталися до оповідача разом із представником сільради.

“Вмикаємо бабусі чи дідусеві запис: «Це ви розповідаєте?» — «Ой, як смішно, та я ж». Читаємо записане: «Це ваші слова?» — «Мої». Тоді просимо підписатися, що записано з їхніх слів правильно, а представник влади засвідчує підпис”, — пояснює вона.

Погоджувалися не всі. В одному районі засвідчили майже всі свідчення, в іншому половину, а в третьому більшість людей відмовилися, бо засвідчений запис стає документом. Хоча розповідали про той жах вони відверто.

Свята, заради яких на Луганщину їхали з Канади і США

Наприкінці 1990-х , коли колгоспи розпалися, а люди лишилися без роботи, Віра Аннусова разом з однодумицями за підтримки обласної громадської організації «Чайка» та її керівниці Лариси Заливної створила громадську організацію «Первоцвіт» , яка захищала права жінок і дітей. Тоді ж вона прочитала в газеті про зелений туризм і поїхала на виставку до Києва.

“Подивилася і подумала, що ми можемо зробити не гірше, а то і краще”, — згадує вона.

У Луганській обласній адміністрації з ідеї посміялися: мовляв, у нас же не Карпати й не Крим. Та вже перший проєкт, разом із канадською громадською організацією, виграли. Приїхав експерт із Канади й, за словами Віри Аннусової, не чекав зустріти на Донбасі таких людей. Другого разу він сказав їй: “Ви не уявляєте, що робите. Ви відроджуєте Україну в Україні”.

Біловодщина мала що показати: Стрілецький степ, кінні заводи, щирих людей і обрядові свята. На Івана Купала, Петра і Павла та Спаса туди приїжджали гості з Європи, США і Канади.

“І якби не війна, все було б добре”, — зітхає краєзнавиця.

Народні свята вона відновлювала за спогадами старших, які розповідали як їх святкували сто років тому.

“Проводиш свято, а до тебе підходять літні люди: «Андріївно, а ви ось тут не так зробили. Хочете, я заспіваю?»”, — розповідає Віра Аннусова.

Зі спогадів краєзнавиці, якось на Івана Купала журналістка розпитувала молодь, що привело їх на свято. Ті відповіли, що їм набридли пиво й шашлики в парку, а тут усе нове.

Коробка зі спогадами

Через війну, яку росія розпочала 2014 року, Віра Аннусова з чоловіком переїхала до Петриківки на Дніпропетровщині . Речей узяли небагато, але коробку зі спогадами вона забрала.

Арт-об’єкт “Петриківка” Фото: З відкритих джерел

На новому місці вона знову взялася за народні свята. З її слів, коли вперше запропонувала провести Івана Купала так, як колись, у місцевому відділі культури здивувалися: нащо, коли можна запросити фермерів з шашликами, майстрів із розписом і найняти артиста з Дніпра. Однодумця вона все ж знайшла: разом з очільником етнографічного комплексу «Козацький хутір „Галушківка“» (розташованого в селі Гречане Дніпропетровської області) Володимиром Виборним вони заснували Центр збереження народних звичаїв та обрядів .

"Козацький хутір Галушківка" Фото: Facebook

Вони розвивали багато напрямків:

• Обрядові та календарні свята. Вони відродили проведення автентичних українських свят на хуторі — Сорок Святих , Великдень , Івана Купала , Різдво та переддень Благовіщення («Топчу, топчу ряст») . Усі свята відтворювалися за суворими народними канонами, з піснями та традиційним обрядовим хлібом.
• Просвітницькі лекції та семінари. Центр став майданчиком не просто для розваг туристів, а для глибокого навчання. Віра Андріївна читала лекції про українську ідентичність, символіку та звичаї для вчителів, музейних працівників та туроператорів, які приїжджали з Дніпра та інших міст.
• Збереження усної історії. Завдяки цій співпраці хутір перетворився на важливу базу для фіксації та збереження пам'яті про традиційний побут українського селянства та козацтва минулого століття.

Правда про Голодомор, яку замовчує історія

Шість років Віра Аннусова працювала в Музеї спротиву Голодомору в Дніпрі. Згодом заклад перевели до іншого департаменту, а дистанційно працювати вже не дозволили. У квітні цього року їй виповнилося 70 , і вона пішла з музею. Тепер читає лекції в ефірі проєкту “Бахмут Український”.

“Це для душі”, — каже вона.

Голодомор, за її словами, почався не в 1932 році.

“Усі чомусь вважають, що голод почався з хлібозаготівлі 32-го : забрали весь хліб «під мітлу», і настав голод. Це не зовсім так. Спершу був переворот, продрозверстка і селянська війна, потім розкуркулення і колективізація. Та селяни не здавалися, чинили спротив. Тоді проти них застосували найстрашнішу і найжорстокішу зброю — голод 1932–1933 років”, — пояснює Віра Аннусова.

Першою книгою, яку вона видала в музеї, стала “Українське село першої половини XX століття”. До неї увійшли спогади про селянську війну, яку в народі називали “махнівщиною”. Більшість спогадів вона записала ще школяркою. Книжку надрукували накладом лише 100 примірників і роздали школам і бібліотекам.

Картина «Вивіз на Сибір» Ніла Насевича. Джерело: «Літопис УПА»

Рукописи, які не встигли врятувати

Найбільше пані Віра шкодує про записи, які зникли назавжди. На самому кордоні, у Міловому , жив краєзнавець Іван Озерний . Якось він покликав її до себе й показав стос рукописів, майже метр заввишки.

“Він сказав: «Візьми, бо я вже старенький, а більше нікому». А в мене тоді тяжко хворіли рідні, і я не взяла. Думала, може, хтось інший візьме”, — згадує вона.

Коли за рукописами нарешті поїхали, краєзнавця вже не стало. Жінка з сумом зазначає, що син, який приїхав із Москви, викинув і спалив усі його книжки, дослідження, записи та інші папери. Серед них були унікальні дослідницькі матеріали про селянський спротив.

Немало досліджень лишилося і в самої Віри Аннусової: про хліб, обряди та рецепти, про народні свята, про шістдесятників з Луганщини. Серед них її земляк, поет Василь Старун , якого в 1960-х за погляди виключили з педінституту. Він так і не відновився і все життя пропрацював коректором у районній газеті.

Василь Старун презентує в Києві свою книгу "Кора нації" Автор: В’ячеслав Гирич

“Матеріалу багато, але сил опрацювати його вже немає. Є й проблеми зі здоров’ям, і пам’ять інколи підводить. Та мені здається, що комусь це потрібно”, — каже вона.

Як записувати спогади. Поради Віри Аннусової

Тим, хто хоче записати спогади своїх рідних, Віра Аннусова радить не перетворювати розмову на допит. Ось її головні рекомендації:

“Коли ставили запитання за опитувальником, люди казали: «Та що ми, на допиті?» Дехто навіть сердився. Якщо ти прийшов до людини, мусиш набратися сили й терпіння і вислухати її до кінця. А вже потім просієш, що тобі треба”, — каже Віра Аннусова.

Вона переконана, що свою пам’ять і натхнення треба передавати молодшим, бо молодь, яка цікавиться власною культурою, є. Її колишні учні досі кажуть, що любов до краєзнавства вони перейняли від неї.

Цей матеріал став можливим за підтримки програми SAFE (раніше “Голоси України”), що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. SAFE реалізується у рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.

Донецькі