Виверження Кікай-Акахоя не знищило людей Японії повністю

03 листопада 2026 р. 13:38

03 листопада 2026 р. 13:38

Близько 7,300 років тому біля південно-західного узбережжя Японії відбулося одне з найпотужніших відомих вивержень на Землі – виверження вулканічної системи Кікай-Акахоя. Новий аналіз археологічних даних, про який розповідає ScienceAlert , показує, що попри колосальні руйнування частина доісторичних громад не лише вижила, а й змогла адаптуватися до радикально зміненого середовища.

Виверження Кікай-Акахоя, що сталося приблизно у 5250 році до н.е., отримало оцінку 7 з 8 за індексом вулканічної вибуховості – події такого масштабу трапляються раз на 500–1000 років. Для мисливсько-збиральницьких спільнот періоду Дзьомон це була катастрофа майже немислимих масштабів.

Вулкан вибухнув з морського дна майже без попередження, супроводжуючись потужними землетрусами та гігантськими цунамі, а потім укрив навколишні острови багатометровим шаром попелу. Вчені давно погоджуються, що руйнування були екстремальними, але тривалий час залишалося незрозумілим, як саме й коли місцеві суспільства змогли відновитися.

Як дослідили наслідки давньої катастрофи

Міжнародна команда археологів проаналізувала 540 уже відомих археологічних зразків з різних регіонів Японії, датованих періодом від 8,000 до 6,500 років тому – тобто кілька сотень років до та після виверження.

Йшлося про радіовуглецево датовані знахідки на кшталт вугілля чи кісток. Порівнюючи кількість таких дат до і після виверження в кожному регіоні, дослідники оцінили зміну інтенсивності людської діяльності, а отже – і чисельність та розподіл населення.

Результати показали, що частина зони впливу виверження стала непридатною для життя на дуже тривалий час. Водночас в інших районах з’явилися ознаки міграції, заселення нових територій, опанування нових навичок і переходу до іншого способу життя.

Міграції, нові зв’язки і зміна способу життя

За словами дослідників, катастрофа спричинила значну загибель людей. Однак ті, хто вижив, не просто залишилися на місці: вони переселялися, вибудовували нові соціальні зв’язки, змінювали економічні практики та шукали креативні способи існувати в післякатастрофічних умовах.

Аналіз свідчить, що традиційні громади збирачів періоду Дзьомон на півдні острова Кюсю, найближчому до епіцентру виверження, могли скорочуватися ще до події. Натомість у північній частині Кюсю кількість і розмір поселень зростали до виверження – і ця тенденція збереглася й після нього.

Таку стійкість дослідники пов’язують із можливим переселенням постраждалих груп з півдня на північ, подалі від найбільш зруйнованих територій. Морські екосистеми, за даними роботи, відновилися швидше за наземні, і рух доісторичних людей, ймовірно, слідував за цим відновленням.

Вчені припускають, що частина тих, хто вижив у внутрішніх районах, могла переселитися до узбережжя та перейти до нового, більш орієнтованого на морські ресурси способу життя.

Віддалені наслідки та роль клімату

Дослідження також виявило зміни в регіонах, розташованих далеко від епіцентру, наприклад у районі затоки Ісе. Там, де населення до того зростало, цей ріст зупинився, а подекуди навіть змінився спадом.

Команда пов’язує це або з короткочасним охолодженням клімату, спричиненим виверженням, або з іншим, поки що не ідентифікованим кліматичним ефектом. Ще одна можлива причина – втрата харчових ресурсів: пасовища, вкриті попелом, могли швидко зношувати зуби оленів і диких кабанів, скорочуючи тривалість їхнього життя та зменшуючи доступність м’яса для людей.

У сукупності ці дані показують, що навіть у надзвичайно важких умовах громади мають, хай і обмежений, вибір: діяти, ухвалювати рішення, налагоджувати співпрацю та створювати нові соціальні мережі, які допомагають вижити.

Що це говорить про нашу вразливість і стійкість

Автори роботи наголошують, що їхні висновки допомагають краще зрозуміти, як культури та суспільства справляються з раптовими ударами й катастрофами. Це знання стає дедалі актуальнішим у світі, де зростає частота й масштаб кліматичних та погодних екстремальних подій.

Досвід доісторичних мешканців Японії показує, що навіть одна з наймасштабніших вулканічних катастроф в історії не обов’язково означає повне зникнення людських спільнот. Натомість вона може запустити хвилю міграцій, інновацій та глибоких змін у способі життя, які дозволяють не лише вижити, а з часом і відновити розвиток.

Наука